У вересні 2010 р. мені випало провести кілька днів у Вісбадені, що на південному заході Німеччини. Блукаючи якогось дощового вечора алеями старого православного кладовища на горі Нерона (по-німецьки – Нероберг), я несподівано натрапив на скромну могилу… контр-адмірала Олексія Івановича Бутакова (1816-1869)!
Так-так, того самого, який у 1848 р. запросив засланця Тараса Шевченка до участі в Аральській експедиції, ним-таки, Бутаковим, і очоленої… Про Бутакова у вісбаденському довіднику сказано: «учасник навколосвітніх плавань, керівник першої експедиції з дослідження Аральського моря», який «за пропозицією А.Гумбольдта став почесним членом Берлінської Академії наук»…
Усе так, і пережив Олексій Іванович нашого поета, виходить, не надовго, всього на вісім років. Захворів, поїхав лікуватися за кордон, у Німеччину, проте повернутися додому вже не судилося…
Історія православного цвинтаря у Вісбадені почалася у серпні 1856 року. За рік перед тим тут було споруджено церкву-усипальню над похованням передчасно померлої дружини герцога Адольфа Нассауського великої княгині Єлизавети Михайлівни (1826-1845), племінниці імператора Миколи І. Княгиня померла у 19-річному віці під час пологів. Приголомшений герцог розпорядився поховати її на найвищій точці Вісбадена, якою і був Нероберг. Після освячення храму тут було облаштовано православний некрополь, де тепер налічується понад 800 поховань. Причому першою була могила князя Петра Васильовича Рєпніна (1836-1856), колезького секретаря, вочевидь, онука того самого князя Рєпніна, в яготинському маєтку якого часто гостював Тарас Шевченко.
На надгробках вісбаденського некрополя чимало відомих імен: тут знайшли свій останній притулок і сестра декабриста й літератора Вільгельма Кюхельбекера Уляна Карлівна Кюхельбекер (1795-1869); і уродженець Києва граф Карл Іванович фон дер Остен-Сакен (1807-1895), генерал-лейтенант, губернатор Харкова; і професор Іван Іванович Янжул (1846-1914), родом із Київської губернії; і князь Віктор Сергійович Кочубей (1860-1923), генерал-лейтенант, який очолював Головне управління «уделов» Міністерства імператорського двору; і донька імператора Олександра ІІІ Ольга Меренберг (1873-1925)…
Яким же було моє здивування, коли поруч із похованням контр-адмірала Бутакова я зрозумів, що стою біля ще однієї знакової могили. Написи на скульптурному надгробку свідчили, що під ним спочивають Олексій Федорович (1818-1868) та Олександра Львівна (1823-1901) Бржеські, до маєтку яких, у село Березівку біля Олександрії, не раз заїздив Афанасій Фет…
Та що там «заїздив»! У спогадах Фет писав: Березівка «с ее жителями и посетителями представляет главный центр моей тогдашней задушевной жизни». Тут, у пенатах молодого сімейства, він, рятуючись від «проклятой армейщины», знаходив для себе душевну розраду. Олексій Федорович, якому тоді ще й 30 не виповнилося, і сам був поетом. Незвичайність свого гостя розуміла й 24-25-літня Олександра Львівна. Фет писав про неї: «Темнорусая и голубоглазая, среднего роста, кидалась в глаза несравненной красотой…» Врода доповнювалася освіченістю, вишуканістю смаків і манер, музикальною обдарованістю…
Олександра (від народження – Добровольська) виростала в родинному маєтку в селі Сасівці (нині – Компаніївський район). Коли вона була ще зовсім маленькою дівчинкою, до Сасівки несподівано заїхав Пушкін: було це в травні 1824 року, саме тоді, коли губернатор Воронцов відправив його з Одеси «на саранчу». У Лева Леонтійовича Добровольського того дня відзначали іменини його сестри, тож поет потрапив справді-таки «з корабля на бал»…
У Березівці мені пощастило побувати двічі. Ясна річ, я не сподівався побачити там те, що колись бачив Фет, який у спогадах детально описав «большой одноэтажный, обращенный подъездом к саду» панський будинок, що стояв на березі «небольшой речки, перепруженной плотиной и превращенной в громадный пруд. К этому пруду… примыкал обширный английский сад, обнесенный стрельчатой деревянной решеткой с двумя такими же воротами. …Влево от левых ворот в той же ограде находилась прекрасная сельская церковь…».
Нічого цього вже давно немає й сліду. Залишилася хіба що бузкова алея Бржеських. Та ще край чийогось городу учні місцевої школи разом з учителькою Катериною Миколаївною Солоп викопали були гранітний надгробок із написом: «Надворный советник Осип Григорьевич Бржесский. Скончался 1821 года на 86 году от рождения» (то дід Олексія Федоровича!). Сподіваюся, надгробок той тепер можна побачити в Олександрійському краєзнавчому музеї, який свого часу відгукнувся на мій телефонний дзвінок і з люб’язної згоди сільради перевіз неприкаяний пам’ятник до Олександрії, щоб звідтоді він став музейним експонатом…
А ось чотири кам’яні леви, які за часів Фета «охороняли» вхід до садиби Бржеських, на жаль, не вціліли. У Березівці казали, що двох із них колись відвезли в село Недогарки і поставили біля входу в сільський клуб, а останнього викупив якийсь збирач антикваріату. Ті, що «мігрували» в Недогарки, довго там не затрималися: за версією березівських «детективів», тепер вони «охороняють» чиюсь дачу на березі Чорного моря…
Чи справді це так – не скажу, не знаю. Якщо почуте – фольклор, то, погодьтеся, дуже правдоподібний…
Серед присвячених Олександрі Бржеській поезій Афанасія Фета є шедеври. Один із них був написаний 21 січня 1879 року:
Далекий друг,
пойми мои рыданья,
Ты мне прости болезненный
мой крик.
С тобой цветут
в душе воспоминанья,
И дорожить тобой я не отвык…
І ось неймовірної сили фінал:
Не жизни жаль
с томительным дыханьем,
Что жизнь и смерть?
А жаль того огня,
Что просиял
над целым мирозданьем,
И в ночь идет, и плачет,
уходя…
Коли писалися ці рядки, Олексія Федоровича в живих уже не було…
Сталося так, що свої вісбаденські фотографії я досі ніде не публікував. Тепер ось охоче пропоную одну з них (разом із портретом Олексія Бутакова) читачам «Народного слова».
Володимир ПАНЧЕНКО