ЯК СМАКУЄ ХАРКІВСЬКИЙ СУП

СУП – це скорочена назва літературного конкурсу «Сучасна українська проза», що стартував у березні й завершився у вересні дводенним фестивалем у Харкові. В ньому взяли участь близько 500 авторів. Переможцями визнано 25. Саме вони й були запрошені на фестиваль. Серед них і автор цих рядків.

Ініціаторами та співорганізаторами цього проекту виступили молоді харківські режисери Тимофій Бінюков та Ігор Магда. За мету вони поставили «пошук яскравих особистостей, що мають свою, самобутню, правду про те, якою має бути сучасна українська література та українська культура в найширшому сенсі». Фінансово їх підтримало управління інвестиційного розвитку та іміджевих проектів Харківської міської ради.

Два фестивальних дні пройшли перед нами, як цікавий калейдоскоп. Тут були й екскурсії неперевершеним містом, й читання творів у затишній атмосфері книгарні «Є», й несподівані зустрічі, й чудовий вечір-презентація альманаху переможців у парку імені Т.Шевченка. Та головним чином це були знайомства і спілкування лауреатів, які приїхали сюди майже з усіх куточків України. Їх віковий склад був переважно молодіжним, отже певна частина перебуває ще в процесі навчання. І це той контрапункт, на якому хотілося б побудувати свої роздуми.

По-перше, дуже помітне активне прагнення ініціаторів, які, власне, й виступали у ролі журі, знайти щось несподіване, нестандартне, колоритне, ексклюзивне серед представлених на конкурс творів. І такі твори, безумовно, є! Проте вони прочитувалися очима режисера – не філолога, не літератора чи книговидавця. Звідси – пропущені огріхи в декількох текстах. На жаль, граматичні та стилістичні помилки, кострубатість та невмотивованість певних фраз, неорганічність образів не перекриває навіть сюжетна оригінальність чи оголена відвертість цих творів.

По-друге, і про це пише у передмові Тимофій Бінюков: «Зараз – хоча так і було завжди – складний час, і народ, людство активно шукає собі героя. Взірця». І далі, опонуючи якомусь невидимому чи то письменнику, чи то критику: «Художнє слово найпершим має запропонувати моральну опору, саморефлексію, (…) духовне просвітлення з поміччю доброго друга. Ви ж пропонуєте депресію і недалекість». З приводу значення й дії художнього слова – жодних заперечень. Справжня художня література завжди була такою. Однак не певен, що більшість творів, представлених в альманасі, вирішують проблему пошуку сучасного героя і взірця. Принаймні я такого не побачив.

Найбільш показовим щодо першого і другого зауважень є уривок з твору Данила Новікова російською мовою. Цитую зі збереженням стилю й орфографії: «Наше поколение обречено на вечные скитання в рассуждениях о том, кто мы такие, в отличии хорошего от плохого, правильного от неправильного, полезного от вредного. Ведь мы взращены культурой, популяризирующую мятеж. Читающие Поланика, Уэлша, мы с ранних лет готовы отрекаться от установленных общественных догм и правил. Маргинальность – хит сезона! Поп-культура навязала нам развязность, и от огромного количества возможностей мы не знаем куда нам впихнуться, в конечном итоге выбираем ЖИЗНЬ. Идем по простому пути, на который обещали не ставать».

По-третє, якщо розглядати альманах як експеримент, він дійсно являє собою казанок, в якому зібрані різні на смак страви. Точніше різнорідні за майстерністю, за формою і змістом прозові тексти. І це – наслідок того, що «жодних тематичних і цензурних рамок умовами конкурсу не ставилося». Тут подеколи зустрічається табуйована лексика, елементи еротичного характеру й сцени сексуальних фантазій. Деякі навіть на грані фолу. І якщо хтось мені дорікне у відсталості чи старечому буркотінні, нехай уважно прочитає вірші 75-річного Ґете або «Суламифь» Купріна. Саме мій досвід – життєвий і літературний – підказує, що деякі автори з позицій юнацького максималізму намагаються створити «гімн любові», ще не пройшовши всіх її випробувань. Та й загалом у більшості творів поки що спостерігається імітація життя. Не його глибинна сутність, не багатовимірність його порухів, не багатозначність його сенсів, навіть не Істина, яка завжди десь посередині… Виявляється, «единственное, ради чего мы готовы просыпаться, за что мы готовы бороться, протестовать, отдавать свои жизни, – это хороший трах» (Тетяна Козак).

Так, це дійсно не завадить. Але цим не обмежується життя. Це не єдина радість, якій можна присвячувати себе і свій текст. Проте дехто, читаючи Поланіка та Уелша, поводиться в літературі так, начебто до нього не було ні Федора Достоєвського і Льва Толстого, ні Михайла Коцюбинського і Володимира Винниченка, ні Пауля Целана, ні Марії Матіос.

Нарешті, останнє. Виходячи з усіх попередніх спостережень, пропоную організаторам не соромитися влаштовувати для переможців майстер-класи, що слугуватимуть розвитку авторської майстерності. Або, як мінімум, обговорення їхніх творів у присутності інших письменників, критиків, літературознавців.

Попри все, серед лауреатів є чотири жіночі імені, котрі невдовзі можуть скласти славу Україні. Які? Нехай це визначить допитливий читач…

Роман ЛЮБАРСЬКИЙ

Напишіть відгук