ЄВГЕН НИЩУК: «ТУТ НА КВАДРАТНИЙ МЕТР ПРИПАДАЄ П’ЯТЬ “ЗІРОК”»

Майже тиждень наше місто жило в незвичному ритмі, в новому форматі, з новою палітрою. Воно стало більш рухливим, гомінким, колоритним, сонячним. Навіть годинник на Головпоштамті на честь національного мистецького фестивалю через втрату стрілок перетворився на сонячний.

Навіть поважний Марко Лукич у ці дні помолодшав і перетворився на растамана. Це були дні, коли, крокуючи містом, дійсно можна було зустріти одразу кілька «зірок», які приїхали до нас з усієї України. А останній день ознаменувався тим, що 3 вересня Євген Нищук виступив не лише у ролі міністра і актора, але й кур’єра, який привіз у подарунок юному таланту Артему Ковальчуку акордеон від композитора і найкращого джазового музиканта України Майка Кауфмана-Портнікова.

Перший національний фестиваль «Кропивницький» завершено. Час підбивати перші підсумки. Як він сприймався, що показав, до чого прагнув і чи справдив наші сподівання? Відповіді на це читайте у коментарях та відгуках як організаторів, так і пересічних глядачів.

Євген Нищук, міністр культури: «Кропивницький – місто фундаторів українського театру. Місто, яке показало, що воно є глибоко культурним. Кропивницький став тим енергетичним простором, який зібрав людей різного жанру, але людей, які починають об’єднуватись, які мають можливість професійно поспілкуватися. Ми всі спільно зробили велику подію. Я дякую Олександру Горбунову, який вболіває за місто, за те, щоб воно розвивалося, мало добру ауру. Дуже важливо позбутися депресії, зради і скандалів. Усім потрібен позитив.

Це насправді велика радість, що люди так уважно стежили за цією програмою, і це має великий розголос, який зумовить ситуацію, коли на наступні фестивалі захочуть їхати люди з інших регіонів. Це дає нам можливість зараз, при формуванні нового бюджету, говорити про те, що це себе виправдовує, що це велика інвестиція у людський потенціал міста, регіону, що це дає нам можливість ставити на порядку денному при реформуванні в цілому країни першим голосом мистецтво і культуру, яка мирить людей, яка об’єднує людей, яка вселяє надію, що ми все подолаємо, що у нас буде мир, буде можливість творити і жити».

Олександр Горбунов, народний депутат: «Одне із завдань фестивалю – це не тільки популяризація української культури, пошук нових форм подачі та обличчя фестивалю, це брендування нової назви міста. Зайвий раз я переконався, що правильним був слоган «Кропивницький об’єднує!». Він став актуальним. І ніхто вже не буде це заперечувати. Та кількість гостей і друзів, яка з’явилася у Кропивницькому за останній тиждень, говорить сама за себе. Я не буду давати кінцеві оцінки, мені хотілося б, щоб це зробили глядачі. Ми свої висновки зробимо потім.

Фестивальний рух – це та пігулка для суспільства, яка дуже потрібна. Один з основних аспектів незалежності держави – її ідеологічна незалежність. І фестиваль «Кропивницький» виконує саме таку місію».

Сергій Проскурня, креативний директор фестивалю: «Я щасливий, що мені поталанило долучитися до цього фестивалю. Він зовсім інший. Це не формат «Вересневих самоцвітів», які я дуже люблю і які будуть з кожним роком розвиватися. Кропивницький – старе нове місто з новою назвою. І це не просто новий фестиваль, а фестиваль, який амбітно взяв на себе статус національного. І ми робили все, щоб це виправдати».

Валерій Харчишин, лідер гурту «Друга ріка»: «Ви живете тепер у молодому місті, яке має чудову назву видатного українського діяча. Рано чи пізно це стане мейнстрімом і трендом. За кілька років цю назву сприйматимуть як потрібно. Якби мене назвали Леніним чи Кіровим, то я б сказав мамі років у 18, слухай, назви мене краще Салом… Думаю, ті люди, які навіть моляться на Кіровоград, то люди переважно зрілого віку, пенсіонери. Різниця між ними і молоддю така: пенсіонери хочуть померти у Кіровограді, а молодь хоче жити у Кропивницькому. Кілька слів на адресу Міністерства культури: це насправді те, чим ви маєте займатися. Дякую вам за цю ініціативу, дякую пану народному депутату за те, що народив таку ініціативу».

Павло Ар’є, драматург: «Я вперше в місті Кропивницькому. Як пересічний українець, навіть не як колега цієї великої постаті, скажу, що моя пам’ять починає автоматично стирати це явище «Кіровоград». Вважаю, що це дуже справедливо і це прекрасна назва. Це тепер місто-зірка. Тут живуть доброзичливі люди. Те, що зараз відбулося, ця історія з акордеоном, це дуже важливий акт, коли міністр культури, якісь великі діячі або відомі музиканти звертають увагу на конкретних людей. Бо пафос вже не спрацьовує. А от історія кожної маленької людини з її болем, з її щастям, із її сподіваннями – це є справжнє, це є життя. Як людина театру я також намагаюся перейти від глобальних питань до питань кожного з нас. Через це маленьке ми і можемо відкрити велике. Через любов до кожного з нас, а не до якихось мас, якихось ідей. Тільки так ми побудуємо країну і станемо щасливими в ній».

Пані Ірина, кропивничанка: «До мене приїхав з Києва друг дитинства. Він мешкає там вже близько п’яти років. Проте у столиці про національний мистецький фестиваль він нічого не чув. Дізнався вже від мене. Коли ми розглядали інсталяції у Ковалівському парку, вже сутеніло. На жаль, організатори не подбали про вдале їх освітлення. Тому довелося підсвічувати телефонами. До речі, при цьому скульптури жінок з серії «Мементо Морі» прочитувалися краще, ставали більш інтригуючими. На граблі наступати ми не наважилися, але несподівано знайшовся якийсь школярик, який (певно, на спір) прожогом пронісся через цю композицію. Прочитати анотації до усіх об’єктів було дуже важко. Тому кольорові чоловічі фігури ми сприйняли як образ самотності та пошуку співбесідника. Щодо «Лихоліття» не скажу, що ця інсталяція нас хоч якось зачепила. Надто абстрактно і невиразно. Вразило також те, що протягом тривалого часу, попри відсутність охорони, ніхто з містян не зазіхнув на витвір високого мистецтва, не пошкодив скульптури і не поніс граблі додому».

Пан Роман, літератор: «Першим і хвилюючим прологом фестивалю стала вистава франківців «Нація» за мотивами творів лауреата Шевченківської премії Марії Матіос. Документальний та історичний матеріал, що ліг в основу цих творів, дуже страшний. Режисер Руслан Держипільський зробив з нього високохудожню дуже символічну драму-реквієм. Актори, зайняті у виставі, грали просто на розрив душі. Та найголовніше, що це не просто сповідь, це – прощення своїм і чужим, винним і невинним “мученикам історії”. А це те, на чому тримається світ».

Інга Долганова, театральний критик (м. Харків): «Київський “PostPlay Театр” має своєрідну естетику, яка завжди викликає гостру дискусію та неоднозначні оцінки. Передусім зазначу, що в Україні мало розвивається такий перформативний театр. Місцева публіка практично з ним не знайома. І організатори мали це якось врахувати і принаймні попередити глядача, що «Чорний сніг» – це експериментальна провокативна вистава. Публіка має погодитися на цей експеримент. А той, хто погоджується, визнає: робіть зі мною, що хочете. З іншого боку, коли ми перші хвилини дивилися на сцену, потім нам вже все було зрозуміле. Тому далі вистава вже йшла в залі, і ми дивилися не стільки на сцену, скільки у зал, як він реагує. Адже від реакції залу щоразу виникає нова вистава. Хоча це питання дуже суперечливе. Так, театр має розвідувати якісь шляхи, шукати нові форми й прийоми. Але, як на мене, відчуття катарсису не виникає. Мені не вистачило якихось професійно зроблених речей. Певно, і за рахунок неякісно зробленої фонограми та візуального ряду, і за рахунок зухвалої поведінки актриси, яка за допомогою табуйованої лексики образила і принизила усіх глядачів. Крім того, що дуже низькі звуки, якими 15 хвилин давили на судини головного мозку, погано діють на фізичному рівні, агресивна поведінка актриси на рівні естетичному просто відвертає. Проблема цієї постановки в тому, що задум був напевно цікавий, але якби автори мали почуття міри, ретельніше відбирали театральні засоби та органічно їх вплітали у тканину вистави, то вона б спрацювала».

Володимир Панченко, професор КМА: «Не знаю, чи десь в Україні й було щось подібне з такою програмою, з такими творчими колективами й особистостями, які зібралися водночас, щоб показати своє мистецтво. А це важливо і для самого міста, якому дуже потрібен «культурний шок», і для України, якій ще належить відкривати наше місто. Тому вдячний і Олександру Горбунову (ініціатору й лобісту фестивалю), і Міністерству культури, і місцевій владі за розкішний осінній подарунок. Хочеться сподіватися, що фестиваль дещо примирить «єлисаветградців» і «кропивничан». Пристрастям із назвою уже час влягтися… І ще хотілося б вірити, що фестиваль матиме продовження, хоч я й розумію, що двічі в одну й ту ж річку увійти вдається далеко не завжди».

Як на мене, все ж у програмі фесту спостерігався певний перекіс у бік театрального мистецтва. Хоча, можливо, це і виправдано назвою «Кропивницький». Однак на запропонованій локації ми зовсім не побачили картин сучасного або традиційного українського образотворчого мистецтва. А так хотілося ознайомитися із творами Закарпатської школи живопису. Дуже слабо представлена кінематографія, а ігрове кіно зовсім було відсутнє. З огляду на національну програму розвитку книговидання, книгорозповсюдження і популяризації читання організатори зовсім не приділили уваги книзі, а загалом літературі – замало, обмежившись лише одним поетичним марафоном.

Загалом же фестиваль показав активний зсув сучасних видів мистецтва у бік постмодерну. Особливо виразно він представлений у виставах «Іфігенія в Авліді», «Вишневий сад» (Львівський духовний театр «Воскресіння»), «Дивна вистава» (Одеський «Театр на Чайній»), «Чорний сніг» (Київський «PostPlay Театр») і, звичайно, у перфомансах та інсталяціях.

Роман Любарський

Фото Ігоря Демчука
та з альбому Олександра Майорова «Фестиваль “Кропивницький 2017″».

 

Напишіть відгук