УКРАЇНА МОЯ СУРЖИКОВА

0
1763
views

Я не належу до тих, хто поділяє думку, ніби «за три роки ми зробили більше, ніж за попередні двадцять». Не підтримую песимістів, котрі зітхають: «Усе пропало».

Я відношуся до тих, хто вже зрозумів, чому Мойсей водив ізраїльтян пустелею сорок років, щоб потім сказати їм:  «Живіть, як хочете». Тому й не роблю із сьогоднішнього дня трагедії.

Ізраїльтянам було легше, серед них не було п‘ятої  колони «єгипетского мира». Натомість вони мали Мойсея, котрий говорив із самим Богом. Наші ж мойсеї  – далекі від Господа, вони моляться не Йому, а Золотому теляті. Тож і маємо те, що маємо, як сказав наш перший мойсей. Втім, на ньому якраз вини найменше. З путі збилися подальші поводирі. Мойсей другий все запитував: «Скажіть мені, яку державу ми будуємо, і я її будуватиму» – то навіщо ж, дядьку, ви йшли у президенти, коли не знали, що президенти роблять? Наступний мойсей,  по-совковому вшановуючи жертви Голодомору, замість того, щоб об’єднати народ навколо нечуваної трагедії , багатьох посварив між собою. Четвертий мойсей, як досвідчений директор автобази, перековував КамАзи на рухомі сейфи. Мойсей із Майдану прорубав вікно в Європу, та так і застряг у вікнині, не відомо, чи колись узагалі перелізе через підвіконня  – «Нема мене тут, нема мене там…». А час іде, і пустеля не закінчується, і пісок нагрівається.

А що ж ми – прості українці, малі українці, електорат чи як ще там нас називають?

Ні, ми часом можемо й обуритися, можемо й на майдан вийти. Тільки не надовго. Поки не повіримо черговому мойсею.  Дивні ми з вами люди. Маємо розсудливий розум, а живемо як у відомій приказці, мешкаємо на багатющій землі, а бідні як церковні миші, не ледачі й не нездари, та ніяк власного життя не облаштуємо. Колись Чаадаєв писав, що історична місія росіян полягає в тому, щоб показувати іншим націям, як не треба жити. Наша ж місія, очевидно, полягає в тому, щоб показувати іншим, як не треба голосувати.

Це не зневага до влади і не розчарування в народі. Влада моя, я за неї голосував, і я уболіваю  за неї. І народ мій, я – його частинка, «брунька на його гіллі», як писала Ліна Костенко. Це – гірка іронія, повита болем за втрачений час, нездійснені мрії, розчарування. Нещодавно в телевізійному інтерв’ю слухав відомого дисидента.  На питання журналістки, чи вдався б він тоді, в кінці сімдесятих, до боротьби з режимом, коли б знав, чим це обернеться на сьогодні, чоловік відповів: «Напевне – ні». Українське питання його не цікавило, мав свої клопоти. Боровся з комуністичним режимом і за права людини, за що йому низький уклін та велика шана. А розчарований, бо не зрозумів, що права людини невід’ємні від історичних прав народу і шлях до незалежності – не коротший і не легший¸ ніж до краю пустелі.

На жаль, розчарувався не тільки він. Хтось у 91-му наївно сподівався, що вже через рік уся Вкраїна заговорить українською і заспіває своїх пісень. Хтось – що за кілька літ вона стане однією з найбагатших країн Європи, сам Збігнєв Бжежинський тоді так думав. Хтось марив розквітом загнаної ледь не у підпілля національної культури… А загалом населення Української РСР просто надіялося на покращення життя і дорікати комусь, що він проголосував за «ковбасу», було б не зовсім коректно. Не всі цікавляться політикою, але всі мають право на те, щоб жити по-людськи. Жаль тільки, що «ковбасний» патріотизм не тривкий,  не витримує випробування не тільки холодильником, а й телевізором. Тим більше, коли влада не турбується ні про холодильник, ні про телевізор, ні про слово чи  пісню.

А й справді – як простому люду не розчаровуватися, коли скоробогатьки, в тому числі й від влади, прибравши до рук колись державне майно, навідріз відмовилися виконувати соціальні функції бодай хоч на тому рівні, як це робила неринкова держава? Якщо ціна ліків захмарна для пенсіонерів й інвалідів, а вартість лікування часом недоступна й людям середнього достатку та обтяжлива для відносно заможних громадян. Я не знаю, у якого сірка позичили очі ті підприємці, котрі, приватизувавши фабрики і заводи, виганяють із колись відомчих гуртожитків їхніх мешанців, у тому числі й тих, що на цих же заводах пропрацювали майже все своє життя. І не розумію, як може отримувати по два мільйона платні на місяць голова «Нафтогазу», коли це хоч і акціонерне, але ж державне товариство, і хто дозволяє керівництву Національного агентства з питань запобігання корупції виписувати собі місячні премії по 200 тисяч гривень, не перевіривши жодної  декларації. Це тоді, коли мінімальна зарплата дорівнює 3200 гривням, а середня пенсія  – на половину менша. В одній і тій же країні одні жиріють, інші ледь животіють – хіба це не суржик? Іде війна з російським агресором. Герої віддають життя за Україну, а моральні покидьки  наживаються на військових замовленнях, за що у минулу війну розстрілювали на місці. Та у нас же не війна, а суржик, у нас – АТО.

Немає заперечень, що Україна рухається в напрямку до утвердження держави європейського типу. Хоч і не по прямій, а якось так – зигзагами. Майже за класиком: «Шаг вперед, два шага назад». От вам – і суржик. І якщо говорити про нього й далі, то не обійти і його публічне мовне побутування, таку собі крамарську практику – і вашим, і нашим. Хіба це нормально, що закони про мовні квоти на радіо і телебаченні приймаємо аж на двадцять шостому році незалежності і то – з боями? Пишаємося, що нарешті узаконили 75 відсотків мовного ефіру на ТБ. Та загляньте у цей закон. Там чорним по білому написано: передача вважається виконаною українською мовою, якщо нею користуються  тільки ведучі та диктори, решта може дублюватися. А з радіо ще смішніше. Квота української мови (максимально 60 відсотків) вводитиметься протягом аж трьох років. Де ж це наші парламентарії нарахували стільки «турків», яким потрібно так багато часу, щоб почати розуміти українську? Я вже не кажу про так звані субтитри, яких ніхто не читає, бо для абсолютної більшості українців мова сусіда не тільки зрозуміла, а й звична.

Через суржикове знання минулого прямолінійно чи замасковано,  свідомо чи несвідомо, проросійські та прорадянські акценти нерідко проскакують у цілком нормальних теле- і радіопередачах. Один із останніх прикладів на радіо: «Наше місто бере початок від фортеці святої  Єлисавети…». Уточнюю: на території нашого міста задовго до прийняття рішення про будівництво фортеці існувало поселення Лелеківка, яке належало до Інгульської паланки Запорозької Січі, у цих місцях ще до його початку проводилися ярмарки, про що в передачі згадати було б незайвим, а, може, й необхідним. Між іншим, колись прибульці на березі ще однієї річки також збудували фортецю. І назвали її Лютецією. З часом поряд виросло місто, отримало назву Париж, і нікому в голову не приходить говорити, ніби свій початок воно бере від римської фортеці, бо до неї на цій землі жили автохтони – паризії.

На черзі – ще одне перейменування. Області. Маємо поки що знову таки суржик: центр області – Кропивницький, а сама область – Кіровоградська. Колишній Кіровоградський технічний  університет нещодавно отримав назву Центральноукраїнського національного університету. Якщо це перший крок до відповідного перейменування  області, то завершальний був би доречним і логічним із багатьох причин. Пропозицію назвати її Центральноукраїнською я висловив у «Народному слові» ще на самому початку дев’яностих, коли з’явилися перші проекти адміністративних новацій і розпочалися перші топонімічні дискусії. Згадую про це не з претензією на роль «хрещеного батька» – цю думку тоді, дізнавшись, що пишу відповідну статтю,  мені підказав нині покійний Валерій Репало. Згадую про це зараз, щоб нагадати один із аргументів, наведених тоді: саме на території нашої області знаходиться географічний центр України. Сьогодні можна додати  ще один: така назва буде деідеологізована, а, отже, не викликатиме спекулятивних дискусій.

І під кінець – ще раз про голосування, адже рано чи пізно наступні вибори відбудуться. Відомий політолог, професор Ігор Лосєв зауважує: «Значна частина депутатів Верховної Ради (нинішньої)  – це латентні русифікатори, це люди, які не тільки самі перебувають під російським впливом, але і всіляко його поширюють на цілу Україну, у тому числі й у своїй законодавчій діяльності». І це вже – суржик з метастазами».

А наступного четверга святкуватимемо День незалежності нашої матері України. Нині  до нього не всі ставляться однозначно. Та настане час, і це залежатиме він нас самих – простих українців, малих українців, електорату – воно сприйматиметься як найбільше загальнонародне свято. Бо «в своїй хаті й своя правда, і сила, і воля». З Днем народження тебе, мамо! Все буде добре.

 Броніслав КУМАНСЬКИЙ, журналіст.

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here