ЄВГЕН І МИКОЛА БОРИСОВИ: ВИДАТНІ ЗЕМСЬКІ ДІЯЧІ ЄЛИСАВЕТГРАДСЬКОГО ТА ОЛЕКСАНДРІЙСЬКОГО ПОВІТІВ

Готуючи цю публікацію, згадав вірш Євгена Маланюка пам’яті поета, уродженця Єлисаветграда Юрія Дарагана  з вражаючим епіграфом до нього: «На Ольшанськім кладовищі в Празі, в місці, де була могила Юрія Дарагана,  поховано якусь жінку. Хрест валяється на стежці. З часописів 1936 р.».

Вкотре, коли пишу про напівзабутих українських народолюбців кінця 19 –  початку 20 століть (а було їх ой як небагато!), дивуюсь та обурююсь, чому ми такі невдячні. Ну, нехай раніше, до здобуття Україною незалежності,  досліджувати їхню подвижницьку діяльність заборонялося, то що заважає робити це сьогодні? Невже вся історія України – це Запорізька Січ та Холодний Яр?!

Письменник, лексикограф та бібліограф Михайло Комарів у «Посмертній згадці» про публіциста, фольклориста, етнографа, критика, перекладача та громадського діяча Євгена Івановича Борисова (1853-1900) назвав його «одним із щирих трудівників на народній українській ниві». Його життя та діяльність давно заслуговують монографічного дослідження. Та схоже на те, що охочих цим зайнятися поки що не знайшлося. Не зібрана творча спадщина Борисова, надрукована під псевдонімами та розпорошена у численних одеських, київських, львівських часописах. Донедавна, крім слабенької статті у Вікіпедії, складеної на основі дореволюційних довідників та джерел (передусім згаданому некролозі Комарова та спомині Івана Франка), марно було щось віднайти про Борисова в Інтернеті. Та особливо прикро, що єлисаветградський період, надзвичайно важливий у житті Євгена Івановича,  навіть не згадано. Щоправда, останнім часом з’явилися ґрунтовна розвідка про історію Одеської громади Олександра Болдирєва, монографія про одного з її найвидатніших членів Володимира Мальованого Миколи Шитюка та Олега Козирева.  З цих джерел Євген Борисов постає як один з найвизначніших українських громадських та політичних  діячів того часу.

 Народився Борисов на Черкащині (с. Вербовець Катеринопільського району) у родині священика. Тож, за прикладом батька, спочатку навчався у духовному училищі та семінарії, але досить швидко зрозумів, що це не його покликання. У 1877 році Євген  блискуче закінчив юридичний факультет Новоросійського університету кандидатом прав (1877), брав участь у революційному русі, був членом Одеської, а згодом і Київської  громад.

За завданням редактора «Одесского вестника» Павла Зеленого, якого називають «найвидатнішим діячем Єлисаветградського земства», перебував  кілька тижнів у відрядженні у Львові, підготував цикл публікацій про суспільний рух в Галичині під назвою «Листи з Австрії» (1878), став одним з перших дослідників творчості Івана Франка.

Із згаданих вище джерел дізнаємося, зокрема, що Борисов у Громаді займався перевезенням через кордон нелегальної української літератури. Більше того, у 1878 році зустрічався в Женеві з Михайлом Драгомановим: йшлося про нелегальне перевезення з-за кордону друкарні для її встановлення поблизу Києва.  Цим питанням активно  займалися Євген Борисов та Яків Шульгин. Здійсненню плану завадили арешти.  У 1879-1882 роках Борисов  перебував на засланні в Якутії, що вкрай негативно позначилося на його здоров’ї.

Після повернення із заслання поселився в Києві. Разом із Мальованим та Ковалевським намагався заснувати українську радикальну партію, пізніше політичну партію українських соціалістів-федералістів. Комаров у некролозі  відзначає: «В той саме час розпочалися українські спектаклі драматичної дружини, згуртованої Ашкаренком під орудою М.Кропивницького, і не дивно, що вони зворушили симпатії Борисова, як і всіх щирих українців». У київському часописі «Зоря» та інших періодичних виданнях він писав нариси про український театр та драматургію, друкував рецензії на українські спектаклі.

У 1883 році Борисова звинуватили у державній зраді. Йому, щоправда, зарахували попереднє ув’язнення як надмірно сурове, однак підпорядкували гласному нагляду поліції на три роки із забороною  жити у столицях, Києві та Одесі. Тому у 1884 році Євген Іванович вимушений був виїхати для проживання до Варшави. Під час останньої зустрічі у 1896 чи 1897 році Іван Франко поцікавився думкою Борисова про хліборобські артілі, які створював на Єлисаветградщині Микола Левитський і слава про які гриміла на всю Росію. Відповідь Євгена Івановича його здивувала:  «Се чиста фікція Левитського. Ніяких таких спілок нема. Спілки засновуються на папері, щоб узяти позичку з фонду, який вистарав Левитський; діставши гроші, люди діляться ними і сплачують свій пай кожний окремо».  Франко відзначає, що він і засумнівався б в об’єктивності оцінки діяльності артілей Борисовим, аби «не знав його безумовно чесний характер».

До речі, чомусь всі, хто пише про діяльність «артільного батька» Миколи Левитського, воліють про це не згадувати. А тим часом Євген Іванович за завданням земства досконало вивчив це питання і дійшов до такого сумного висновку. Та й у спогадах Євгена Чикаленка читаємо про те саме: «Коли херсонське губерніяльне земство послало відомого українського діяча, свого секретаря Є.І.Борисова, для обслідування артілей, заснованих М.Левитським, то виявилося, що селяни дурили його, бо в дійсності ніяких артілей нема, а селяни з’єднуються в артіль тільки для того, щоб дістати безпроцентову позичку від земства, а потім, поділившись нею, господарюють собі кожен окремо, як і звикли з діда-прадіда. Видруковане в «Земському збірнику» справоздання Борисова про артілі наробило тоді великого шелесту і полеміки, і земство відмовилось надалі кредитувати артілі. З того часу Левитський організував вже не хліборобські артілі, які всі пощезали, як бульки на воді, а міські, ремісничі, торговельні і взагалі всякі, як тепер кажуть, кооперативи».

У  1891 році за сприяння Павла Зеленого Борисов влаштовується спочатку бухгалтером, а згодом і секретарем Єлисаветградської повітової земської управи. Перебуваючи на цій посаді, Євген Іванович уклав фундаментальну книгу (понад 900 сторінок) «Систематический свод постановлений Елисаветградского уездного земского собрания за 1865-1895 гг.», про яку сучасники писали: «Это настольная книга всякого земца, в которой с замечательной подробностью извлечены из дел и с полным знанием дела систематически сгруппированы все данные для истории Елисаветградского земства, давшего стольких выдающихся деятелей и по праву стоявшего со дня введения земских учреждений на одном из первых мест по результатам своей деятельности».  Ця книга побачила світ у 1896 році у друкарні Гольденберга в Єлисаветграді. Примірник, що зберігається в ОУНБ імені Дмитра Чижевського, цінний ще й тим, що містить дарчий напис  Євгена Борисова: «Многоуважаемому Дмитрию Константиновичу Михальчи на память о 1892-1895 годах и на добрую память…» (останнє слово написане настільки нерозбірливо, що прочитати його мені  не вдалося). Михальчи – член єлисаветградської повітової земської управи, титулярний радник.

В останні роки життя, з 1896 по 1900, Євген Борисов редагував «Сборник Херсонского земства», щомісячне видання Херсонської губернської земської управи. Помер у 47 років, не маючи ні постійного місця проживання (за винятком останніх років життя), ані сім’ї.

Клавдія Флоровська у своїх спогадах пише: «…У деда и бабушки было много племянников… Один из племянников − Евгений Иванович, близкий родственник знаменитого проповедника архиепископа Иннокентия Борисова… Евгения я очень помню − это была моя первая любовь, а позже я узнала, что и мама тоже была к нему очень неравнодушна и никому не показалось ни странным, ни неприличным, когда она, по получении известия о его смерти в Херсоне, поехала туда на погребение его. Я знала его мало, он умер, когда мне было едва 16-17 лет, жил до этого уже несколько лет в Херсоне и о нем, как и о других лицах прошлого, как я уже говорила, говорилось мало. Он был по происхождению украинец, а по убеждениям − тоже, то, что позже называли «самостійник», т.е. сепаратист. Он кончил юридический факультет; чем он занимался по окончании университета, не знаю, я его помню журналистом, сотрудником (а может быть и редактором − я тогда была слишком мала) недолговечного «Одесского вестника». В политике он принимал активное участие, настолько, что ездил по политическим делам за границу, сидел в тюрьме и в конце концов провел 8 лет в Якутском крае, откуда привез целый очень интересный и ценный этнографический труд, который, однако, был, по-видимому, такого сорта, что издан быть не мог и в конце концов судьба его неизвестна…».

Ще менше відомостей про молодшого брата Євгена земського статистика та громадського діяча Миколу Івановича Борисова (1860-?). З 1880 по 1884  рік він навчався на медичному факультеті Київського університету. Тривалий час працював статистиком Олександрійського повітового земства. Регулярно друкувався у часописах «По морю и суше» і «Сборнике Херсонского земства». Та головна справа його життя в Олександрії, як і старшого брата в Єлисаветграді, – це «Систематический свод постановлений Александрийского уездного земского собрания с 1865 по 1889 годы». На титульній сторінці цієї фундаментальної праці (419 сторінок), виданої у місцевій друкарні Райхельсона 1889 року, зазначено: «Сост. Г.И.Горяновым под руковод. Н.И. Борисова» (один примірник книги зберігається у Державній публічній  історичній бібліотеці Росії).  У передмові  Микола Борисов особливо відзначає нарис лікаря Олександрійської земської управи Миколи Тезякова про розвиток медицини в повіті. А крім того, Микола Борисов, починаючи з 1887 року, опублікував  низку сільськогосподарських бюлетенів по Олександрійському повіту. Він − автор багатьох праць з сільськогосподарської та освітянської тематики: «Сельско-хозяйственный обзор по Александрийскому уезду за 1889-1890 год» (Херсон, 1891), «Опыт шелководства в Александрийском уезде Херсонской губ.» (Херсон, 1892), «Волшебный фонарь в народной школе. По данным Александрийского уездного земства за 1889-1895 гг.», «Продолжительность курса в одноклассных земских школах Херсонской губернии (По результатам выпускных испытаний в 1896 г.)», «Результаты выпускных испытаний в одноклассных земских школах Херсонской губернии в 1897 г.», «Крестьянское дело в Херсонской губернии 1897 г.» та ін. Був учасником Х Всеросійського з’їзду природодослідників та лікарів у Петербурзі (1898). Після цього сліди Микола Борисова губляться. Де й коли він помер, невідомо. Фотознімків братів поки що не знайдено.

Погодьтесь, що вже за упорядкування унікальних книг про діяльність Єлисаветградського та Олександрійського земств брати Борисови заслуговують на нашу вдячність та незабуття.

Володимир БОСЬКО

 

Напишіть відгук