ПЕРЕВІРКА НА МІЦНІСТЬ. Оповідання.

0
2991
views

Кузьма Іванович Повелько  (народився 14 березня 1947 в с. Іванівка Олександрійського району ) — журналіст, прозаїк.

Закінчив  Бобринецьке профтехучилище (1965), Другий Харківський індустріально-педагогічний  технікум (1973), Кіровоградський інститут сільськогосподарського машинобудування (1981), Київську вищу партійну школу (1987). Друкується з 1979-го. З 1982-го на журналістській роботі. Тривалий час працював  редактором  міської газети “Вільне слово” (м. Олександрія). Автор книг “Фатальні три дзвінки” (1994), “Талісман” (1996), віршів у колективній книзі “Джерело” (1992, 2004); новел у книзі «Антологія сучасної новелістики та лірики України» (2003), у журналах «Хлібороб України», «Склянка часу», «Соборність». Член Національної спілки журналістів України.

Коля Зикін – майже двійник Шурика актора Олександра Дем’яненка, відомого з кінокомедій «Операція «И…», «Кавказька полонянка…». І теж очкарик. І в групі для всіх він «Шурик. Але є й «відмінність»: ходить з вихилясос, ніби плечима… ногам підсобляє, і навіжений скептик. Переплюнув і Хому невіруючого, і Карла Маркса з його принципом: усе піддавай сумніву.

…Лекція з російської літератури. Усі підтягнуті, як солдати на параді. Перед ними Людмила Петрівна Міщенко! Чеховська жінка! У неї по-чеховськи все прекрасне: і обличчя, і одяг, і душа, і думки. Ростом невисока, струнка. Одягається модно, зі смаком. У приталених платтях чи костюмах виглядає двадцятирічною, хоч їй уже за сорок. Світле густе волосся лежить на кругленькій голівці невисокою хвилькою, приборканою ззаду голови хитромудрим плетивом. А сірі виразні очі дивляться … прямо в душу кожному.

Тема сьогоднішньої лекції – життя і творчість Чехова.

Поправляючи окуляри в елегантній золотавій оправі, Людмила Петрівна пристрасно розповідає про шляхи-дороги Антона Павловича:

– …А яке в нього було прекрасне кохання з Ольгою Кніппер, першою виконавицею ролей у його п’єсах!.. Вперше він її зустрів на репетиціях спектаклів «Чайка» і «Цар Федір Іоаннович» восени 1898 року. …На вісім років була молодша… І цілих три роки тривало їхнє романтичне знайомство! Лише влітку 1901 року вони обвінчалися. Проте союз, якому багато хто заздрив, тривав лише… три роки. Смерть все перекреслила.

Із зацікавлених очей аудиторії Людмила Петрівна перевела погляд на просторе вікно. А там весна розкошує! Й ніби почерпнула в неї сили, по паузі продовжує:

– Улітку того фатального року в нього загострилася хвороба. Виїхав на курорт до Німеччини, в місто Баденвейлер. І 2 липня 1904 року прекрасного літератора і прекрасної людини… не стало. Як пригадує Ольга Леонардівна, тієї останньої ночі він попросив принести йому… шампанського. І сказав без жалю, ніби аж урочисто, лікареві німецькою, а їй повторив російською: «Я помираю».

Помовчавши, ніби збиралася з силами, мовить:

 – …Як тут не подивуватися такій силі волі! Уже… на краю прірви, а яке мав самовладання! Зі слів Кніппер, він їй востаннє тепло усміхнувся і промовив по-буденному: «Давно я не пив шампанського». Спокійно спорожнивши келих, ліг і… відійшов у вічність.

Вона знову замовкла. По тривалішій паузі перевела розповідь на веселіше.

– На п’ятдесят п’ять років Ольга Кніппер його пережила. Стала відомою російською акторкою Московського художнього театру, народною артисткою СРСР. І що характерно, незважаючи на свій солідний вік – а прожила вона дев’яносто років – завжди мала прекрасний вигляд! Всі з цього феномену дивувалися!..

І тут в Шурика збунтував песимізм. Ні сіло ні впало прорік…«сакраментальне»:

– Та який там феномен?!. На «штукатурці» трималася.

У Людмили Петрівни… мову відібрало.

В аудиторії хтось зачмихав, хтось подивився на Зикіна, як на якесь воскресіння, а хтось співчутливо подивився на розгублене обличчя Людмили Петрівни. А в неї гарненькі брови підстрибнули «курінцем» вгору, очі заокруглилися, рот напіввідкритий, а слів… катма.

Приборкавши лавину емоцій, тихо, але вимогливо сказала:

– Вийдіть з аудиторії.

Шурик хмикнув:

– Подумаєш?! Я шо… неправду сказав?

Зібрав він спокійно книжки, конспекти, неквапливо уклав у похідну торбинку, зазирнув під стіл, чи нічого не забув, накинув ремінець на плече й попрямував вихилясом до дверей.

– І щоб я вас більше на своїх лекціях… не бачила, – промовила йому навздогін.

Тепер усім стало й Шурика жаль: горить же по-дурному.

…Лекція з психології. Викладач Тетяна Марківна Шульга – натура аскетична. Їй уже за п’ятдесят, проте ще не втратила ані стрункості, ані вроди. І чорне розкішне волосся ще не потребує підфарбування… А два агати дивляться ніби й не суворо, але прискіпливо.

– …Ви знаєте, що всі ми, незалежно від віку, статі, професії, живемо в одній царині, ім’я якій – психіка. А це не що інше, як головна функція мозку людини, його властивість відображати об’єктивну дійсність. Абсолютно все, що нас оточує! А психологія – це вже наука, яка вивчає психічні явища: процес мислення, почуття і волю людини, її поведінку.

І на слові про поведінку від теорії перейшла до «практики»:

– Зикін, вам не видається, що у вас завелике «декольте»? – запитує в Шурика.

А його бунтівній душі “прижарило”, сорочка ледь не до ремінця розстібнута.

Не розуміючи суті зауваження, він пригладив п’ятірнею… чубчика на голові.

– Ось бачите: оце і є наочний приклад психології. Якщо людина не розуміє значення слова, то реагує на нього як на звук, – пояснює Тетяна Марківна, злегка усміхнувшись. І додала вимогливо й дохідливо:

– Сорочку застебніть, а то з неї… випадете!

Шурику такий холодний душ не сподобався. Нахмурився. Мовчки «вкоротив декольте».

…Розповідаючи про волю, яка з людини буденної робить особистість,Тетяна Марківна привела приклад формування вольових якостей у легендарній Спарті:

– Завдяки волі спартанці прекрасно опановували військове мистецтво, спорт… Саме тому їхня армія була непереможною!

– Гарна казка. Непереможну армію робить дисципліна й виучка, – видав Шурик «на-гора», ніби хотів віддячить Тетяні Марківні за халепу з «декольте».

Її відповідь була миттєвою:

– Казки вам розповідали в дитячому садку. Чи ви, може, з того віку ще не вийшли?

Шурик не очікував на таку відсіч. Нахмурив світлі ріденькі брови. Крити нічим.

А далі Тетяна Марківна здивувала уже всіх:

– …Між іншим, у Спарті не було нездорових дітей. Особливо чоловічої статі, майбутніх воїнів. І знаєте чому? Бо в них діяла своєрідна рада з авторитетних людей, котра обстежувала кожну народжену дитину. І як тільки виявляли якісь фізичні вади – забирали дитину в матері і відправляли… у глибоке провалля за містом.

– Дурдом! – не стримався Шурик. – Хіба ж це гуманно?!

Тетяна Марківна уважно подивилася на Шурика і сухо поцікавилась:

– А хто вам сказав, що це – гуманно?

У Шурика відповіді не було.

– І помовчіть надалі, якщо не хочете піти провітритись.

І вже всій аудиторії пояснила:

– Я лише навела факт, який мав місце у Спарті. А війни, отой кривавий шлейф цивілізації, хіба це – гуманно? Я вже не кажу про інші злодіяння. Ну що поробиш, коли так влаштований світ: добро і зло крокують поряд.

…Пізній вечір. Студентський «вулик» відгудів і готується до сну, а в кімнаті Шурика тривають дебати.

– Шурику, ти свій скептицизм тримай подалі від язика, а то заведе тебе …під круту гору, – радить Володя Комар, сусіда по ліжку через тумбочку під стіною, лаштуючись лягати спать.

– А наївним дитям бути краще? – огризнувся Шурик.

– Навіщо такі крайнощі? – мовить Віктор Думненко, сусіда через стіл. Він лежить уже в ліжку горілиць, заклавши міцні волосаті руки за масивну крутолобу голову, очима підпер невисоку стелю і ніби їй адресує: – Володька тобі по ділу рече.

– Та йдіть ви всі… зі своїм моралізаторством!..

Хлопці реготнули. Їх потішило «заведення» непохитного песиміста.

– Ми-то можемо «піти», – втручається в полеміку й третій співмешканець Ваня Голощак, студент сумлінний. – А ти куди «підеш», якщо по літературі буде висяк?

– Ти б вибачився.., – радить четвертий співмешканець, староста групи Гриша Бондаренко, повернувшись з умивальні з рушником, мильницею, зубною щіткою й тюбиком пасти в руках. – Вона жінка не злоблива.

– Гнуть шию за правду я не вмію! – випалив Шурик. —Та й начхать мені… на той висяк!

Від почутого хлопці десь в душі Шурика заповажали. Позиція в нього – бетонна!

Запанувала тиша. Шурик зняв окуляри й поклав на тумбочку, і рихтується йти в умивальню. А Володька Комар:

– Дивися, щоб тобі не було те, що з нашим одним мужиком. Він теж нікому нічого не вірив.

Шурика це заінтригувало:

– І що з ним таке було?

– Любив спати в обідню пору на скошеному сіні прямо на леваді, в холодку під вербами.

– І шо?..

– А його мужики застерігали: на березі водиться чимало гадюк, як би чого доброго… А у відповідь почули: «Бабів будете лякать».

– Ну-у?.. – не терпиться Шурику.

– Отож тобі й ну! Раз проснувся, а в нього під боком …ковбасою скручена гадюка.

– І шо? Вкусила?

– Не встигла. Переляк його «катапультував».

– Рябої кобили сон, – прорік Шурик і зник за дверима.

– Та-а-ак, братці-кролики! – мовить Володька, схопившись з ліжка. – Про сон рябої кобили він правий. Це я його підготував до «екстременту», як казав батько Ангел.

І дістає з тумбочки котушку з білими міцними нитками, придбану комусь додому на замовлення. Розмотав метра три й поклав нитку змійкою під простирадло Шурикового ліжка, а котушку протягнув поза тумбочкою до свого ліжка.

– Світло ми йому вимкнемо для надійності «операції», – й підморгнув хлопцям по-змовницькому. А в них очі загорілися азартним вогником, як і у витівника.

Повернувся Шурик. Не зачиняючи щільно двері, щоб світло з коридору насвічувало, повісив на бильце рушник. Мильницю й амуніцію зубочищення поклав на тумбочку. Роздягнувся до майки й трусів, зачинив двері і влігся.

Коли це через три-чотири хвилини …як ікне! Та як стрибне з ліжка!

Притьма ввімкнув світло й заходився скидати на підлогу ковдру, простирадло, а тоді й матрац.

Хлопці закрили голови ковдрами, нібито від світла, й давляться сміхом. А Шурик одів окуляри, бере обережно ковдру за краєчок, піднімає на рівні голови й обдивляється з усіх боків. Нічого не виявивши, поклав на стіл. Обстежив простирадло. На всі боки перевернув матрац.

Приборкавши сміх, співмешканці «розигрують драму»:

– Ти чого світло врубав?

– Шо це в тебе за маневри?

– Та які маневри?! – стривожено відказує Шурик. – Якась гадина в ліжку лазить.

Почувши таке від великого песиміста, не засміялись, а заревли. І крізь сміх:

– Ти шо: блекоти об’ївся?!

– Чи на сонці перегрівся?!

– Та, хлопці, серйозно: якась гадина піді мною лазила.

Співмешканці знову вибухнули сміхом, та таким, що в стіни їм загупали, щоб не заважали спать.

– Да-а-а! – рече Віктор Думненко крізь сміх. – Тетяна Марківна тобі, Шурику, сказала б: страх песимізму не товариш!

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here