У НАС МІГ БИ БУТИ СВІЙ УОЛТ ДІСНЕЙ…

Сьогодні знайти у мережі добрий веселий мультик рідною мовою – уже не проблема. І все ж серед них не так і багато стрічок вітчизняного виробництва. Українська анімація, якій цього року виповнюється 90, поки, на жаль, не набула того розмаху і популярності, яких могла і повинна була б мати.

Уявіть, аби на україномовних, мудрих і веселих мультиках виховувались ті, хто піддався примітивній пропаганді. Навряд чи вони б так легко пустили у серце ненависть до України! Та, на жаль, українські мультики були і значною мірою й досі залишаються мало не одиничним явищем у нашому інформаційному і мистецькому просторі. Про одного з творців перших українських мультиків – Євгена Горбача я недавно дізналася від його доньки.

Маріанна Дорошенко, викладач Кіровоградського музичного училища, більшу частину життя прожила у нашому місті і лише в останні роки наважилася публічно розповісти про батька.

Шлях до моря

Можливо, багатьом, особливо молоді, видасться це дивним, але з її слів чітко зрозуміло: її батько, художник, а свого часу і режисер мультиплікату Євген Горбач, прожив життя, постійно остерігаючись тодішньої влади. Він не був репресований, але фактично відлучений від улюбленого заняття і не мав повної творчої самореалізації.

 …З дитинства Євген Горбач, який народився на початку минулого століття на Чернігівщині, був сиротою. Виховувався у родині дядька. Щасливою випадковістю (?) стало те, що у Борзні, де він тоді жив, при церковнопарафіяльній школі діяв клас малювання, де викладав учитель Лазарчук. І усім було зрозуміло, що одним з його кращих учнів був саме Євген Горбач, який мав би продовжувати власне навчання й удосконалення. Але звідки у сироти гроші? Навчався у місцевій школі садівників. І якось, одного дня… Зі слів батька розповідає Маріанна Євгенівна:

 – Йому було тоді 17. У якийсь момент дуже захотілося побачити море (він його дуже любив і навіть остання його картина, яка так і залишилась недописаною, звалась «Море»). Грошей, звісно, не було. І він прилаштувався між вагонами пасажирського поїзда і фактично назавжди покинув своє рідне містечко. Деталей про той період життя батько не розповідав, але казав, що міг тоді стати ким завгодно, аж до того, що опинитися у злочинному світі. Але якийсь моральний стрижень стримав його, і врешті він потрапив до Києва і зумів вступити до художнього інституту.

 Ясна річ, вчитися було дуже нелегко матеріально, але його наставником був славнозвісний Федір Кричевський, який прилучив юнака до високого художнього мистецтва.

…Свиня з георгіївською стрічкою та шаблею при боці

 Так сталося, що після закінчення інституту він увійшов до складу групи, яка розпочала виробництво анімаційних фільмів на студії «Українфільм» Київської кінофабрики. Працював у одній групі з Іполитом Лазарчуком, сином учителя малювання, який у ранній юності пророкував йому мистецьке майбутнє.

 Художні мультфільми в Україні почали виготовляти на Одеській кіностудії у кінці 20-х років. Перший метод – шарнірний. Наступний крок у розвитку вітчизняної мультиплікації – мальовані картини на целулоїдних аркушах. Не треба пояснювати, наскільки трудомісткою була ця робота. Кожен рух героя треба було змалювати на окремому аркуші. Але молодим художникам, серед яких був і Євген Горбач, довелося довго добиватися від керівництва Київської кінофабрики дозволу на роботу над мальованими мультфільмами. Ясна річ, сам процес не міг просуватися швидко. Але уже перші роботи – «Мурзилка в Африці», «Тук-тук та його товариш Жук» мали великий успіх і розголос у пресі.

 Тук-тук, очевидно, став улюбленцем тодішньої малечі, бо група незабаром знімає продовження цього мультику – «Тук-тук у зоопарку» та «Як Тук-тук город свій доглядав і з свинею воював».

Не слід забувати, що, крім матеріальних та творчих проблем, тоді (а це 30-ті роки – пік політичних репресій!) легко було потрапити під ідеологічний коток. У статті Г.Лойка «Рисований фільм в Україні» (журнал «Радянське кіно» за жовтень-листопад 1935 року) згадуються фільми «Українізація» і «Білочка та миша», які визнано ідеологічно шкідливими, останній зокрема, як зазначає автор, мав тенденції куркульської ідеології.

Дуже дивно, що таку ідеологію пильнувальники не побачили у мультфільмі «Як Тук-тук город свій доглядав і з свинею воював». У цій же статті коротко переказано його сценарій: «300-400 метрів плівки розповідають про те, як хлопчик Тук-тук разом зі своїм вірним приятелем собачкою Жуком доглядали і пестили свій город, як тупорила з косими і вузенькими очима Свиня з георгіївською стрічкою, орденською планкою і шаблею при боці разом із хитрим Лисом позаздрили на врожай Тук-тукового городу. Відбувся перед палацом свині бундючний парад жуків, мишей, гусениць. Але Тук-тук підготувався до нападу».

 Тільки цього короткого уривку досить, аби зрозуміти: у Росії цей мультфільм нині був би заборонений. Але у 30-ті роки він мав успіх. Та дирекція кіностудії замість того, щоб його розвивати, розбила творчу групу на кілька підгруп, чим створила додаткові труднощі. Але Євген Горбач, Семен Гуєцький та Іполит Лазарчук наполегливо вивчали досвід мальтстудій тодішнього Союзу та методи роботи Уолта Діснея, роботами якого щиро захоплювались. Вони хотіли творити об’ємні і кольорові мультфільми. Наприкінці 1936 року журнал «Радянське кіно» повідомляв: «На Київській кіностудії ведеться підготовка до виробництва кольорового мультиплікату. Роботу доручено режисеру Є.Горбачу».

 І такий фільм з’явився. «Лісовий договір» («Казка») був першим звуковим кольоровим українським мультфільмом, тим більше й музика до нього створювалась на основі українських народних пісень. Та якраз у той час у пресі з’явились критичні статті про роботу мультицеху. Критикували за затримки у роботі, відсутність добрих сценаріїв, за нібито слабку режисерську роботу. Можливо, через це, аби не доводити справу до репресій його працівників (адже публічна критика тоді була майже рівнозначна вироку!), діяльність мультицеху згорнули. У Москві, звісно, працювала своя анімаційна студія. І довгий час ніхто й не згадав, що у Києві теж тривала успішна творча робота і було налагоджено виробництво українських мультфільмів. Аж у 1959 році Іполит Лазарчук відновив цех художньої мультиплікації на Київській кіностудії. Його справу продовжили Ірина Гурвич, Давид Черкаський, Володимир Дахно, інші.

«У нашому дворі стукачі були точно»

 Після закриття цеху мультиплікації Євген Горбач залишився працювати на кінофабриці. З початком війни він разом з її колективом був евакуйований. Вийшло так, що родина залишилась у Києві, бо ж тоді панувала така думка, що усе це не надовго, буквально на місяці, а то й тижні. Маріанна Євгенівна пам’ятає ті роки, як їм з матір’ю довелося тинятися по довколишніх селах, жити у бараці, бо окупанти вигнали з квартири. У 44-му вони повернулися до Києва і поселились на Лук’янівці у старому будинку, виділеному для художників і скульпторів. Це були комунальні квартири, їхня знаходилась у напівпідвалі. Поряд знаходилась дача Хрущова.

Маріанна Євгенівна пригадує, що атмосфера тодішнього життя і зокрема їхнього двору була просякнута страхом і стукацтвом. Батьки наказували дітям, аби щільно тримали язик за зубами, взагалі у присутності дітей намагалися не говорити про щось хоч трохи значиме. Дітей прямо попереджали, що в їхньому дворі точно є стукач і не можна нічого розповідати про те, що діється чи говориться вдома.

 Очевидно, Євген Горбач не бачив для себе творчих перспектив у кіновиробництві чи просто намагався відійти подалі у тінь, аби не піддавати загрозі репресій себе і родину. Він знайшов роботу ретушера-художника у видавництві «Радянська школа».

 Але художня творчість не покидала його. Він малював і створив чимало картин. Його ще довоєнна картина «Обшук Шевченка в Оренбурзі» і нині прикрашає музей поета в столиці. Та підсвідомий страх, очевидно, постійно стримував його. І, як виявилось через багато років, не дарма. Тільки позаторік у Києві відбулася виставка свого часу заборонених і знайдених науковцем-мистецтвознавцем Юлією Литвинець у спецхранах колишнього КДБ картин. Серед них знайшлася і робота Євгена Горбача «На склодувному заводі». Вона виконана у дещо модерністському стилі, і це, мабуть, стало підставою до її арешту. Художник, очевидно, це знав, але у родині нікому не розповідав.

Та Маріанна Євгенівна тепер пригадує, що батько у якийсь момент змінив свій художній стиль і став писати в основному пейзажі, хоча мав задуми батальних, сюжетних полотен. Вони лишились нереалізованими, бо мусив постійно остерігатись. Якось донька, зачарована чудовим надвечір’ям, яскравими кольорами, що їх творило призахідне сонце, сказала:

– Тату, напиши це!

 Та батько сумно відповів:

– Ні, скажуть такого не буває.

 За життя Євгена Горбача не відбулося жодної його виставки, хоча він був членом Спілки художників і мав усі підстави організувати власну виставку. Але не хотів цього, очевидно, розуміючи, що не зміг сповна розкрити свої здібності і талант. Після його смерті на початку 80-х з ініціативи вдови художника у Києві відбулися три виставки його картин.

 Художник Євген Горбач, за словами його доньки, був дуже терплячим, мудрим, скромним, майстровитим. Ще в студентські роки власноруч зробив бандуру і навіть організував самодіяльне тріо. Якби він мав можливість вільно і без перешкод працювати на ниві мультиплікації, можливо, створив би цілу плеяду неповторних героїв дитячих мультиків з українським національним колоритом, які б могли стати оберегами багатьох юних душ. Але тодішній країні це було не потрібно. І він пішов з життя нереалізованим і забутим. Але ми мусимо про все це пам’ятати, аби не марнувалися нинішні і майбутні таланти.

 Світлана ОРЕЛ

Напишіть відгук