«НЕСМОТРЯ НА ОТСУТСТВИЕ ИЗВЕСТНОСТИ»: ОЛЕГ МЕРЦЕДІН – ФОТОХУДОЖНИК РАДЯНСЬКОГО МИСТЕЦТВА

0
2363
views

Людей неинтересных в мире нет.

Их судьбы – как истории планет.

Евгений Евтушенко.

Ця незвичайна історія почалася з того, що у 1996 році в Російський державний архів кінофотодокументів (РДАКФД) прийшов похилого віку чоловік з великою валізою, щоб передати на постійне зберігання свій особистий архів. Назвався він  фотокореспондентом Олегом Олександровичем Мерцедіним.  Це ім’я працівникам відділу комплектування ні про що не говорило, а тому вони спочатку не надали цій події жодного значення. Хіба мало на світі диваків? Ні звань, ні державних нагород, а хоче потрапити в таку поважну установу. Лише через   шість років архівісти вирішили переглянут и вміст валізи, який виявився по-справжньому сенсаційним.

З 2002 по 2015 рік було опрацьовано й передано до відділу забезпечення збереженості й державного обліку РДАКФД 3689 фотодокументів від Мерцедіна. Це надзвичайно високої якості чорно-білі та кольорові негативи за 19571985 рр., на яких представлені діячі радянської культури і мистецтва – актори, кінорежисери, кінооператори, письменники, поети, скульптори, художники, циркові артисти та ін. (портрети у домашній та робочій обстановці, робочі моменти зйомок кінофільмів, театральні постановки,  циркові виступи, кінофестивалі, зустрічі з глядачами, відкриття виставок тощо). У супровідному листі власник колекції детально описав її, а про себе лише повідомив, що він – Олег Олександрович Мерцедін – працював  на «Мосфільмі» й був фотокореспондентом журналу «Советский экран».

Працівники архіву доклали чимало зусиль, аби зібрати хоч якісь відомості про власника унікальної колекції фотодокументів. Єдине джерело інформації про Мерцедіна, яке вони виявили, – це його особова справа, що дивом збереглася в архіві кіностудії «Мосфільм» з власноручно написаною автобіографією та особистим фотознімком. Судячи з усього, сам Олег Олександрович фотографуватися не любив.

Достеменно відомо, що народився Мерцедін 20 вересня 1915 року в Єлисаветграді. Про батька він розповідає, що той працював рахівником на кондитерській фабриці, а мати Надія Родіонівна була домогосподаркою. У 1917 році, коли Олегові не виповнилося й двох років, мати померла. Батько залишив сина у сестер матері й зник безвісти.

Як згодом було встановлено, цю частину автобіографії Олег Мерцедін вигадав, аби не псувати собі життя. Адже насправді його батько Олександр Костянтинович Мерцедін (1886 – 1981)  був кадровим офіцером царської армії, а дід взагалі дослужився до генерал-майорського чину. У 1910 році Олександр Мерцедін закінчив Єлисаветградське кавалерійське училище й корнетом був зарахований у 12-й драгунський Стародубівський полк. Учасник Першої світової та громадянської воєн на боці Білої армії, ротмістр, відзначений низкою орденів.  Емігрант. Мерцедін відгукнувся на заклик про створення Об’єднання колишніх юнкерів Єлисаветградського кавалерійського училища для видання пам’ятної книги про ЄКУ «Незабываемое прошлое Славной Южной Школы (1865 – 1965)», яка побачила світ у Нью-Йорку. Помер у Канаді, проживши 95 років.

Отже, Олег Мерцедін народився у 1915 році в розпал Першої світової війни і навряд чи бачив свого батька. Про нього можна сказати: ледве народився і відразу став сиротою. Після смерті матері хлопчик дійсно по черзі жив у своїх тіток (материних сестер) Тетяни Родіонівни Конахевич і Марини Родіонівни Гординської, чоловіки яких були офіцерами.

Прикметно, що обидва пов’язані з ЄКУ. Про чоловіка Тетяни Родіонівни Альвіана Захаровича Конахевича відомо лише те, що він у чині штабс-капітана був штатним викладачем ЄКУ. Як склалася його доля, невідомо, але навряд чи він уник репресій. Значно більше інформації про чоловіка Марини Родіонівни Костянтина Миколайовича Гординського (1892 – 1938). Уродженець містечка Братолюбівки (нині Долинського району), він у 1914-му закінчив ЄКУ. Під час Першої світової війни був штабс-ротмістром 15-го гусарського полку. Емігрувати чи то не вдалося, чи то не побажав. Та хоч як там було, у 1918 році Гординського мобілізували до Червоної армії. Вперше він був заарештований у 1931 році у справі «Весна», востаннє, хоча винним себе не визнав, – у 1938 році й був розстріляний. Реабілітований у 1957 році. Таким чином, 15-річний Олег Мерцедін починає самостійне життя. Виховувався до повноліття у дитячому будинку, навчався у школі ФЗУ на електрослюсаря. У 1934 році вступив до Московського енергетичного технікуму, через рік його облишив. Вирішив стати актором. З цією метою рік провчився в Училищі театру ім. Моссовєта та стільки ж у Школі кіноакторів кіностудії «Мосфільм». Нарешті з третьої спроби знайшов театральний заклад, який його задовольнив. У 1939 році Олег Мерцедін закінчив Московське міське театральне училище й отримав кваліфікацію драматичного актора.

Того ж року був направлений у Ташкент на службу в Театр Червоної армії Середньоазіатського військового округу. Театральна кар’єра молодого актора складалася доволі успішно. Мерцедін виконував головні ролі у спектаклях «Падь Серебряная» (за п’єсою Погодіна, роль лейтенанта Бахметьєва), «Павел Греков» (п’єса Войтехова і Ленча, роль лейтенанта Левицького), «Кто смеётся последним» (сатирична п’єса білоруського драматурга Крапиви, роль Зелкіна) та ін.

Ну а потім була війна, і у листопаді 1941 року Мерцедін став курсантом Ташкентського піхотного училища, після закінчення якого в 1942 році йому було присвоєно звання «лейтенант».  У бойових діях участі не брав. Займав такі посади: командир взводу Ташкентського піхотного училища, комендант Куйбишевського району м. Ташкента, начальник штабу колісного батальйону танкової бригади, яка дислокувалася у  м. Солнєчногорськ Московської області.

Після демобілізації в 1945 році Олег Олександрович повернувся до акторської професії у Театрі-студії кіноактора. Із зіграних там ролей можна відзначити хіба що роль дворецького Паркера у спектаклі «Веер леди Виндермир» за п’єсою Оскара Уайльда. Як кіноактор Мерцедін знявся в кількох культових стрічках радянського кіно. Однак більш-менш значною була лише роль старпома Соловйова у фільмі «Повесть о «Неистовом» режисера Бориса Бабочкіна (1948). Інші ролі були епізодичними: німецький солдат у стрічці «Молодая гвардия» Сергія Герасимова (1948), лікар-ординатор у фільмі «Повесть о настоящем человеке» (1948) Олександра Столпера. Очевидно, як людину амбітну, Мерцедіна такий стан речей не задовольняв ніяк, і хоча в особовій справі його відзначали як «дисциплинированного, способного актера и хорошего общественника», в 1947 році Олег Олександрович назавжди полишає акторську професію.

Своє справжнє покликання Мерцедін знайшов у 1953 році, коли очолив фотоцех кіностудії «Мосфільм». Отоді, очевидно, і захопився фотосправою й настільки успішно оволодів нею, що у 1957 році був запрошений на посаду фотокореспондента ілюстрованого рекламного журналу «Советский фильм» Всесоюзного кінооб’єднання «Совэкспортфильм», де й працював майже 30 років. Це був один з кращих у поліграфічному сенсі радянських часописів, оскільки був розрахований переважно на зарубіжного читача: виходив російською, англійською, французькою, німецькою, іспанською та арабською мовами і розповсюджувався більш ніж у 120 країнах світу.

Начальник відділу комплектування РДАКФД Олена Вікторівна Волкова, яка досліджувала архів Мерцедіна та його життєпис, з подивом зазначає: «Надо сказать, что при работе с данным архивом возникала сложность в проведении экспертизы ценности. В том плане, что несмотря на большое количество вариантов, трудно было выбрать лучшие, поскольку большинство фотодокументов в фокусе, великолепного технического состояния. В заслугу автору надо поставить блестящее чувство композиции, выбор света, ракурса, отношение к фотографии как к искусству».

А  висновок щодо цінності колекції фахівець робить такий: «Несмотря на отсутствие известности, имя О.А.Мерцедина можно смело поставить в один ряд с такими корифеями советского фотоискусства, как Д.Н.Бальтерманц, М.В.Альперт, В.В.Егоров. Хочется думать, что творческое наследие О.А.Мерцедина в недалеком будущем будет всесторонне использоваться и по достоинству будет оценено пользователями архивной информации, а также исследователями как в области фотографического искусства, так и в области документальной фотосъемки».

Переконатися у цьому сьогодні можуть всі бажаючі в мережі Інтернет на сайті РДАКФД, де уже розміщено значну частину творчої спадщини Мерцедіна. Мою увагу, зокрема, привернув жартівливий знімок знаменитої трійці («Трус, Балбес и Бывалый») зі зйомок комедії Леоніда Гайдая «Кавказька полонянка». Хто тоді, у 1966 році, міг уявити, що цим героям популярної комедії спорудять справжні пам’ятники? А в Інтернеті, до речі, хтось виставив на продаж цей знімок Мерцедіна за 9 тисяч рублів.

Коли помер Олег Олександрович, людина з надзвичайно примхливою долею, де він похований, чи мав сім’ю та дітей, поки що не встановлено.

Володимир БОСЬКО

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here