Коли б я достеменно знав, що мені відміряно пройти повну дорогу в житті до кінця, тобто завершити її сторічним, то не поспішав би й жити. Знав би що хоч і невеликий резерв життя, але він у мене є.
Інша річ, щоб тільки цей резерв був надійним, добротним, без виснажливих нездужань та надокучливих лікарняних застережень і прикрих захворювань. Тим більше – несподіваних.
Таких, яке недавно знайшло й мене. За вироком ескулапів було в мене гостре отруєння, яке змусило майже півмісяця провалятись в лікарняному ліжку. Було прикро до сліз, бо саме напередодні цієї трагічної пригоди я мав поїхати в рідне село. І в блаженних перервах поміж аналізами, уколами, крапельницями та іншими тортурними процедурами медиків я закривав очі і подумки був уже не в лікарні, а в дорозі. Дорога… Саме думка про неї поліпшувала настрій, бо вона так перепліталась із моїм життям, що стала невід’ємною його частиною, його літописом.
Автострада від Кіровограда до Хмельового – це не просто шлях до мого села, а рідна моя дорога, близька серцю ще з дитинства, бо вона пролягає з десяток кілометрів нашими полями аж до Синюхи, Умані і мчить далі. Прозвана в народі великою, вона не тільки цілком виправдовує цей епітет, а й справді дорога державного значення. Бо ще будучи грунтовкою, вона і вдень і вночі була у безперервному русі за будь-якої погоди. Історична дорога, тому що під час Першої і Другої світових воєн по ній проходили колони солдат і полонених. Своїх і чужинців. А в сиву давнину по ній рухалися запорожці і козаки Миргородського та інших полків України боронити наш край від польської шляхти і татарських набігів, зупиняючись для водопою в нашій балці, біля старого невичерпного колодязя.
За переказом старожилів, зробив там відпочинок невеличкий козачий загін, забарився в похід і отаборився в балці якраз навпроти нинішнього Смоліного, назвавши своє поселення Забарою.
Це поселення виросло в красиве село, яке перейменували по війні на Новопавлівку. Та для всіх воно залишилось Забарою – селом зі славним старовинним родоводом, народженим великою дорогою, яку я любив завжди. І тоді, коли вона була ще грейдером і доводилось їздити на попутних вантажівках, які нерідко буксували у веснянім болоті. І восени, коли по ній возили буряки до цукрового заводу і вона виблискувала укоченістю, мов асфальтна. А коли вже трасу розширили та покрили асфальтом, я одержував неймовірну насолоду від їзди по ній власною чи службовою машиною.
А за обрієм було саме Хмельове.
Дорога, дорога… Ти дійсно, як в пісні, у юність мене привела. Відродила в пам’яті подробиці щасливої доби молодих безтурботних років, коли ми, підлітки, ходили пішки або ж мчали на велосипедах по твоєму насипу у свята чи вихідні до Хмельового. Бо це селище було райцентром – першою нашою столицею з магічним культмагом, кінними скачками, спартакіадами, стаціонарним кінотеатром, футболом, морозивом і ситром… Чарівною казкою здавалося нам тоді це містечко, яке перетинала навіть наша велика дорога в напрямку до Кіровограда. А пізніше, та й у всі наступні роки, коли я приїздив до Хмельового чи просто проїздив повз селище, заїжджаючи до матері, мене завжди огортало бентежне почуття. Бо тут живе вона. І полонивши мене приємним болем, хвилювання довго не проходить, відроджуючи радощі зустрічей і щем розлуки. А широка вулиця веде до місця її роботи, до колишньої її квартири, а далі зигзагом впирається в будинок, де вона живе.
Ми вчилися в одній школі і, безумовно, знали одне одного. Та будучи старшим від неї на цілих п’ять років, що за шкільним рейтингом вважалося немаловажним, я її, природно, не помічав.
Та одного разу я, випускник, і вона, семикласниця, готували загальношкільну газету. Щодо мене. То, як кажуть, питань не було, бо був і редактором, і художником, а юну «колегу» рекомендувала вожата, захопившись каліграфічним почерком дівчини, який і справді був чудовим, як… і вона сама. Я з подивом оглядав ставну красуню, ніби бачив її вперше, а вона з ледь помітною усмішкою дивилася на мене так, як на ровесника. Випуск газети став початком певного зближення між нами. Мене приємно дивувала її зрілість в розмові, вміння не без лукавинки зауважити і тримати себе з почуттям гідності. Вона не соромилась по-дружньому на перервах чи в сільському клубі підходити до мене і ділитись різними враженнями. А я, захоплений чистотою її почуттів і скромністю, помітив, що стаю небайдужим до неї. І кожний мій крок чи вчинок проходив ніби під її поглядом, бо вже постійно думав про неї. І коли б я про неї почув від когось щось погане, то, мабуть, вдарив би того. І навпаки: хто приязно говорив про неї, здавався мені кращим, ніж був насправді.
Так, пізніше якось підвозив я на бригадирській бідарці діда Альошу на сторожування в саду, а назустріч нам, привітавшись, йшла вона.
– Чия ж це дівчина? – запитав дід. Я відповів.
– Брава дівка, брава, – захоплено сказав колишній кавалерист, торкнувшись рукою козацьких вусів, – що брова, що ніжка під нею, все на місці.
Відчуваючи, що кров вдарила в обличчя від приємної констатації, я поспішив змінити розмову, щоб не побачив цього старий, який несподівано відтоді став для мене напрочуд милим дідом.
Вона навряд чи була задоволена своїм ім’ям, яке не мало пестливого варіанта, але для мене воно й досі звучить як символ любові, чистоти і ніжності.
Можливо, комусь здаватиметься це дивним, але мені було дорогим все, що оточувало її. І кожний предмет, і будь-яка навіть дріб’язкова річ, що належала їй, ставши моєю, набувала статусу талісмана.
Вже багато років минуло, та де там років – пролетіли десятиліття, як вітаючи мене з днем народження, вона надіслала з Хмельового невеличкий календарик, який і досі зберігаю як світлий символ її збереженого почуття, не затьмареного одруженням. А тоді я, ще студент, носив цей талісман завжди з собою, вірячи, що він дійсно має чудодійну силу і приносить мені щастя і удачу. А з роками відчув, що мені стала дорогою і її сім’я. Навіть її чоловік. Більше того: рідним стало Хмельове, бо там живе вона.
Коли вона була ще старшокласницею, то ходила ввечері і до клубу нашого села Березівки, що злилося тепер зі Смоліним. Я кожного вечора чекав на неї в клубі. А коли вона не приходила, то вечір здавався мені порожнім. Чи любила вона мене? Можливо, й так. Знаю лише, що була небайдужа. А якщо й любила, то не думаю, щоб так сильно, як я її. Та мені достатньо було її погляду, усмішки, бо вона здавалась неземною.
Пам’ятаю, як проводжав її додому і на мосту нас засліпила зустрічна вантажівка. Вона машинально притислась до мене і сховала обличчя в мене на грудях. Машина проїхала, а ми ще хвилину стояли так, і вона була в моїх обіймах, я відчув хвилюючий дотик дівочих персів, близьке дихання, тепло щік і боровся з бажанням знайти її губи. Коли ми розставалися біля її двору, я, хвилюючись, сказав їй, що жалкую, що не посмів поцілувати її тоді, на мосту. Вона стиха засміялася і промовила: «То не будемо ж ми заради цього знову йти до мосту, бо вже пізно». І поцілували мене сама.
Вона була ведучою у наших стосунках. А вони були тоді настільки чистими, що мені аж соромно стає за себе перед сьогоднішніми акселератами.
Та все змінюється, вона вже не учениця, а золота медалістка, і ми вирішуємо штурмувати Київський університет. Але студентом став я один, перевівшись з Києва в Кіровоград, щоб майже щотижня їздити до матері задля побачень з нею. А вона працювала на доволі престижній посаді в Хмельовому і, як і я, по вихідних навідувала батьків. Ми зустрічались. Вона ніби між іншим говорила мені, що майже всі її подруги повиходили заміж, хоч деякі з них і молодші від неї. А то якось спитала, чи не думаю я стати заочником, тим більше, що робота для мене знайшлась би і в хмелівських школах. А я, не подумавши, хвалькувато відповів їй, що за рік встиг полюбити студентське життя і не хочу так швидко його змінювати. Мабуть, цими словами я підписав собі суворий вирок. Бо вона до самого кінця зустрічі була засмученою, злегка неуважною, але, як ніколи до цього, ласкавою, ніжною і, здавалося, готовою на все. Так для мене вона ще була божеством, створеним для чистого світлого почуття. А її мінорний настрій я розцінював як природний при розставанні, бо нас, студентів, посилали на збирання кукурудзи у віддалений район. Щось тривожне кольнуло мене, коли на день народження не одержав її вітання. Це було вперше. «Так ми ж були на кукурудзі, і вона не знала де я!» – заспокоював я себе. Та, приїхавши додому, був приголомшений новиною: вона вийшла заміж. Мабуть, не можна вкласти в слова те, що відчував я тоді. Таке, мабуть, відчували вдови, одержавши з фронту похоронку. Серце розривало груди. І немало подивувавши матір, я відмовився обідати і пішов до великої дороги, щоб попуткою добратися до Кіровограда.
Так скінчилася моя затяжна весна. Хоч я і їздив додому часто в надії зустріти чи хоч здаля побачити її, але даремно. Вона ніби знала, коли я приїду, і ховалася. Цілих три роки.
У перший рік вона ввижалась мені в кожній жіночі постаті. Але завжди прояв радощів закінчувався розчаруванням. Та якось мені пощастило: зустрів її. І не в Хмельовому, а неподалік інституту. Переходила дорогу біля Будинку офіцерів. Дивлюсь – вона! Її постава, хода, стрункі красиві ноги… А коли, наздогнавши, порівнявся, то побачив, що, як дві краплі води, вона схожа з коханою і обличчям, поглядом, усмішкою… Двійник, та й годі. Ми познайомились. Вона була однокурсницею зі мною, тільки з фізмату, і не з моїх країв, а з Вінниччини. Ми бачилися часто, бо проживали в одному гуртожитку. І вона мені подобалась, хоч на той час я ще з нетерпінням чекав листа з Хмельового і двічі на місяць їздив додому в надії зустріти чи хоч здаля побачити її, дивуючи матір частою появою. Кажуть, що вогонь любові згасає, якщо не підкладати в нього сухих гілок. І, мабуть, це так. Тим більш, що раніше недоступне ні для кого з студенток серце знайшло місце для вінничанки. Та все ж вогнище виявилося негаснучим, бо кожного разу їдучи Хмельовим, я був у полоні неземного хвилювання, яке покидало мене лише в Кіровограді при зустрічі з коханою вінничанкою. Закінчувались студентські роки, і я одружився з нею. Та напередодні цього поїхав до матері, за її порадою ввечері пішов до клубу, бо була субота. Прийшов — і остовпів. Там була вона, моя старшокласниця. І хоч кажуть, що краса швидкоплинна, мов сон, та вона стала ще гарнішою. Ми попрощались, домовившись зустрічатися, може, й сім’ями. А наступного дня я їхав у Кіровоград і все співало в мені. І коли б мене запитали, чи можна одночасно любити двох, я відповів би ствердно. А роки не проходять – біжать. З дружиною я прожив щасливе життя, виховали двох дітей. Зараз дружина хворіє. Я цілую її щоранку, коли вона прокидається, та пізно увечері перед сном і щиро жалкую, що не робив цього протягом усього життя.
Коли буваю у Хмельовому і зустрічаю її, тоді ніби опадають роки і вона постає старшокласницею. Ось такий з роками виробився зір: очима і серцем.
Я не називав її ім’я, як і ім’я дружини, наївно думаючи, що цим оберігаю їхню непорочність. А коли б я був астрономом, то назвав би їхніми іменами сузір’я в небі. Обидві залишилися для мене дівчатами на все життя.
Микола ЦИБУЛЬСЬКИЙ
