ІРИСИ ДЛЯ БЕЗТУРБОТНИХ

0
2301
views

На цей, умовно кажучи, салон я натрапив випадково, зайшов у магазин канцелярських виробів, що на Волкова поблизу дев’ятнадцятої школи, а там – художня виставка: «Ірис, і-риски і рисунки». Пишу «умовно кажучи» тому, що, напевне, і господар навряд чи беззастережно сприйме таку назву його зали. Та й сам я не в захопленні від салонних тусовок, куди сходяться для того, щоб себе показати, інших побачити, поохати біля того, в чому не дуже розбираються, похвалити один одного і набратися вражень, аби було потім про що попліткувати. Те, що задумав і в міру можливостей пробує створити Ігор Попович, має стати чимось іншим. Поки ж що воно носить назву «Західна галерея». Чому «Західна»? Ігор Миколайович пояснює з посмішкою: бо розташована на захід від центру міста, вбік Уманського шляху, а від Умані Захід – майже через дорогу. Коли ж без гумору, то для недавнього кіборга – захисника Донецького аеропорту слово «Захід» набагато змістовніше, ніж для тих, хто про бої на сході знає лише з коротких сюжетів на телебаченні, за європейський вибір України чоловік ризикував життям. Поняття Заходу він зафіксував і у своєму логотипі. Його знак – багатоваріантний: для друзів посмішка і широко розведені для обіймів руки у синіх і жовтих рукавичках, для ворогів рішуче «стоп!» і автомат у тих же руках. Його на сході бачили на блокпостах, брустверах, бронетранспортерах.
Стержнем логотипу є літера «І» власного креслення, у ній закладено кілька смислів, один із яких – відмінність від східних сусідів (у них в алфавіті такої літери немає) і належність до Європи (там вона є). Попович не перший звернувся до латинської абетки, вже невдовзі після проголошення незалежності в Україні почали з’являтися «вкраплення» в український текст латинських букв, головним чином N, D, S. Ще раніше художник Володимир Волохов підписував свої роботи ініціалами ВW. Але у Поповича кирилично-латинська «І» набула громадянської ваги.
Рік тому з його логотипом мешканці міста могли познайомитися у художньому салоні, де експонувалася виставка фотографій, малюнків і плакатів Поповича. Фото – безпосередньо з території АТО, решта – роботи, виконані на основі баченого, пережитого, усвідомленого. Експозиція відкрилася за місяць до прийняття Верховною Радою закону про перейменування нашого міста. Полеміка досягнула епогею, тож художник висловив і своє ставлення до неї, зокрема до «єлизаветградців», які поливали брудом Інгул – річку, що бере початок в нашій області і протікає через усю її територію. «Їх благородія» обурилися позицією автора і позривали його малюнки, тим самим продемонструвавши рівень власної культури.
Свого часу Ігор Миколайович закінчив Дніпропетровське художнє училище, працював художником у театрі імені Кропивницького. На фронт пішов добровільно – Донецький аеропорт, Піски, Авдіївка вписалися червоно-чорними рядками у його біографію. Вони зобов’язують. «Якщо Бог дав мені шанс вижити, то я маю його виправдати», – говорить Попович. Він хоче бачити людей толерантними і терпимими. То – не пацифізм, що підтверджують його антивоєнні плакати, категоричні, часом шокуючи різкі. То здоровий глузд. І мистецтво, на думку Поповича, має тут відігравати не останню роль.
Не знаю, чи можна це назвати символом віри художника, але це принаймні його переконання: «Добро має перемагати добром». Тільки добром, інакше воно саме може стати злом. «Люди повинні навчитися говорити одне з одним. І знаходити точки дотику. Єдино правильної думки не буває», – говорить Ігор Миколайович. Він планує, щоб у його галерею приходили люди зі своїми творами, своїми думками, спілкувалися між собою, полемізували, пропонували або виносили в результаті таких зустрічей нові ідеї. Щоб ті, хто бажає спробувати себе у мистецтві, могли тут узяти до рук олівець чи пензель – чому б і ні, адже люди співають не тільки на філармонійних сценах, грають не тільки в професійних театрах, зрештою, й не всі пишуть вірші, щоб їх публікувати. Хтось, може, й професіоналом стане. Щоправда, стосовно професіоналізму ми дещо з Поповичем розходимося: він вважає, що художник може відбутися й без освіти, були ж Ван Гог, Гоген, та й наш Похитонов тільки побіжно торкнувся Академії. Але Ван Гога без імпресіоністів не було б, а вони переважно мали серйозну школу.
Галерея «Західна» знаходиться не на людному місці і не освячена іменем знаменитого майстра. Вона розташована у типовому будинку типового «спального мікрорайону» міста. І це важливо. Якщо є такі райони, то їх треба облагороджувати, наближати до них культуру і мистецтво, дискусійні клуби і літературні студії. Така думка автора статті. Її я дійшов давно, ще років тридцять тому запропонував журналу «Соціалістична культура» статтю «Обділена провінція», в якій, зокрема, писав: «Провінція різко відстає в культурному забезпеченні од столичних і провідних міст. Тим часом нас, провінціалів, більше, і такий стан речей несправедливий. Занадта централізація мало дасть користі, більше того, вона небезпечна, бо не тільки гальмує розвиток культури взагалі, а й виховує у величезної кількості людей відчуття вторинності…». Не набагато змінилася ситуація і в незалежній Україні, а на мікрорівні і взагалі не змінилася – «спальні райони» збагатилися за цей час хіба що кафе та пивницями. Тому задум Поповича, те, що він робит ь уже сьогодні, є справою потрібною і перспективною.
Нарешті – про п‘яту виставку, яка експонується у ці дні. Її Ігор Миколайович називає концептуальною. Його поясненням і завершую свою статтю:
«Якщо говорити мовою символів, квіти – немов люди. Вони такі ж гарні, індивідуальні та неповторні. Іриси (наші улюбле ні півники. – Авт.) квітнуть, але їх уже не можуть бачити загиблі захисники нашого мирного життя. Всі вони, як і квіти, передчасно пішли у розквіті своїх сил. Сьогоднішнє наше життя затьмарене збройним протистоянням на сході України, яке в гібридному вигляді на мовному, культурному і побутовому грунті проявляє свою присутність і серед нас. Ми вирішили привернути увагу наших безтурботних громадян до цієї теми, вираженої через образи квітучих рослин. Поряд з яскравими сонячними кольорами присутній і чорний – колір нагадування і безповоротності. В нинішньому контексті це ще й сигнал про те, в який час ми живемо».

Броніслав КУМАНСЬКИЙ

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here