ДОБРА КНИГА ВІД ДОБРОГО СЕРЦЯ

7
2399
views

Читаючи рукопис книги, яка щойно побачила світ у видавництві «Ярославів Вал» (Олександр Кердіваренко «Ключі від раю»), мені пригадалась одна із несподіваних, майже парадоксальних, а по суті правдивих фраз, сказаних літератором авторитетним і досвідченим, якому не можна не вірити: «в літературних колах не заведено читати один одного» – фраза ця належить Валерієві Шевчуку з його мемуарної книги «На березі часу. Ті, котрі поруч» (Київ, 2016). Я спочатку подумки обурився, бо, як завше водиться, приклав цю фразу насамперед до самого себе: я ж намагаюсь читати кращі зразки літературних новинок країни навіть тут, на периферійному Інгулі, куди ті новинки доходять спорадично. А вже щодо книг письменників краю, то це мій святий обов’язок як керівника творчої спілки. І лиш перегодом закрався сумнів у причині обурення, а далі я таки й зовсім погодився з сентенцією житомирського-київського фактично класика. І аргумент, що вивів мене на такий висновок, дуже простий: якби літератори та видавці прочитали бодай дві-три повісті Олександра Кердіваренка, то його видавали б якомога більшими в країні накладами. А так він є сьогодні непрочитаним – ні столичними та іншими знаними в Україні літературними критиками, ні своїми земляцькими, кропивницькими: друзями, літераторами, бібліотекарями, тим більше критиками.

Творча біографія Олександра Кердіваренка небанальна бодай тим, що між першим опублікованим своїм віршем (в кінці 50-х у дивізійній флотській газеті Кронштадта) та першою виданою в Кіровограді книгою лежить відстань майже у півсотні років. Нічого не писав? Писав завжди. І коли працював на різних роботах у колгоспі рідного села (Станкувате Вільшанського району), згодом діловодом семирічки, під час чотирирічної флотської служби на тральщиках, вчителювання у школах сусідніх сіл і навчання в педагогічному інституті, знову вчителювання, репортерство в районній газеті й нарешті робота партійна. Сьогодні, коли в Україні зареєстровано понад триста партійних структур, треба вказувати обов’язково назву, а в молоді роки кваліфікованого педагога й набутого журналіста була партія одна і назву її не обов’язково згадувати, бо усі й так знають.

Тій партійній роботі Олександр Кердіваренко віддав усю решту свого трудового стажу, хоча лиш 12 років сидів у кабінетах обкому партії, а потім редагував обласну газету «Кіровоградська правда», проте робота в партійній газеті – це теж партдіяльність, та ще й яка відповідальна. Я вже мешкав тоді в місті на Інгулі й, тиняючись пізніми вечорами в пошуках парубоцького щастя чи інших пригод, навіть не здогадувався, що там діється за яскраво освітленими шибами на третьому поверсі наймонументальнішого будинку з колонами в самому центрі міста. Я звертав увагу на ті високі вікна, але догадатись було неможливо, бо про таке й подумати було годі. А там, виявляється, уже тоді пристрасно мережився папір: писалися оповідання, гуморески, вірші, пародії, навіть п’єси і повісті. «Працюючи в обкомі партії, я тишком-нишком пописував собі, але майже нічого не подавав для публікації», – признається згодом письменник. Та якщо й подавав, то під псевдонімами: О.Луговий, І.Варенко, О.Каренко. А детективні повісті «Дубовий листок» та «Фото з того світу» з’являлись у періодичних виданнях під іменем майже фантастичним – О.Букрос-Слов’яненко.

Останнє псевдо треба розшифрувати, бо воно проливає світло й на світогляд та біографію письменника. Олександр Кердіваренко народився в українській родині села майже всуціль болгарського. І з найменших літ без особливих труднощів опановував три мови як рідні: українську, болгарську, російську. Цей словесний сплав ви й знайдете у псевдонімі Букрос, а Слов’яненко – то вже як узагальнення й відповідно популярний у ті роки посил до братання за кирило-мефодіївцями.

Однак причина справдешня того майже підпільного писання: непорозуміння, які могли б виникнути у письменника з керівництвом, – як це ви, мовляв, встигаєте ще й повісті писати в таких перевантажених партійною роботою буднях? Та й прагнення стати не просто на крило, а здійснити справжній, несхибний політ – це бажання також затримувало його відкритий літературний дебют. Дебют відбувся якось непомітно, без учнівського сходження в таких випадках: книги гумору, прози й поезії в літературних колах краю не викликали найменшого сумніву – це письменник.

Письменник, який вийшов із журналістики. Такий шлях обирають багато прозаїків. Існує навіть однозначна порада на цьому шляху: журналістика – добра школа, але її треба вчасно завершити й відступитись, інакше публіцистичність прозі шкодитиме до скону. Але й тут Олександр Кердіваренко не послухався порад: уже й будучи на пенсії, працював у обласній газеті, його пристрасних і глибоких статей, роздумів про долю села чекали щотижня. Він знаний публіцист, заслужений журналіст України, лауреат літературної премії імені Євгена Маланюка саме за публіцистичну книгу «Село – мій ревний біль». Книга мала резонанс у ЗМІ, наведу один абзац зі своєї оцінки: «Хтось може закинути, що журналіст критично ставиться до дійсності, навертаючи до думки, що колективне господарювання, запроваджене більшовиками, є ідеалом на селі. Якраз і ні. Автор усвідомлює неминучість реформ, він чітко бачить і позитив від розумних і вчасних змін, та найбільша його печаль від того, як безпардонно, злочинно ці зміни використовуються спритниками. Тому письменник не тільки висвітлює виразки реформування, а й пропонує методи їх лікування». Отже, аж тепер, цією книгою, письменник зачинив двері школи журналістики. Хоча, хтозна?

Він неговіркий за характером, завше спокійний, розважливий. Уважний до співбесідника, рідко коли заперечує. Взагалі слово з нього доводиться витягувати щипцями. Ця потаємність часто збиває колег з пантелику: а що він насправді помишляє? Я б так відповів: коли хочете довідатись про нього більше – читайте його тексти, вони все скажуть.

Коли Олександр Федорович вступав до Спілки письменників, то разом з документами подав і автобіографію: стандартний списаний аркуш – виразний почерк із старожитніми окресленнями під чи над літер Ш знизу і Т зверху – точний з датами й фактами, але пісний як для письменника життєпис. Скільки таких він перебачив у кабінетах партійної влади! Я ж свідомо культивую колегам автобіографії художнім словом освячені. Та варто було мені про це заїкнутись, як він витягнув із папки другий варіант прожитого: на чотирьох дрібно списаних аркушах.

«Перше, що збереглося в пам’яті з мого дитинства, це проводи батька на війну. Мати послала нас з братом Віктором, старшим за мене на два роки, нарвати батькові вишень. У саду крислаті шпанки стояли червоними від стиглих ягід… Потім пам’ятаю батька на лаві скраєчку стола, а ми з братом сидимо в нього на колінах, і він нас гладить по голівках. У хаті повно людей, жінки плачуть, чоловіки гомонять на двох мовах. На столі, крім миски з вишнями, до яких батько і не торкнувся, нічого не було, бо він щойно повернувся з копання окопів, а вже на вулиці чекала підвода, щоб везти його в райцентр, тож на прощальне застілля часу не було. І скоро батько під плач і голосіння вийшов з хати, і вся юрба, і ми з братом у ній проводжали його аж за село.

Проводжали тільки батька і ще когось із наших родичів. Болгар тоді на фронт не брали, оскільки Болгарія була союзницею Німеччини.

Батько не повернувся з війни, і звісток про нього не було. Лише після звільнення села старший батьків брат Тимофій, повернувшись додому калікою, розповідав, що вони, брати, воювали разом. Улітку сорок другого десь на Донеччині під час артобстрілу вони знаходилися в одному окопі. Поряд вибухнув снаряд – дядько Тимофій опритомнів у шпиталі, а що сталося з батьком, він не знає, припускає, що загинув.

На все життя запам’ятався мені ще один епізод з того трагічного літа. Невдовзі після проводів батька на фронт селом відступали наші бійці, і був наліт на них ворожої авіації. Солдати розбіглися по дворах і садках. Я теж побіг у садок, кинувся до старої розлогої вишні, по якій любив лазити, та закляк: на низькій її розвилині навзнак лежала дівчина в гімнастерці. Голова її звисала, довге світле волосся спадало аж у траву, і по ньому від скроні вилася волога червона стрічка. У траві лежала зеленувата сумка з великим червоним хрестом…»

Це уривок з життєпису письменника. Пам’ятаю, тоді я сказав йому щось таке на кшталт: тільки за цю автобіографію Вас треба приймати до письменницької громади.

Не стану коментувати його повістей, оповідань, гуморесок і п’єс. Книга «Ключі від раю» побачила світ, і читач при бажанні усе сам збагне й відчує. Скажу лишень, що по усіх творах Олександра Кердіваренка зримо й незримо розлита доброта – визначальна риса його серця. У повісті «Однопартійці» молодого спеціаліста-айтішника обманює його колишній однокласник, найкращий друг, мало не позбавляє його життя, а він вдруге, втретє, вчетверте рятує кривдника від ганьби та покарання в’язницею. Інтригуюча повість «Іспит з латинської» починається з глибокого враження, яке справила на літнього сановитого чиновника молода вродлива масажистка у кримському санаторії… Майже казкова повість з тривіальною назвою «Віник» вводить читача у детективний вир стосунків вигнаного з власної квартири безробітного інженера, одинокої жінки, конструкторки проектного інституту і колишнього афганця,  тепер кілера: цікава компанія, правда ж! І ось сентенція того кругойдучого сюжету: «Просто зла так багато, що воно саме себе пожирає. А добро… Воно не вмре, бо воно – любов, а любов – це життя». Кому належать ці мудрі слова? А от прочитайте повість…

Хтось може назвати гепі-енди Олександра Кердіваренка казкою, інший – соціалістичним реалізмом із вкрапленням химерій. А я кажу: це культ добра, який зобов’язана в усі часи і в усіх народів підносити художня література.

Василь БОНДАР

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here