ВОЛОДИМИР МОГИЛЮК. НЕСВЯТКОВІ РОЗДУМИ ДО ЮВІЛЕЮ ПОЕТА, АБО ДІАГНОЗ НАШОЇ КУЛЬТУРИ

Кожен персональний ювілей передбачає невід’ємні складники. Організаційні та фінансові. Не є винятком і віншування письменників Степової Еллади. Щоправда, ювілеїв цьогоріч густо, тому назву лише іменитих винуватців: Євген Маланюк, Микола Смоленчук, Арсеній Тарковський, Іван Микитенко, а ще Тетяна Андрушко, Володимир Кобзар, Олександр Кердіваренко, Катерина Горчар, Володимир Могилюк…

Ніде правди діти: зазвичай вшанування справжнього митця відбувається не за життя, а коли обірветься земна волосінь. Звісно, можна знайти тисячу і одну причину, чому першу переможницю конкурсу ім. В.Гончаренка, лауреатку премії ім. Є.Маланюка, члена НСПУ Тетяну Андрушко, яка відповідально працює на журналістській ниві в районці, було «забуто» колегами з області; чому поважний ювілей Володимира Кобзаря, колишнього очільника обласної організації НСПУ, майстра новели і казки для всіх, громадського діяча і мецената, пройшов непомітно. І як би письменники-спілчани не організовували високий ювілей Олександра Кердіваренка, фінансування виходу книги «Ключі від раю» лягло на вісімдесятилітні ювілярські плечі…

То чи варто дивуватися, що 60-ліття відомого поета, гумориста і тонкого пародиста В.Могилюка сяйне серпневою зіркою в родинному колі – і жодних відлунь на суспільному плесі. Немає коштів. Ото як зібрав «Свято врожаю» (збірка поезій 2006 р.) – і видавнича тиша.

Володимир Могилюк

Гадаєте, творчий портфель худий? Є ще творчий порох! У кількох числах літературно-художнього альманаху «Вежа» були оприлюднені його «Лицедії степового краю» – оригінально поданий матеріал про діячів театру корифеїв, проілюстрований листівками із авторської колекції, багато з яких раритетні. «Геніальна річ!» – таку оцінку Могилюковій дослідницько-пошуковій роботі, виконаній за порухом серця, дав академік Григорій Клочек. Однак за межі часопису накладом 400 примірників ця ексклюзивна річ поступу не отримала. Листівки кольорові – а це додаткові витрати на недешеві видавничі послуги. Немає меценатів.

Збірка лірики Володимира Могилюка чекає своєї черги у столичному видавництві, а її анонси розпорошені на сторінках журналів «Дзвін», «Степ», «Вежа».

А було ж, у перші роки незалежності, Могилюкові збірки з’являлися регулярно, щорічно, як вердикт медкомісії для хворого. До речі, поет прийшов у літературу з медицини. І, вірний клятві Гіппократа, у часи нашого гордого безгрошів’я лікував брата-письменника… сміхом, діагностувавши хвороби літературних творів спочатку земляків, а потім дісталося у хвіст і гриву й маститим та великим.

Тож була б нова книга – був би привід Володимирові Олександровичу зібрати колег, почитати, погомоніти, порадіти, подарувати плід свого натхнення. А немає книги – ніби й письменника нема…

Якщо повернутися до збірки «Свято врожаю» й бодай побіжно схарактеризувати її композицію, то впаде у вічі чимало антимоній, на яких, за законом єдності та боротьби протилежностей, і тримаються як реальний, так і художній світи. Кожна наступна поезія розвиває один із побіжно окреслених мотивів попередньої (сон / пробудження, спокій / рух, керманич / електорат, ніч / світло тощо). Закономірності природних змін (ніч / ранок) віддзеркалюються у суспільній циклічності розвитку, набуває розвитку мотив пісні Перебенді як пробудження від руху наосліп і прозріння у сутінках. Поетів імператив адресований «діогенам диванів» і «магеланам столів», проте набуває форми візії-проспекції:

Все ж душевні ампери

здіймуть вольти замрій

і вперіщаться пера

в паперовий моріг.

                      («Колегам»).

Як висококваліфікований лікар, В.Могилюк знає, що будь-яку хворобу легше попередити, аніж вилікувати, тому в умовний спосіб, звісно, «защеплює» своєму ліричному героєві ідеї малоросійства, аби продемонструвати їх вплив на самоусвідомлення і самозбереження: «Моя свідомість – справжнє бомбосховище / для задавнілих ще потужних бомб» («Зневіра»). Крізь призму медицини і поетичного чуття у вірші «Гігієна» автор акцентує дві взаємопов’язані проблеми – мовну і переділ світу. Він викриває телематюки як засіб словесного блуду, такої собі сучасної алхімії перетворення крові на мідяки (читай: бізнес на крові). Поетів слух ще в 1998-99 рр. (тоді було створено цикл «До кольорових вогнів») розпізнав гібридність нечуваного терміну «зачістка» (подаємо звукопис мовою оригіналу), приховане у ньому глумління, бо ж «із коренем, чистішим гігієн», він «плював у душу стерильний бруд». Підкреслюю: вірш написано майже два десятиліття тому.

Колись ясна сіроокість (перша лірична збірка В.Могилюка вийшла під назвою «Сіроокого світу світлини») перетворилася на викриття сірості життєвої («Злиденно! Брудно! Бридко! Пісно!») в поезії «Облога» і літературної – у «Ностальгійній сірості».

Кризовий стан культури виявляється у неможливості творчого волевиявлення митця. В. Могилюк означує це метафорично: «дантеси заполонили рідний степ» («Вертеп»). Ситуація морального вибору продукує варіації, сміх поета над якими гіркий: «котяться зірки, наче сльози, / колючою щетиною небес» («Еліта»), запитальні інтонації змінюються викривальними: «донкіхоти усі подались / до ОВІРів – отримати візи» («Донкіхотство»). Абсурдність ситуації з убивством Гонгадзе та його «розкриттям» митець пропускає крізь себе: «Я вийшов з дому, безслідно пропав», «Два літа портрет мій висить по стовпах…», «Два роки я числюся просто ніде» («Втрати»). Чи не так має реагувати кожен із нас на гірку статистику зі сходу країни, якщо ми стали особистостями, що відвоювали право на внутрішню свободу? Чи й досі позиратимемо на колишню імперію, як сумнозвісний Бузина, що «Бузиніє по мізках людських». Цікаво, що нинішній ювіляр назвав цей твір «Фатум»; якщо фатум долі запроданця відомий, то чи бачимо власну проекцію?

Саркастичне перо поетичної оповіді «Пісок часу» (однойменна збірка 2000 р.) зображує хроніку периферійного культурно-мистецького життя кінця ХХ століття. Це діагноз нашої бездуховності, що набула хронічної форми, нашої духовної сліпоти: «піском кушпелить в очі, / та потрапляє в товщу лінз»; супутниками хвороби названо «задавнений флюс», «остогидні спазми», дрейфування полюсів схід-захід, асиміляцію рас і культур, де роль героїв віддано чужинцям, де керують відьми від кутюр, а розважає крутий бойовик. Чи має митець рецепт від хвороби меншовартості, «залежної незалежності», чи лишень наганяє страху зірковими хворобами мікробів і зоряними війнами зірок від культури? Читаймо, міркуймо над Словом: «Усі ганьбили Зодчого СОБОРУ, / собі самим возводячи бутік», «Бо вже не тільки риба з голови, / але й ріка зарибнена псується»…

У творі, що завершує «Свято врожаю», є геніально прості слова: «Чим крилатих вабить висота? – / лиш тому, що звідти видко Землю». А з поезії видно автора, його ідеал, порухи душі. А з його поступу – наші суспільні проблеми. Видно прозірливість поета щодо власної нелегкої стежини: «Чи є завада тому щастю, / якого в дійсності нема?».

Антоніна ЦАРУК

Фото Ігор Демчук

Напишіть відгук