КОЛИ МОВЧАННЯ НА «ВИ». ШТРИХИ ДО ТВОРЧОГО ПОРТРЕТА КАТЕРИНИ ГОРЧАР.

Творчість Катерини Горчар до глибин найпотаємнішого лірична – не за канонами жанру, а за внутрішньою суттю й способом оприявнення світові. Так само й героїня її віршів є ліричною передусім у розумінні її внутрішньої природи. Саме тому вона і радіє, і плаче віршами, молиться ними, сповідається про сокровенне.

Вона легка, щира, пристрасна, самовіддана, коли звертається до коханого. І так само глибоко емоційна й емоційна до глибин у віршах, присвячених вічним темам… Лірична героїня говорить просто й тихо, навіть скромно про свій біль і свою радість. Та ще більш промовисто вона мовчить про наболіле. Не хизується, не виправдовується – бо не схильна до показного, награного, епатажного. Говорить на ТИ, а мовчить на ВИ…

Моє перше знайомство з творчістю К.Горчар відбулося ще в часи студентства, коли моя одногрупниця, що, як і поетеса, родом з Новгородки, захопливо читала вірші своєї землячки, опубліковані в збірці «Листи до любові»… Трохи згодом був семінар для молодих літераторів, під час якого мені так і не пощастило потрапити до секції, якою керувала К.Горчар…

Проте ще задовго до особистого знайомства в НСПУ у мене склався творчий портрет поетеси із її віршів. Напевно, кожного талановитого поета читач впізнає за його творами. Для мене К.Горчар – це, передусім, «Караюся – не каюся», «Мамина коса», «Говорило про Марію півсела», «Ношу під серцем твій предивний світ», «Я збиралась від мами…», «Мій серпню, ти лиш вигадка моя…», «Устань, любове, із колін, устань»…

Назви книг поетеси, мов штрихи до портрета її душі, легко запам’ятовуються, вражають тонкою глибиною метафор. Часом міркується, що навіть із назв збірок К.Горчар можна скласти не менш емоційний вірш: «Пелюстка світу» (1989), «Листи до любові» (1994), «Неприручений птах» (2001), «Мій серпень» (2003), «День, якого не було» (2008), «Дощ при місяці» (2008)…

Класична форма вірша у доробку поетеси органічно поєднується із класичною українською душею: її героїня – це сильна у своїй слабкості, щаслива за неможливості бути з коханим, якщо тільки вона кохає, пристрасна й горда водночас. Дивовижжя опечаленої мудрості, амальгама терпкого життєвого досвіду й загальнолюдського етосу у всесвіті однієї душі – якось так можна окреслити мотиви творчого пошуку К.Горчар. Позбавлений дидактизму й пафосу, натомість простий і відкритий кожному вимір авторської душі є красивим до тієї міри, якою читач здатен охопити його щирість. Однак попри свій неминучо мінорний контекст у цьому вирі розмислів і почуттів відкривається потужне струменіння чогось світлого і вічного, через що творчість поетеси сприймається як пристрасне утвердження життя саме в тих проявах, які людина здатна відчути. Саме тому і лірична героїня, попри всі поневіряння і сумніви, щасливо й упевнено говорить: «Караюся. Не каюся». Мені здається, що саме ця антитеза є ключем до світу закоханої жіночої душі. Бо лише закохана жінка може бути по-справжньому пристрасною, по-справжньому сильною у своїй слабкості. І саме в цій антитезі прочитується істинне значення і того, про що говорить її героїня, і того, про що мовчить. У віршах К.Горчар звучить заклик почути її, прийняти всі її переживання мовчанням, що тотожне розумінню:

Навіщо слова,

Помовчіть. Помовчіть. Помовчіть…

Ви знаєте все,

Ви, напевне, усе зрозуміли.

Лірична героїня по-шляхетному жертовна у своїй сповідальності. Здається, що в своїх почуттях вона і сильна, й беззахисна водночас. Вона готова любити «без жодного слова навзаєм». Власне і весь драматизм її почуттів полягає в тому, що вся її внутрішня палка жіноча сутність усвідомлено змагається із собою, бо мусить побороти фатальне усвідомлення реалій:

З моїх очей надпий тепла.

І що нам інших пересуди.

Я ще твоєю не була…

…І вже твоєю і не буду.

Часом авторка відходить від внутрішньої напруги своєї героїні й говорить про етосу у стосунках загалом:

Устань, любове, із колін, устань.

Якщо й ніколи біль не перестане,

Торкнись прощально

 спраглими вустами.

Прости йому, але з колін устань…

З іншого боку, складний світ ліричної героїні долає межі своєї емоційної сфери риторикою благання – говорити, говорити, говорити:

Було… було…

А що тепер, скажи,

Куди усі ці спогади подіти?

Вони у душу дивляться, як діти,

З усіх-усюд,

З усіх твоїх стежин.

Мій серпику, мій сонячний скажи…

Та часом напруга ліричної героїні сягає свого апогею і переходить у мовчазний крик, що, ясна річ, болісно й промовисто окреслює все те, що лишилось недоказаним:

І знову задивляюся у вічі,

Мовчання затуляючи словами,

Душа моя, неначе тиха свічка,

По крапельці згоряє перед Вами.

Лірична героїня К.Горчар зізнається: «Не смію напитися Вас досхочу». Саме тому так багато у її творах монологів до коханого, та ще більше мовчання. Неодноразово і, думаю, не зовсім випадково поетеса в одних віршах звертається до коханого на ТИ, в інших – на ВИ. Та разом із тим у її світлому доробку багато й мовчання – також на ТИ і на ВИ: «Ніч. Ми удвох. І мовчання над нами, як небо», «Із Вашого слова моє починається літо…», «Ще нічого не значать ні мовчання, ні сум», «Ти мовчиш так незвично. / Ти ще так не мовчав…», «Мовчиш… І для мене на кожному кроці – табу», «Не мовчи, коханий, не мовчи…/ Хоч існує тисяча причин / На твоє мовчання», «У твоє мовчання переллю / З свого серця лагідне “Люблю”», «Моя душа сум’яттям розіп’ята / Моє мовчання змовчить і зітхне»…

Поетичний доробок К.Горчар – це слово і мовчання у слові, але не замовчування. Вона занадто відкрита й щира до цього світу, щоб допустити недомовленість, через що, можливо, її поетичний простір прекрасний і сумний водночас. Так чи інакше, а часом мовчанням можна сказати значно більше, ніж словами. Тому лірична героїня мовчить на Ви і зізнається, що «любов’ю, болем, ніжністю, чеканням моя душа очиститься в сльозі»…

Надія ЧАСТАКОВА

Напишіть відгук