ПЕРМАНЕНТНЕ ВІДРОДЖЕННЯ

Під кінець весни на світ постала книга Надії Гармазій під назвою «Попелище для феніксів». Щоби збагнути особливості ліричних воскресінь збірки, треба поринути в самі поетичні чари авторки.

Звісно, можна зауважити про неточність рим – наприклад, «болем» – «червонім» (у вірші «Великдень. Вірші Стуса і вино…»), «роками» – «мовчання» («Моєму рідному місту»). Проте ж, як наслідок, такі рими ще незвідані, незаяложені, авторські!.. Можна знайти в текстах незручні для вимови збіги приголосних – скажімо, «відсіч чорному» (з поезії «Цей чоловік у чорному пальто…»), «вернувшись в свій…» (у творі «Я вертаюсь назавжди. І більше не буде повернень») та ін. Та чи завше потрібно думку підкорювати формі? Бачимо в текстах і граматичні помилки: «О вокзальний перон, урятуй від кошлатості будня!» – мала б бути форма кличного відмінка: «пероне» (у поезії «У великих містах всі провулки мені завузькі й забезлюдні…»).

Однак найхарактернішими ознаками книги я б назвав глибину думки й метафоричність – як у поезіях «Відкриваймо музеї живої поки що природи…», «Ми з тобою приречені жити у царстві равликів…», «Старий рибалка над прірвою в передсвітанні…» тощо.

Ці твори, як і закохані жінки (з вірша «Народилась кохати»), справді здатні відродити… Власне, мотив відродження постає також і в філософській ліриці («Бриз пересипав, мов бісер, обличчя людські і втому…», і в громадянській («Я люблю тебе восени. Як завжди»)… Багатогранними в підбірці втілюються образи равлика і мушлі («Ми всі такі різні, та кожен несе свою ношу…», «Антиутопія» та інші). У читача (чи навіть співпереживача) буде вдосталь можливостей для міркувань – як то: «Скільки у нас життів насправді?!» («Лист до Лева»), чи «З руїн назавжди попелища відроджують феніксів»? (вірш «Попелище для феніксів»), «Ким би Ви хотіли відродитися?» та безліч інших запитань.

Мені здається, ця збірка, зокрема, для тих, кому близька тема мистецтва, адже в ній можна зустріти біля «площі Капітолію» не тільки Мікеланджело, не лише захоплюватися разом із Ботічеллі, а й самому взяти до рук пензля для відродження свого власного сонячного птаха – для цього поетеса «розсонцювала» себе вповні.

Зрозуміло, що сам процес становлення митця – перманентний, тобто відбувається безупинно. І в Н.Гармазій фенікс упевнено набирає висоту…

Гадаю, книга «Попелище для феніксів» – і для тих, кому забаганкою є зазирнути в потаємні «закутки» митця, зустріти там споріднену душу чи й зустрітися зі своєю! І навіть для тих, хто «не вірить у відродження феніксів…» («Коли ти мовчиш…»). У будь-якому разі, щоби в кінці бачити новий старт, варто відроджуватися, стаючи кращими.

Напишіть відгук