СОНЦЯ ЗИМОВОГО ВІДБЛИСКИ

0
2710
views

Оповідання. (Скорочено) 

Ольга ПОЛЕВІНА

Мене розбудив Гаврилюк. Його трубний галас лунав за вікном. Мабуть, проходив повз і не втримався, щоб не зачепити рудого Сенька. Той у боргу не залишився!

Я розплющив одне око. Сіренький лютневий ранок манячів за вікном.

Спати б і спати ще… Розбудили, гади…

 

Вставати не хочеться. У будинку прохолодно, а залишати теплий барліг – мов в ополонку пірнати… Я простягнув з-під ковдри руку і намацав мобільний телефон на тумбочці.

Так і є – 8.15. Нормальній людині, що не обтяжена службою, тобто пенсіонерові, ще спати б і спати…

Як там моя ясонька, моя зірочка весняна? Уже встала, біжить на роботу. Не зателефонувала – не захотіла мене будити. Чекає на мій дзвінок. Вона тактовна. Дбайливо ставиться до мене. Намагається телефонувати тільки в тому випадку, якщо твердо впевнена, що не сплю, будь то денна чи ранкова пора… Я звично натиснув заповітні кнопки на клавіатурі, і вона одразу ж зняла трубку.

Мій милий сонячний голос!.. Жива, здорова, їде на роботу. Я звітую, що мені снилося, як спалося, що боліло. Дивно, їй усе цікаво! Ніколи не забуває запитати про самопочуття. А яке самопочуття в сімдесятирічного старця? Живий – і слава Богу…

Голос у неї – дзвінке срібло. Іноді – оксамит. Пестливий і теплий. Інші руками й губами так не обласкають, як вона голосом. Чуєш його – і хочеться жити… Юний голос. І сама вона – юна. Їй ніхто ніколи не дав би її років.

Я і сам не дав. Думав: років тридцять – тридцять п’ять. А вже до п’ятдесяти підбиралось. Та й чи можна було не помилитися? Вона вся – полум’я, вогонь, порив…

Треба вставати.

Сіре небо низько схилилося до землі. Чорні гілки на його тлі – графіка. Монохром – усе чорно-біле. Вірніше – чорно-сіре…

…І тоді була приблизно така ж погода. Думав – яка туга: свинцевого кольору море, тумани… А виявилося – сліпучість травня…

Путівка мені дісталася термінова – під Новий рік до приморського села. То ж чи відмовлятися? – поїхав. Публіка з’їхалася різна. До їдальні хто в вечірній сукні приходить, хто – у халаті. Першого ж вечора гучна музика не дала мені спокійно почитати газету. Я спустився вниз. Дискотека була в розпалі. Пузаті дядьки, спостерігаючи, сиділи по периметру. Жінки різного віку та зовнішності, танцюючи в колі, скупчилися під ялинкою.

В основному – жінки похилого віку. Худі і зморшкуваті, повні і рожевощокі, сиві і фарбовані. Були й молоді, але якісь непоказні, недоглянуті…

Вона прийшла пізніше, коли веселощі було в розпалі. Тих, що сиділи на стільцях, не залишилося – усі вирішили згадати молодість: у санаторії всі молоді та неодружені… Їй хотілося танцювати – каблучки так і відстукували в такт. І вона пішла в коло. Рух під музику доставляв їй радість. Широка спідниця летіла, майоріла…

Я порівнював її з іншими: хто з них зважиться ось так природно, вільно вийти в центр і привернути до себе увагу? Були вони незграбні, танцювали з байдужим виразом, удавано висловлюючи презирство до всіх, хто не зацікавився ними.

Як я й очікував, без кавалерів вона не залишилася. З посмішкою йшла, хто б не запросив. Смішний старий товстун подав їй руку, і вона білозубо розсміялася. Він щасливо посміхався: ще б пак, така жінка!..

Останній танець танцювали всі. Я простежив, як вона вислизнула з натовпу і попрямувала до ліфта. Коли музика затихла, кілька її невдалих кавалерів озиралися, але від неї й сліду не стало. Потанцювала – і, мов Попелюшка, зникла, нікому не віддавши переваги, не давши шансу завести більш близьке знайомство…

Мені тоді здалося, що їй не більше тридцяти. Вранці, зустрівши її в їдальні, зрозумів, що вона значно старша. Але це ніяк не вплинуло на моє ставлення до неї: вона обпекла мене веселим поглядом, і лічильник років негайно почав зворотний відлік.

Ми опинилися за одним столом: мій сусід поїхав, і її пересадили до нас.

І всі двадцять днів, що залишилися, ми не розлучалися…

Ходили до моря – а це три-чотири кілометри. Товстих тіточок возив туди автобус: забирав біля санаторію після обіду і приїжджав за ними на берег через дві години. Автобус набивався повний, усі поспішали зайняти місця для сидіння. А їхати – усього хвилин п’ять…

Вона не чекала на автобус. Йшла пішки, насунувши каптур, – сильні вітри з моря в прямому розумінні збивали з ніг. Не обмежувала себе санаторним транспортом – любила свободу. У той перший день я зустрів її на березі: вона стояла біля води, і прибійна хвиля ніби навмисно намагалася торкнутися її чобіток. Дивно було – стояти на гальці в чобітках…

Мені тоді було п’ятдесят вісім, зовсім хлопчисько, хе-хе… Стрункий, швидкий, спритний, не надто сивий… Жінки так і стріляли очима в мій бік.

У санаторіях усі дуріють – будь-що прагнуть завести роман. Чоловіки упадають біля будь-кого – хто погодиться. Жінки аж надто прозоро натякають, що не проти… Треба поспішати – час кохання обмежений, треба встигнути, щоб путівка «не згоріла».

Вона не поспішала. Навпаки, уникала всіх. Гуляла на самоті, поки я не став їй за товариша. Не так: поки вона не дозволила мені розділити її самотність.

Я приїхав автобусом з тітками, а пішов з нею вже в сутінках. Ми якраз встигли до вечері.

Жінки поступово втратили до мене інтерес, бачачи, що ми нерозлучні. Усі були впевнені, що… І даремно.

Дивним було це спілкування: не як чоловіка і жінки. Ніби я зустрів друга, якого знав усе життя. Ми розмовляли – ані жодної тіні кокетства не було з її боку. Мене спочатку це навіть ображало – адже вона зовсім не вбачає в мені чоловіка! Вона піднімала на мене свої очі кольору морської хвилі, посміхаючись відкрито і беззахисно… Мені ніяково було навіть узяти її за руку: раптом вона подивиться на мене цим своїм здивованим поглядом, мовляв, ти чого?.. Єдиний дотик – у танку, ввечері… Потім я проводжав її до ліфта, ми піднімалися на її поверх, виходячи, вона кивала мені на прощання, а я їхав далі, бо мешкав трьома поверхами вище. І все. Про те, щоб її обійняти, поцілувати, поки піднімалися в кабіні, не могло бути й мови. Вона вміла поставити між нами перешкоду! А говорили без угаву. Відверто. Їй вдалося так розговорити мене, що я переказав усе своє життя… І отримав від цього задоволення: ще ніхто так уважно не слухав мене. І вона розповідала, нічого не приховуючи.

Та одного разу я таки натякнув, що добре було б… І що нам заважає?.. Вона розсміялася:

– Я для тебе – не жінка. Товариш твій, хлопчак…

Завзята коротка зачіска. Веселі пустотливі очі. Жарти. Увесь час жартувала, ледь наступало підозріле мовчання…

…Ми були, мов нерозлучні друзі. Разом йшли до їдальні – і всі погляди були спрямовані на нас. Ввечері разом спускалися до холу на танці, і я вже не відходив від неї. Решта кавалерів залишила її в спокої: вважали, що ми – пара. Ті, які пізніше приїхали, навіть думали, що ми – чоловік і дружина… А що, зручно: ні їй, ні мені ніхто не докучав з залицяннями.

– Ти зі мною втрачаєш час, – сміялася вона, – тільки подивися, скільки жінок бажають тебе.

– А мені спілкування з тобою приємніше від цілої ночі з будь-якою з них, – говорив я, і бачив, як вдячно теплішали її очі.

А як танцювали!.. Нам навіть плескали. Бувало, інші пари відступали, даючи нам простір. Ми «станцювалися»: вона передбачала будь-який мій рух, її легко було вести в танці…

Одне слово, це були щасливі три тижні…

…Тоді ми були поруч – на відстані простягнутої руки. І не думалося, що дні тануть, що розлука не за горами. У це не вірилося. Але розставання настало раптово і невблаганно.

Я залишався ще на кілька днів. Її термін закінчувався раніше.

Вранці вона хотіла вислизнути непоміченою. Я наздогнав її на алеї: вона йшла з важкою сумкою через плече. Хоча ми домовлялися, що я проведу її на станцію.

– Ну що ж ти, – дорікнув я їй, – невже я не заслужив прощання?

– Не хотіла тебе турбувати, – сумно посміхнулася вона, але покірно віддала речі.

Ми йшли мовчки, а мені не вірилося, що ось зараз вона сяде в автобус і я її ніколи більше не побачу.

– Щось хочеш мені сказати? – не витримав я мовчання.

Вона посміхнулася своєю загадковою усмішкою і похитала головою.

– Що тут скажеш… У тебе є дружина…

– А у тебе – чоловік…

– Атож краще попрощатися зараз…

– Коти шкребуть на серці…

– Між нами буде півтисячі кілометрів…

– Саме так… А мені не даровані крила…

Ми стояли біля автобуса. Пасажири займали місця. Вона не поспішала. І я раптом усвідомив, що не знаю ні її адреси, ні телефону… І якщо нічого не придумаю, то ніколи її не розшукаю.

– Боже мій, адже сьогодні день народження дочки! Можна мені зателефонувати з твого мобільного?

Вона посміхнулася з розумінням і простягнула апаратик.

У мене тоді ще не було мобільного – не вважав за потрібне ходити на короткому повідку. Записаний номер дружини був завжди зі мною. Я гарячково дістав папірець з портмоне, набрав його. Дружина відповіла. Я відійшов вбік. Сказав їй кілька фраз ні про що. Тепер головне, щоб дружина не видалила вхідні дзвінки…

Оголосили про відправлення. Вона простягла мені руку. Я обійняв її і вперше поцілував, з божевільною радістю відчувши, як вона здригнулася, відповівши…

Потім – усе, як у тумані: вона за склом, автобус рушає, вона махає мені… Ще мить – і я один. Зовсім. В усьому світі.

Я повертався через парк. Яким порожнім і сумним видався наш корпус!..

В їдальні до нас за стіл посадили нову жінку. Вона кокетувала, опускала очі, беручи виделку, «витончено» відставляючи мізинець… Мені були огидні її кривляння. Усе мене дратувало.

Два дні, що залишилися, були надто болісними. Кожен раз, коли я проходив повз лавочки під кипарисом, де вона часто сиділа, я відчував, як у мене щеміло серце, як перехоплювало подих.

…Повернувшись із санаторію, я насамперед купив собі мобільник.

– Зважився нарешті? – усміхнулася дружина. – На короткому повідку будеш? А знаєш, що не знімати трубку – те саме, що зраджувати?

– Отакої… Мені будуть дзвонити прекрасні жінки, – відповів їй в тон.

– Подумки – хоч греблю гати, – дозволила вона мені.

Даремно іронізувала: думка здатна матеріалізуватися. Замість того, щоб зайняти собою всі мої думки… Вона, колишня красуня, звикла наказувати. Краса зникла, а звичка залишилася.

Я скопіював з її мобільного всі незнайомі номери телефонів. Третій за рахунком номер спрацював…

– Привіт!.. Це ти? – здивувалася вона. – Не очікувала…

– Чому? Це ж логічно припустити.

– Курортні романи продовження не мають…

– А у нас не роман. У нас – життя…

І ми почали говорити. Кожен день. Вона першою не телефонувала, але завжди відгукувалася на мій дзвінок. Залишала за мною ініціативу. Видимість свободи. Потім непомітно стала телефонувати й сама.

Нам заважали. Нас роз’єд-нували. Ми знову пробивалися один до одного.

Увесь перший рік ми знайомилися. Непомітно розповіли все до дрібниць. З’явилася звичка доповідати про прожитий день. Радитися. Іноді – пліткувати. У мене з’явився співрозмовник – веселий, ласкавий, уважний. У цьому було стільки щастя!.. У дружини не вистачало терпіння вислухати мене. А вона могла слухати годинами. Вичерпувалися рахунки на телефонах, закінчувалися «безкоштовні» хвилини, і завжди здавалося, що головного сказати не встигли…

Ні про що інше не шкодую. Шкодую лише про одне – що не сталося того, головного…

…Холодно, проте! Ноги замерзли, і я зайшов до будинку. Ось і вся моя прогулянка на сьогодні.

І бажання немає носа висунути на вулицю.

У будинку не жарко. Замерзлі вікна такими візерунками розписані… Я забився в куток дивана, накрившись ковдрою, узяв книжку. Синій вечір поступово змінить сірий день, за ним прийде чорна ніч…

Дружина поїхала до сина: там народився онук – потрібна допомога. А я залишився вартувати будинок…

У ньому пройшло все моє життя. Тепер він старий, як і я. На стінах – пил спогадів про того хлопчиська, який ріс, мужнів і, в кінцевому підсумку, постарів.

Життя пройшло… Навіть не віриться, що так швидко. Здається, що попереду роки і щось ще буде…

Буде!

Дзвінок. Знімаю трубку: «Радість моя… Я сто років не чула твій голос… Я сто років не бачила тебе…»

– Не сто, – відповідаю я. – Усього лише дванадцять…

 Січень. 2016 р.

 

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here