«БОЖЕ, АБО ЗМІНИ ЩОСЬ У МОЄМУ ЖИТТІ, АБО УБИЙ МЕНЕ» — СПОВІДЬ КОЛИШНЬОГО НАРКОМАНА

0
2753
views

ВІКТОРІЯ ШКАБОЙ

«Дійшло до того, що я просто не міг встати з ліжка – тіло не слухалося. Коли встав, в очах потемнішало, я впав і почав плакати.

Мені здалося, що я помираю… Але друг приніс горілки, я випив і пішов на суд. Серце в мене боліло, бо я усвідомлював, що мені світить строк. Проте гнітило навіть не це, а те, що я поїду до в’язниці тверезим, без наркотиків. Що не зможу вжити «останній раз», бо не маю грошей. Йшов на суд і просто молився: Боже, або зміни щось в моєму житті, або убий мене».

«Ми думали, що помер, пом’янули тебе»

У Євгена стаж вживання наркотиків вісім років.

– Почнімо з того, що в мене були залежними батьки, вони померли від наркотиків. Матері не стало, коли мені було 16, батька я втратив у 14 років. А вперше уколовся у 13. Це було у невеличкому містечку в Дніпропетровській області. Знаєте, кожен зазвичай хвалить рідне місто, але моє місто мені не подобається: для молоді там нічого немає, ніяких перспектив крім як вживати алкоголь чи наркотики. Перші три роки вживання наркотиків були взагалі класні: я не відчував жодних наслідків, дивувався, чому не спробував раніше. Насправді в мене були дві крайні позиції: я ненавидів наркотики, оскільки знав, що через них батьки не приділяють мені уваги (з десяти років дідусь з бабусею розповідали мені про те, що батьки вживають наркотики, я розумів це і ненавидів наркотики), а потім я подумав: а що ж це таке, заради чого мої батьки відмовилися від мене? Крім того, у школі мене називали наркоманом: ще в першому класі діти говорили: «Це наркоман, не треба з ним спілкуватися». Це нав’язана позиція їхніх батьків, адже в невеличкому місті всі одне одного знали, у тому числі знали і моїх тата і маму. Тож я не був прийнятий суспільством. Проте за кілька років я знайшов товариство, яке мене приймає і де я був, можна сказати, лідером. У мене були кошти, мій дідусь був досить забезпеченою людиною, приватним підприємцем. Я крав у нього гроші і приносив у компанію старших хлопців. Їх задовольняло, що в мене є гроші, а мене – що в них є наркотики, і вони визнавали мене. Отже, перші три роки все було супер, я  вважав, що це найкраще, що було в моєму житті: я був у будь-якій темі як риба у воді, – принаймні мені так здавалося. Уперше я стикнувся з «дном» і подумав, що треба кидати, коли помер дідусь – мені було 16 років. Бабуся здогадувалася, що я вживаю, вона говорила, що я теж помру, як мої батько і мати. Мені стало страшно – і я почав кидати. Пішов з тої компанії, став шукати друзів серед однолітків. Я відмовився від ін’єкційного вживання, але курив травку і нюхав амфітамін. Я не коловся десять місяців. Якось ми з друзями були в барі (як я вже говорив, інших розваг у місті й не було), я випив багато алкоголю, зустрів старого знайомого, який запропонував уколотися. Потім була достатня кількість передозувань – до десяти, після яких я начебто кидав. Декілька разів лежав у відділенні наркології в Кривому Розі, перебував там 21 день, поправляв здоров’я. Але, бувало, що там ще більше «підсаджувався», тому що туди проносять наркотики – це такий самий бізнес і ні для кого це не секрет. Були думки про самогубство. Від мене вже усі відмовилися: бабуся, прабабуся і тітка вигнали з дому, де я жив. У мене є квартира, що лишилася від батька, там я мешкав. Звідти я виніс усе – лишилися голі стіни. Були думки продати і квартиру за копійки, але щось зупиняло. Якось я сидів серед голих стін і думав: якщо помру, то невідомо, коли мене знайдуть, адже до мене ніхто не звертається, я нікому не потрібен – отака була жалість до себе… Це був відчай. У той момент я зрозумів, що мені потрібно кидати або змінювати щось у своєму житті…

Повна версія статті – у №29 від 20 липня 2017 року.

 

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here