ВИРОБНИЧІ КАДРИ З СОЛОВКІВ, АБО СПОВІДЬ РАЦІОНАЛІЗАТОРА З РЕПРЕСОВАНИХ

0
2432
views

Важке дитинство на Соловках. Смерть рідних. Інвалідності та каліцтва. Війна та хвороби. І піввіку невтомної та самовідданої праці заради процвітання планової радянської економіки, нагороди та почесні звання.  Це — літопис життя нашого земляка Пилипа Момота, написаний ним самим.

Деякі матеріали зі спогадів про життя сімдесятирічного українця Момота Пилипа Гавриловича, який відбув близько року покарання на Соловках (розкуркулили приблизно в 1931–1932 рр.), чесно пропрацював 56 років, учасник ВВв (посвідчення №281451), ветеран праці (посвідчення від 19 липня 1984 г.), заслужений раціоналізатор України (посвідчення №3793) —  так починається цей рукопис, складений 25 березня 1993 року. Намагатимемося подати його з мінімальним редагуванням, без скорочень.

За артіль агітував бугай…

Я, Момот Пилип Гаврилович, народився в сім’ї селянина 28 листопада 1923 року в селі Губівка Компаніївського (Зінов’євського) району Кіровоградської (тоді Кіровоград називався Єлисаветградом, Зінов’євськом) області на Україні. Батько — Момот Гавриїл Єфремович, мати — Момот Ірина Сидорівна. Пам’ятається, як іноді з дідом Єфремом, батьком, матір’ю, тіткою Єлькою і нас четверо дітей по кілька днів жили у степу, працюючи від сходу до заходу сонця навіть в негоду. Спали під курганом на бур’яні впритул один біля одного головами. Бабуся залишалася вдома. У селі Губівка пішов в перший клас (це був приблизно 1931–1932 р.), але не закінчив його, бо восени (в той же рік) нас всіх, крім бабусі (вона померла від голоду) і матері, вивезли на Соловки, в північні мерзлі напівболота за місто Котлас, в селище Рябово, де були снігові замети і морози до 50–60 градусів. Мати, за розповідями, не погоджувалася йти в «артільство», так її керівництво села для «агітації» закрило на цілу ніч в порожній сарай, до неприпнутого бугая. Вранці, коли відкрили сарай, побачили її лежачу всю в піні під схилившимся бугаєм (його один ріг, за який вона трималася, застряг між камінням стіни сараю). Після цього вона, пішовши в місто Єлисаветград на цегельний завод, померла від завороту кишківника — результат агітації бугая. На всю дорогу було у нас на кожного по кілька буряків і шматочків гарбуза…

Втікачів з’їдали киргизи

Комендант селища поселив нас у вільний кут на нари кімнати (площа кімнати приблизно 20 метрів квадратних), в якій вже жили дві великі родини (одна білоруська і одна молдавська — мабуть, щоб не дуже вільно розмовляли–спілкувалися) по кутах.

Я трохи там ходив до школи (за гарне навчання вчителька — дружина коменданта — навіть вдома, в комендатурі, іноді годувала рештками пригорілої картоплі).

Там давали приблизно по 200 грамів хліба на день, а решту перебивалися березовою корою, звареною на відварі з тирси.

І ось через великі холоди (морози доходили до мінус 60) доросле населення, хто міг, почало з лісорубка і зв’язки плотів тікати хто куди. Частина з них гинула в дорозі, деяких вбивали киргизи (особливо молодших) і, підсмаживши частинами на вогнищах в лісах, з’їдали, і частина, мабуть, добиралася на батьківщину. Так (я пізніше дізнався) пішов батько, потім тітка, а нас четверо дітей (я був найстарший) зі старим виснаженим дідом залишилися у вільному кутку на нарах.

Потім поховали (я з сусідами по кімнаті) діда, потім трирічного брата Гаврилка. Похорон полягав в укладанні померлого на два обаполки, застелених шматком рядюжки, в болотній ямці приблизно метрової глибини, потім другим кінцем рядюжки накривали мерця, клали зверху два обаполки і засипали–замазували яму болотною землею.

Під кінець літа всіх дітей, хто лишився в селищі без батьків, відправляли в місто Сольвичегорськ в дитбудинок. Дорога була викладена колодами в два перпендикулярних ряди, щоб не потонути–провалитися в болотах. Я, як старший, потрапив в один дитбудинок, а сестра Ніна і середній брат Данилко, як менші, в інший. Мені в дитбудинку працівники (троє молодих чоловіків) рукояткою серпа перебили хрящову перегородку в лівій ніздрі (і я з того часу не дихаю через неї — не проходить повітря, дихаю ротом)   і вибили два зуби, а інших дітей навіть молотками по головах били за то, що правдиво відповіли адміністрації дитбудинку (по їх опитуванням), що вночі вони з нас поздирали покривала–рядюжки.

Трирічний брат помер  у дитбудинку

До кінця осені почали з’являтися листи від вцілілих батьків на розшук дітей (від моєї тітки Єльки з України теж потрапив лист туди про те, щоб дізнатися, хто залишився в живих). І через велику смертність дітей, переповнення в дитбудинку почали відпускати–відправляти дітей за адресами родичів, які відгукнулися.

Мені також показали лист, пересланий з селища Рябово від тітки Єльки з України, в якому вона питала, чи я живий, та повідомляла, де вона знаходиться. Мене запитали, чи не хотів би я до неї поїхати, і я відповів, що хочу, і навіть разом з сестрою Ніною і братом Данилком. Мені відповіли згодою, але сестру і брата брати не можна, бо вони дуже малі. Мені дали солоні піврибинки і з групою (з супроводжуючим) колісним пароплавом відправили. Пізніше я від сестри Ніни дізнався, що брат Данилко в дитбудинку помер.

Так я знову потрапив в Україну в Єлисаветград (Зінов’євськ), а потім в село Фірсова (тепер с.Петрівка) Компаніївського району, де вже жила тітка Єлька в сестриній хаті. Потім з’явився батько (був на шахтах Кривого Рогу), і, забравши мене, він пристав до вдови, яка мала двох дітей, в село Калинівка Єлисаветградського (Зінов’євського) району. У цьому селі я знову почав ходити в школу, а з третього класу і до кінця 1943 року щорічно у весняно–літньо–осінній сезони від сходу до заходу сонця (без вихідних) пас худобу (череду), іноді з ночівлею в степу цілий сезон. З собою в торбу крім пляшки компоту або молока з напівкоржиком або двома «лаценіками» (не весь світловий день — доба) завжди брав із собою підручники та на «тирлі» (в обід) завжди читав.

Навчався в школі краще всіх, за що навіть за сьомий клас отримав похвальну грамоту один на всю школу, потім також грамоти, заохочувальні папери за восьмий–дев’ятий класи. Через кволості–слабкості–болючості (порок серця, гастрит, хвороби печінки) я в армію був покликаний в кінці грудня 1943 року — на початку січня 1944, і без жодної військової підготовки (навіть у своєму домашньому одязі) ми пішли під Куцівці, Новгородку, потім на Кременчук, потім на Кіровоград.

Із виразкою та тропічною хворобою

Коли дуже багато таких молодих–ненавчених загинули під селом Федорівка і в інших місцях і коли трошки відігнали німців, то тих, хто залишилися, направили на навчання в запасний полк під місто Новочеркаськ, потім в місто Ростов–на–Дону. Потім я потрапив в Новочеркаськ в госпіталь (у мене з’явилася виразка дванадцятипалої кишки). Після лікування в госпіталі мені дали на шість місяців третю групу інвалідності і відправили додому на поправку, а після закінчення шести місяців (я навіть за цей час як відмінник без іспитів вступив до Кіровоградського машинобудівного технікуму і від військкомату встиг підлікуватися в санаторії) я був знову покликаний в армію в місто Балту, а після формування–комплектування частини – на Польщу (міста Краків, Познань і інші), потім до Німеччини (міста Драмбург, Фалькенбург і інші).

Після закінчення Великої Вітчизняної війни в 1945 році від своєї військової частини серед двох десятків делегатів побував в таборі смерті «Освенцим» в Польщі, про що потім розповідав іншим бійцям.

До кінця осені 1945 року мені знову дали третю групу інвалідності (у мене з’явилися дві виразки — виразка шлунка і виразка дванадцятипалої кишки) і комісували в Радянський Союз (щоб не було смертності у військовій частині). По приїзду в Кіровоград я, як відмінник, продовжував вчитися зі своїм курсом в технікумі, після закінчення якого в 1947 році як єдиного на весь технікум володаря диплома з відзнакою мене направляли в Бауманське вище технічне училище (інститут). Але через погане здоров’я я попросився в місто Ташкент (місто хлібне — туди було місце). Працював там звільненим бригадиром в ковальсько–пресовому цеху 735 заводу. Але після захворювання дружини після пологів на тропічну хворобу «шпру» мене через Міністерство ТСХМ в 1948 році перевели в помірний клімат в Кіровоград на завод «Червона зірка».

Без доплат — заради плану

В Україні дружина одужала, а син почав хворіти на тропічну хворобу «лейшманіоз» і незабаром помер. Я ще в Ташкенті вступив у Всесоюзний заочний машинобудівний інститут, а по переїзду в Кіровоград пізніше закінчив вечірню філію Харківського політехнічного інституту.

На заводі «Червона зірка» працював у ковальсько–пресовому цеху техніком, потім завідувачем технічного бюро. У 1954 р. був переведений до відділу головного технолога, потім трохи організовував відділ кооперації (це було при освоєнні випуску кукурудзяного насіння після повернення М.С.Хрущова з Америки, кілька місяців автомашиною «Перемога» об’їжджав всі заплановані місця України, де організовував виробництво деталей, вузлів кукурудзяних сівалок СКГ6–в). Потім мене знову забрали до відділу головного технолога старшим технологом–куратором, я погоджував з СКБ (ГСКБ) по ковальсько–пресовій обробці технологічність конструкцій деталей, вузлів сівалок, розробляв технології, технологічні завдання на проектування оснащення, стежив за виготовленням її.  Далі брав участь в апробації, доведенні оснащення, технології, за виготовленням першої промислової партії, і потім курирував планове виробництво, виробляв розрахунки і розробляв технічні заходи на забезпечення планового виробництва в наступних роках. Працювати, а не бути присутнім на роботі, доводилося дуже багато без додаткової оплати (з 1949  по 1967 р. майже щодня працював з семи ранку до 10–11–ї години вечора).

Зарплату ж навіть зменшили на п’ять рублів (з 135 до 130), бо треба було додати комусь із тих, хто готувався на пенсію.

«Щасливе» дитинство, Соловки, Велика Вітчизняна війна, надмірна праця довели до того, що в 1959 р. у мене вирізали дванадцятипалу кишку з двома третинами шлунка, бо виразка шлунка з’єдналася з виразкою дванадцятипалої кишки. Так утворився повний стеноз — непрохідність їжі, а пізніше вирізали ще два органи.

Півраціоналізаторського віку

Наприкінці 1973 року запросили мене працювати в ОКБ ТО при заводі «Сегмент», а в 1976 році — в створену філію ПКТІ «Почвомаш». Працювати доводилося також багато, бо зі слабокваліфікованими фахівцями треба було знаходити економну ініціативну (тобто створену особисто) тематику і мало не основну її частину виконувати самому. З 1976 року по мало не 1981 рік наш основний у філії переділ ковальсько–штампувальне виробництво працював майже повністю на моїй ініціативній тематиці, а тому мені доводилося іноді бувати до семи з половиною місяців у році у відрядженнях. З 1983 року, після оформлення на пенсію, мені навіть присвоїли звання «Ветеран праці»  (посвідчення від 19 липня 1984 року) і надрукували в одній з місцевих газет статтю «Ветеран залишається в строю». Я в ПКТІ продовжував працювати на робочій сітці палітурником. За час роботи був відзначений сотнями (точніше до трьохсот) заохочень, не сходив з дощок і місць заохочень заводу «Червона зірка», міста, області, нагородами. Це відображено в трудовій книжці (248 заохочувальних записів на 104 подвійних сторінках, в тому числі 86 в ПКТІ «Почвомаш» за 15 років роботи). Всього пропрацював 56 років, з них найбільша частина на заводі «Червона зірка».

У вихідні дні, вночі під час безсоння, я думав над більш раціональною технологією виробництва сільськогосподарських машин, більш економічною конструкцією. Так, з 1949 до 1959 року запроваджено 280 раціоналізаторських пропозицій з економічним ефектом понад 1,2 мільйона рублів, з яких 0,8 мільйона рублів на заводі «Червона зірка». Я ж за це отримував від 0,3% до 0,5%, близько 30000 рублів, але це були не «солом’яні» теперішні купони, а тоді один рубль дорівнював 0,8 долара. Подано три заявки на винаходи і отримано позитивне рішення. У 1982 році присвоєно почесне звання кращого раціоналізатора області за ХI п’ятирічку за впровадження 21 раціоналізаторської пропозиції, що дали економічний ефект 121657 рублів (це було в ПКТІ «Почвомаш»).

Присвоєно звання заслуженого раціоналізатора України (посвідчення №831 від 11 листопада 1990 року), персонального пенсіонера (посвідчення № 3793).

За висловлюванням деяких керівників, завод «Червона зірка» повинен був навіть присвоїти мені  звання Героя Соціалістичної Праці, але серед героїв розкуркулених та засланих на Соловки, треба розуміти, не мало бути…

 

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here