У галереї «Єлисаветград» діє виставка «60 сходинок вгору», присвячена 60–річному ювілею власника галереї Миколи Цуканова. Зайвий раз представляти відомого не лише в нашому місті мецената і просто дуже енергійну людину не треба: на сторінках «НС» регулярно з’являються репортажі з виставок та інших заходів, організованих галереєю.
А ми зустрілися з ювіляром, аби поговорити про культурні тенденції обласного центру, особливості світосприйняття його мешканців та роль влади у розвитку культури.
Зайвий раз представляти відомого не лише в нашому місті мецената і просто дуже енергійну людину не треба: на сторінках «НС» регулярно з’являються репортажі з виставок та інших заходів, організованих галереєю. А ми зустрілися з ювіляром, аби поговорити про культурні тенденції обласного центру, особливості світосприйняття його мешканців та роль влади у розвитку культури.
− Цьогоріч галерея «Єлисаветград» відзначила шість років існування. Що вдалося втілити за ці роки, а що, можливо, відійшло на другий план?
− Якщо чесно, першопочатково думки і плани були інші. Трохи більше десяти років тому з’явилася задумка створити щось на противагу тому, що у нас є, – маю на увазі кальянні та інші заклади, що носять, на мій погляд, тимчасовий характер, підлаштовуючись під сьогодення. Люди думають про те, аби щось заробити. Тут питання з першого дня стояло по-іншому. Наш заклад мав би розкривати людям таїну мистецтва, наближати те, чого вони не знають. Коли я замислював цю справу, то керувався, мабуть, більше емоціями, аніж здоровим глуздом. На жаль, виявилося, що людям це не дуже цікаво. Ось вам приклад: одна досить відома в місті людина після відвідин нашої галереї сказала: я вперше за останній час потрапив до музею. Проте я людина, яка важко змінює напрям: якщо приймаю рішення, то це остаточно…
Тут нашу розмову перериває телефонний дзвінок. Як повідомив Микола Миколайович своєму співрозмовнику, незабаром до нашого міста завітає ректор Академії мистецтв Андрій Чебикін зі своєю виставкою. Відкриття заплановане на 9 серпня о 15.00.
Ми продовжуємо розмову.
− Спочатку, звісно, був живопис. Мені здавалося, що всі люблять картини, натюрморти і так далі. У день відкриття галереї багато хто дивувався: як таке приміщення можна було віддати під заклад, що не приносить прибутку? Але я звик бути першим – у роботі, в родині: я маю прагнути до кращого. Ще було прикро, коли наступного дня після відкриття мені зателефонував приятель із запитанням, де я брав такий смачний сир. Тоді в мене настав певний перелом, я довго думав, що ж зробив не так: чи то подача була неправильною, адже картини, на мою думку, не могли не сподобатися. Ми ж взагалі планували відкривати виставки щодватижні. Проте згодом зрозуміли, що певна ідея має визріти. А ще мені сказали не журитися: мовляв, живописом та мистецтвом у нас цікавляться всього лише 3% населення. Спочатку я засмутився, але потім подумав: як добре, адже 97 відсотків ще можна залучити! Сьогодні можу з упевненістю сказати, що ми цей відсоток розширили за рахунок того, що знайшли інші варіанти залучення людей. Наприклад, люди приходять до галереї, аби дізнатися про історію міста, інших цікавлять старі фотографії – і вони знову потрапляють сюди. Дуже важливо, що ми почали займатися дітьми. Розраховувати на дорослих я перестав: часто духовність у них на останньому плані… Доносити певну ідею до людей виходить за рахунок того, що ми проводимо, наприклад, пленери, майстер-класи. У нас працює студія «Муза», куди щонеділі приходить багато людей, які знайшли себе в живописі. Важливо, що ми раз на рік організовуємо виставки художників-аматорів, які соромляться показувати своє мистецтво. Хоча воно, можливо, більш зрозуміле широкій публіці, аніж класичне. Ще для мене дуже важливо, що мене підтримує моя родина – син Гліб, дружина Світлана.
– За роки існування галереї змінилося ставлення людей до мистецтва? Чим можна розворушити інертну публіку?
– Я впевнений, що буде проводитися багато культурних заходів, адже люди втомилися від гнилі, бруду і помиїв. Їм хочеться чогось чистого. Вони намагаються знайти це вдома, але не вдається: вмикають телевізор або приймач, беруть до рук газету – і це все знову їх оточує. Менталітет змінити важко, я скажу про інше: до нас із задоволенням приходять. Кількість людей значно збільшилася. Радує, що це люди різного віку – і поважного, і діти. Це свідчить про те, що це стає модним.
Якщо порівнювати наше місто з іншими, то я завжди наводжу приклад Ізмаїла, де я прожив з трьох до сімнадцяти років. Так-от, я пишаюся тим, що це культурний центр України. Першою ми привезли туди виставку Анатолія Шаповалова. Відкриття було в неділю. Хвилин за 15 до початку відвідувачів було доволі мало – я почав хвилюватися. Однак хвилин за п’ять люди почали сходитися, увійшли до зали, причому спочатку ще насолоджувалися класичною музикою, яка там лунала. Коли я запитав в одного з відвідувачів, він сказав, що «у нас сьогодні непристойно не ходити на виставки. Ходиш на подібні заходи – і рівень твоєї культури підвищується». І тоді я зрозумів, що у людей з’являється потреба спілкуватися з мистецтвом, з автором, новими людьми, між собою. Я навіть був вражений, що наша публіка стала більш дисциплінованою та цікавою і, образно кажучи, дивиться не у бік сиру, а у бік мистецтва.
– Тобто мешканці різних населених пунктів мають різне світосприйняття?
– Ми з родиною дуже багато їздимо містами України, і кожне місто має свої особливості, якесь своє зерно. Я проводжу паралель між містом Ізмаїл, яке стоїть на воді і має всього лише 40 тисяч населення, та Світловодськом. У Світловодську відбувся культурний вакуум. Це місто, яке населяли люди з усієї країни, там були дуже важливі об’єкти, великі потужні заводи. Ми зрозуміли, що люди потребують виставок. І сьогодні культурне життя там стрімко розвивається – а місцева влада не встигає за простими людьми, які об’єднуються у певні групи, проводять свої фестивалі, пленери, відкривають галереї, створюють спілки тощо. Це говорить про те, що не вистачає певного поштовху. І питання не в менталітеті. Якщо це потрібно, то люди підхоплюють. Ми різні, тому що живемо у різній обстановці. У центральній частині ми всі якісь метушливі. В Одесі, Ізмаїлі якось усе поступово. А коли я повертаюся сюди, в мене навіть стиль поведінки змінюється… Почалася війна – і люди дуже переоцінили свої можливості, вимоги і так далі. Коли ти сидиш на чемодані і не знаєш куди бігти і що в цей чемодан покласти, чимало речей відходить на другий план.
– Наскільки залежить стан міста, зокрема і культури, від місцевої влади?
– Питання у тому, що ми самі готові робити. Ми самі себе не поважаємо. Ми можемо лаяти уряд, керівництво міста, питань багато до всіх, але починати варто з себе. Влада робить те, що хоче суспільство. І завдання суспільства – спонукати владу це робити. Те, що влада недопрацьовує в усіх напрямках, – це зрозуміло. Але чимало речей ми можемо робити самі. Наприклад, прикрасити місто красивими вазонами замість чекати, коли це зробить влада. Можна придумати якусь «фішку» для міста, аби воно виглядало по-іншому. Наприклад, встановити по всьому місту годинники. На котромусь буде напис «Час пити каву», на іншому — «Час зайти в галерею» і т.д. Ініціатива має йти від людей. Коли депутатський корпус зростається з владою – це дуже погано. Втрачається вертикаль і контроль. Вони можуть взаємодіяти лише в рамках закону.
– А як ви ставитеся до перейменування обласного центру? Чи не знехтували думкою більшості його мешканців?
– Я бачив лише одне – спробу зіштовхнути людей. Меншість, як ми бачимо, виграла. Думаю, на даному етапі це хороше рішення. Поясню чому: не вдалося зіштовхнути людей. Я не за Кропивницький, але я підкорююся тому, що прийняла Верховна Рада. Проте вважаю, що місто має право повернути своє первісне ім’я. На тому етапі, що був, я не бачив плюралізму думок, якогось діалогу – цього не було. Нас знову намагалися підбурити. І це погано, що ми не можемо сісти за стіл і домовитися. А потім провести за всіма правилами громадське опитування. Тих людей, які за повернення місту історичної назви, дуже багато. Я це точно знаю. Кропивницький підтримує невеликий відсоток населення. Але якщо говорити про сьогодні, то треба змиритися з тим, що є.
– Тож мешканці теж впливають на становище у місті?
– Якби люди любили своє місто, воно б не було таким брудним і занедбаним. Звісно, влада недопрацьовує. Але давайте, наприклад, зайдемо в під’їзди. Хіба представники влади ламають паркани або пишуть непристойності? Навпроти нашої галереї є смітник. Ми запропонували людям його перенести, поставили там огорожу, аби діти не ходили щодня повз цей бруд, щоби сміття не розносилося містом. Але людям звичніше кидати сміття саме тут…
Прикро, що діти зовсім не знають міста, його історії. Уроки у школі повинні бути не тільки у класі за партою, а й мають бути екскурсії. Діти дуже недоотримують. Ну не може обласний центр не відвідуватись дітьми з районів! Одиниці з них бувають у музеях. В першу чергу потрібно думати про дітей. Наприклад, коли робляться дороги – наскільки вони безпечні для візочків. Та навіть на декілька днів змінити зображення на білбордах – поставити дитячі малюнки – і люди стануть добрішими, по-іншому дивитимуться на світ!
Вікторія ШКАБОЙ
