СТО СЛАВНИХ РОКІВ МОРЯКА

Мабуть, це й справді диво, що людина, яка під час Великої Вітчизняної зустріла сто смертей, відзначає своє сторіччя. Адже відомі моряки, як колись і запорожці, довго на світі не живуть, оскільки не помирають своєю смертю, а здебільшого гинуть в боях.

Так як славетні герої Севастопольської оборони Нахімов, Корнілов, Істомін, тихоокеанський подвижник – адмірал Макаров…

Наш земляк капітан першого рангу Борис Петрович Фруль не претендує на те, щоб стояти поряд в історичному колі з цими безсмертними іменами. Але те, що він насправді трудівник моря, вірний його традиціям і беззастережно відважний військмор у роки війни, – це безперечно.

Свідчення цьому – одинадцять бойових орденів, серед яких три – Червоного Прапора і один – флотоводця Ушакова! А цей орден – найвища морська відзнака, якою нагороджується командний склад – адмірали і генерали морської авіації. В сухопутних військах ідентичний йому орден Суворова – почесна нагорода маршалів і генералів за важливі операції стратегічного значення. 

Завидні нагороди у відважного моряка, що й казати. А окрім названих удостоєний Борис Петрович ще трьох орденів Червоної Зірки, двох Вітчизняної війни, «За мужність», Богдана Хмельницького і двох десятків медалей.

Він знана і авторитетна людина не тільки у своєму районі, а й за його межами. Адже у відставці давно, ще на 42-му році життя пішов по інвалідності. Як заслужений військмор, до плеяди яких входили адмірали, Герої Радянського Союзу, військово-морські конструктори і капітани 1-го рангу, Борис Фруль міг одержати квартиру протягом року в будь-якому місті країни.

– Та мене як магнітом тягнуло додому, в рідну Помічну, – зізнається ветеран.

Аж дивно стає, коли подумати, що степовий Добровеличківський район наскрізь пронизаний військово-морським духом. Безумовно, на першому місці адмірал Басистий, уродженець села Юр’ївки. А ще під час громадянської війни новий лад в славнозвісному селі Липняжка встановлював матрос Волосик. Повсюди з особливою шаною ставляться до тих, хто служив на флоті. А таких людей в районі сотні. Що ж до каперанга Бориса Фруля, то завдяки його відданості військово-морській справі важливий залізничний пункт України Помічна набув значення мало не порту. Всі три сини його – Анатолій, Сергій і Андрій — стали моряками. А Помічнянська школа № 3, яка увінчана ще на 90-річчя Бориса Петровича його пам’ятною дошкою як почесного громадянина міста, стала відома всім як військово-морський навчальний загін. Бо тут багато років він викладав військову справу, акцентуючи серед своїх вихованців передусім любов до моря. І десятки з них пішли його шляхом. А шлях ветерана був, як здавалося, простим, але нелегким. Після закінчення семи класів працював у вагонному депо слюсарем-автоматником. А в 1937 році – направлений на навчання в Севастопольське вище військово-морське училище, яке закінчив у 1941-му. У перший день війни одержав звання лейтенанта. А оскільки під час навчання проявив себе здібним курсантом – був навіть старшиною роти, то й призначення одержав гідне: командир торпедного катера ТК-15 «Алтаєць», який діяв на Балтійському морі.

– Мій катер, — розповідав уже пенсіонером Борис Петрович, – в порівнянні з сучасними сталевими кораблями був надійною посудиною з алюмінієвим корпусом і тоннажністю лише дев’яносто тонн.

Зараз вона на катері втричі більша. Але доволі пристойна швидкість – до 45 вузлів, тобто за 80 кілометрів. Нині вона за 90. Наше призначення було топити торпедами бойові кораблі і конвої противника. Але катери мають можливість висаджувати морський десант, перевозити людей… Коли ворог погрожував захопити Таллінн, необхідно було рятувати десятки кораблів і тисячі людей, транспортуючи їх в Кронштадт. Цим і займався в перший день війни «Алтаєць» Хруля. І перший орден командир катера одержав за порятунок команди бригади катерів під час бомбардування її ворогом. Під вогнем евакуював і штаб дивізії, звідки кинули в катер мішок з іменними нагородними годинниками.

– А оскільки ними у поспіху зі штабу ніхто більше не цікавився,– розповідав ветеран,– то я, як командир катера, нагородив ними кожного члена екіпажу.

При обороні Ленінграда наш земляк уже старший лейтенант був командиром ланки катерів, хоч воював незмінно на тому ж «Алтайці». На ньому ж він і завершив бойові дії на Балтиці в званні капітан-лейтенанта. А воєнні порти Кронштадт, Готланд, Клайпеда, Лієпая… залишилися в серці як свідки бойового шляху помічнянця. За підрахунками військових статистів, у воєнний час найбільше гинуло моряків з підводних човнів та катерів. Бо підводників може «дістати» навіть той же торпедний катер глибинними бомбами. А служба на катері з дерев’яним чи алюмінієвим корпусом — це постійний ризик бути зрешеченим кулеметними кулями і осколками. І подиву гідний той приємний факт, що Борис Петрович під час воєнного пекла, втрачаючи іноді товаришів, жодного разу не був пораненим.

Мабуть, сама природа оберігала військмора для того, щоб він не тільки дожив до ста, а й перетнув цей рубіж віку. Власне в нинішньому році в родині Фрулів – подвійний ювілей. Окрім 100-річчя ветерана, в березні виповнилось 70 років від часу, коли він в Ризі зустрів вірну подругу життя Тамару Никифорівну. Народилась вона в Гомелі, ще до війни померли батьки, і її, 14-річну дівчину, війна застала під Брестом у дитячому будинку, який встигли евакуювати на Урал. Працювала на заводі, а потім – після курсів – у штабі повітряної армії, яка дислокувалась в Ризі. І там в театрі зустрілась з нашим земляком. Одружились, а через рік вже були у Севастополі, куди був переведений на ті ж торпедні катери Борис Фруль.

– Не встигли прижитися, – згадує його бойова подруга, а краще сказати–ангел-хранитель, – у цьому прекрасному, хоч і ще зруйнованому війною місті, як Борю направили спочатку на Тихоокеанський флот, у Владивосток, а потім військовим радником в Китай.

На цьому й закінчилась військово-морська одіссея каперанга Бориса Фруля.

Незважаючи на свою щасливу долю, в 1958 році він демобілізувався за станом здоров’я. Навантаження в роки війни далися взнаки. Повернувся додому до рідної батьківської хати. Характер молодої людини вимагав активної діяльності. Працював у керівництві ветеранської організації ветеранів війни. Разом з Миколою Пашутою займалися збором матеріалів про загиблих помічнянців – учасників війни і коштів для спорудження стели та перезахороненням у братську могилу останків загиблих воїнів. У 60-80 роках працював начальником міського штабу цивільної оборони. В 1972 році начальник штабу ГО області нагороджений знаком «Відмінник громадянської оборони».

В 1976 році його запросили військовим керівником у СШ № 3. Домігся гарних успіхів у військовій підготовці і військово-патріотичному вихованні. Багато учнів прагнули наслідувати Бориса Петровича, вступаючи до військового училища. Міністерство освіти України за відмінне виконання закону про навчання дітей, за активне впровадження політехнічного навчання і зразкову виховну роботу в школі 4 січня 1985 року нагородило його знаком «Відмінник народної освіти».

У 1986-1987 роках Борис Петрович займався створенням у місті організації ветеранів війни і праці. Довгі роки працював членом районної і обласної рад ветеранів. 30 червня 2011 року на честь 25-річчя ветеранської організації П.С.Цибенко нагородив відзнакою ОВУ – знаком «Почесний ветеран України». Захиснику Кронштадта і Ленінграда Борису Петровичу командувач Балтійським флотом Трибіц 28 лютого 1971 року присвоїв звання ветерана Двічі Червонопрапорного Балтійського флоту.

Ось такий героїчний, гідний наслідування 100-річний шлях нашого славного земляка. Але роки і час невблаганні. Ще в 99 років він водив автомобіль, був енергійний, мав гарну пам’ять, та підступна хвороба забрала основне — здоров’я, але залишила життя, за яке бореться його родина.

Микола ЦИБУЛЬСЬКИЙ, журналіст.

Іван ГУЩА, краєзнавець.

Напишіть відгук