ЄЛИСАВЕТГРАДСЬКИЙ ПОЛІЦМЕЙСТЕР ОЛЕКСАНДР РОДКЕВИЧ: ВИДАТНИЙ ГРОМАДСЬКИЙ ДІЯЧ, БАТЬКО ДВОХ ГЕНЕРАЛІВ, ДІД ЧОТИРЬОХ ОФІЦЕРІВ

2
2598
views

15 вересня 1888 року в Єлисаветграді помер Олександр Іванович Родкевич, якого поховали в огорожі Петропавлівської церкви. Такої честі удостоювалися лише найшанованіші мешканці міста. На пам’ятнику був такий напис: «Елисаветградское  Общество взаимнаго  страхования  имущества оть огня своему  учредителю».

Ця надзвичайно цікава й цінна інформація міститься в унікальному довіднику М.П.Чулкова «Русский провинциальный некрополь», виданого у 1996 році. Прочитавши її, я відразу згадав єлисаветградського поліцмейстера Олександра Івановича Родкевича, який неодноразово згадується в «Историческом очерке г. Елисаветграда» міського голови О.М.Пашутіна.  Щоправда, в одних джерелах (переважно єлисаветградських) він та його родина фігурують як Родкевичі, в інших  – як Радкевичи. Втім, очевидно, що мова йде про одну й ту саму людину. Тож, аби уникнути плутанини, віддамо перевагу першому варіанту, як більш уживаному.

З 1784 по 1917 рік на посаді єлисаветградського городничого, а потім поліцмейстера перебувало близько 30 осіб. Переважна більшість з них нічим особливим себе не проявила, в історії залишились тільки їхні прізвища.

Сьогодні розповідь про  незвичайного поліцмейстера Олександра Івановича Родкевича, що своє справжнє покликання віднайшов у громадській діяльності на благо нашого міста. Де й коли він народився, чим займався до того, як потрапив  до Єлисаветграда, встановити поки що не вдалося. Щоправда, у біографічних довідках про його синів, які народилися у Вітебську, зазначено, що походять вони з родини потомствених дворян Вітебської губернії.

Та й сам Олександр Іванович, судячи з усього, до того, як стати поліцмейстером, був армійським офіцером. На посаді єлисаветградського поліцмейстера  він  перебував  з 1865 по 1869 рік.

Після виходу у відставку в 1869 році колезький радник (в Табелі про ранги відповідає армійському чину полковника, звертання «ваше високоблагородіє») Родкевич обирався гласним Єлисаветградської міської думи і залишався ним до кінця життя.

Нинішнього року, аби не притаманна нам амнезія та зневажливе ставлення до власної історії, ми мали б гідно відзначити дві видатні події в історії міста: 150-річчя заснування в Єлисаветграді громадського зібрання та громадської  бібліотеки при ньому.

В «Историческом очерке г. Елисаветграда» Пашутіна (1897) читаємо: «Главным инициатором, который осуществил эту идею и благодаря которому  было учреждено в г. Елисаветграде общественное собрание, был вновь назначенный в то время елисаветградским уездным исправником и исполняющим должность елисаветградского полицмейстера А.И.Родкевич…Одновременно с учреждением Єлисаветградского общественного собрания была учреждена при нем и общественная библиотека».

За короткий час Олександр Іванович зібрав необхідні кошти для найму та облаштування приміщення, розробив та затвердив статут товариства.

Спочатку громадське зібрання розмістилося в будинку Єремєєва на вулиці Перспективній. Потім деякий час воно перебувало в будинку Сімки на Перспективній вулиці. Нарешті, у 1869 році купець Дашевський спеціально побудував для Єлисаветградського громадського зібрання будинок, який воно зобов’язалось орендувати 10 років. Проте уже в 1872 році будинок Дашевського громадське зібрання зуміло повністю викупити. Наступного року будівельною комісією на чолі з О.І.Родкевичем було надбудовано другий поверх, куди перевели бібліотеку і сам клуб. Придбання будинку та його перебудова обійшлися зібранню у майже 30 тисяч рублів. Тут у 1875 році єлисаветградським аматорським театральним гуртком І.К.Тобілевича вперше було виконано «Вечорниці» П.І.Ніщинського. Ця визначна пам’ятка історії та культури нашого міста всеукраїнського значення була знищена, що особливо дивовижно, уже в новітні часи, в незалежній Україні. Ані комуністи, ані німецькі окупанти на таке не наважилися.

Щодо О.І.Родкевича, то він і надалі відігравав визначну роль у громадському житті Єлисаветграда. Так, приміром, Олександр Іванович у квітні 1879 року був включений до складу особливої будівельної комісії міської думи, яка займалася влаштуванням в місті громадської чоловічої прогімназії, а у 1886-1887 роках надбудовою 2-го поверху уже повної гімназії.

З 1878 по 1888 рік (до самої смерті) Родкевич займався проблемою спорудження в Єлисаветграді водогону. Вперше питання про необхідність  спорудження в місті водогону, як свідчить запис у журналі  засідань міської думи, порушив міський голова О.М.Пашутін
3 червня 1880 року. Цю пропозицію «горячо поддержал А.И. Родкевич». Тоді ж була створена спеціальна комісія для розробки цього питання, до якої увійшов Родкевич. Пізніше, у 1885 році, була навіть утворена «водопровідна» комісія, членом якої став Олександр Іванович. Тож не випадково на урочистостях з нагоди відкриття водогону 17 травня 1893 року священик Михайло Парфенов у своїй промові підкреслив: «Первым и главным пособником Александра Николаевича Пашутина и, можно сказать, двигателем этого дела был умерший А.И. Родкевич, которого память я и предлагаю почтить вставанием». І це попри те, що від дня смерті Олександра Івановича минуло… 5 років!

Та, виявляється (про що ми донедавна не знали), Олександр Іванович Родкевич незадовго до смерті зробив для міста ще одну добру справу – заснував «Елисаветградское  Общество взаимнаго страхования имущества оть огня».

Вичерпну інформацію про це товариство можна знайти у ґрунтовній праці (майже 500 сторінок!) «Книга о знаках страхования от огня» (1827-1918) з каталогом страхових дощок Російської імперії найавторитетнішого знавця та колекціонера «fire marks» (у буквальному перекладі з англійської мови – «знаки вогню, пожежі») Володимира Борзих, що побачила світ у 2016 році: «62. «Елисаветградское общество взаимного страхования имущества от огня». Устав утвержден 3 июня 1882 г. Начало страхования 15 сентября 1882 г. Район деятельности: уездный город Елисаветград (с 1939 – г. Кировоград) Херсонской губернии. На 1 января 1892 года страховало имущество 858 членов общества по 3820 полисам. К страхованию движимого имущества приступило в 1886 году. «Страховые доски» упоминаются в отчете за 1888 год. На полисах, выданных в 1894 и 1911гг., стоят рукописные пометки о цене табличек – 60 коп.».

Унікальну колекцію єлисаветградських страхових дощок зібрав незабутній Віктор Петраков. У згаданому каталозі Володимира Борзих представлені три раритети з колекції Віктора Васильовича. Вони вважаються неабиякою рідкістю, цінуються також за… помилку в даті заснування Єлисаветграда  – 1753 рік замість 1754-го. Крім того, мають ще одну особливість: «В центре изображенного на табличке Государственного герба на месте всадника виден вензель императора Александра III под короной (подобная замена встречается на предметах нумизматики и фалеристики). А из этого следует уже практический вывод, что сама доска была отлита в годы правления Александра III, то есть никак не позднее 1894 года».

Одна із страхових дощок, виявлена років 10 тому на будинку №29, що на вулиці Харківській, увела в оману навіть патріарха нашого краєзнавства, що у своїх «дослідженнях» всіляко принижує роль та значення фортеці Св. Єлисавети. Він вирішив, що 1753 рік – це дата спорудження самого будинку, з чого зробив сенсаційний висновок, що якимось дивом «зберігся найстаріший будинок міста, датований 1753 роком. Таким чином, фортеці ще не існувало, а поселення біля місця, де мала бути побудована фортеця, розросталися».

Цей краєзнавчий конфуз, на жаль, і дотепер розміщений на декількох сайтах в Інтернеті та водить в оману шанувальників  нашої  минувшини.

Олександр Іванович Родкевич – родоначальник  династії  військових діячів. У 1851 році у Вітебську в подружжя Родкевичів  народився син Євген, а в 1857-му – Микола.  Обидва стали генералами: Євген Родкевич (1851-1930) генералом від інфантерії (найвищий чин в артилерії та піхотних військах), Микола Родкевич – генерал-лейтенантом кавалерії. Старший син – учасник трьох воєн (російсько-турецької, російсько-японської та Першої світової), командував корпусами та 10-ю російською армією. Євген Олександрович – кавалер тринадцяти бойових нагород, у тому числі й найвищої – ордена Святого Георгія 4-го ступеня (1914). У 1916 році був обраний членом Військової ради Російської імперії. Після Лютневої революції 1917 року Родкевич отримав посаду помічника головнокомандувача Петроградського військового округу Л.Г.Корнілова. Коли той пішов на фронт, командував  цим найважливішим округом.

Євген Родкевич – один із багатьох офіцерів, що визнав більшовицьку владу і навіть погодився служити їй. Це сталося після того, як Євген Олександрович побував на прийомі у Леніна. «Я во всем с ним согласился, мы отлично друг друга поняли», – згадував Родкевич. Під впливом батька в Червону армію вступили всі його сини-офіцери – Гліб, Ігор та Вадим. Всі троє – учасники Першої світової, а капітан Гліб Родкевич у жовтні 1917 року навіть був нагороджений Георгіївською зброєю.

Сам генерал до 1923 року викладав топографію в Одеському артилерійському училищі. Відзначався напрочуд гуманним ставленням до підлеглих, навіть підгодовував їх. 72-річному генералу після виходу у відставку радянська  влада  призначила  персональну пенсію. Помер Родкевич у 1930 році, не доживши до трагічних подій, що невдовзі спіткали його родину.

У 1935 році дружину генерала Родкевича Олену Іванівну (1859-1935), попри вік (75 років) та інвалідність (осліпла й оглухла), її трьох синів та дочку Кіру було визнано  «особо опасными элементами» й вислано з Ленінграда на Північ, де вони й згинули.

Не менш трагічно, передусім через лояльне ставлення до радянської влади,  склалася доля генерал-лейтенанта Миколи Олександровича Родкевича (1857 – після 1931) та його сина полковника Миколи Миколайовича Родкевича (1880 – після 1931). З Єлисаветградом пов’язана значна частина їхнього життя. У 1887 році Родкевич закінчив Миколаївську академію Генерального штабу. З 1887 по 1906 рік (майже 20 років!) служив у Єлисаветградському кавалерійському училищі: молодший офіцер (з 1887), ротмістр (1889), командир ескадрону юнкерів (з 1890), підполковник (1894). Виконуючий обов’язки інспектора класів (з 1899) та інспектор класів (з 1906) ЄКУ. Полковник (1900). Його дружина Надія  Сергіївна Родкевич була попечителькою Свято-Єлисаветинської общини сестер милосердя при Єлисаветградському комітеті Російського Товариства Червоного Хреста.

У 1906 році Родкевича  призначають директором Одеського кадетського корпусу з присвоєнням чину генерал-майор. У 1913 році Микола Олександрович – уже генерал-лейтенант. Учасник Першої світової війни: командир 2-ї бригади 8-ї кавалерійської  дивізії, був поранений. Після 1917 року, як і більшість російських офіцерів після падіння Російської імперії, Родкевич кому тільки не служив. У 1918 році він опиняється у лавах армії Української держави: генеральний значковий, начальник Одеського кадетського корпусу, член комісії з організації військових шкіл та академій  в Україні. Потім стає учасником Білого руху. Швидко розчаровується в ньому й у 1919 році призначається директором Київського кадетського корпусу. Фатальним виявилося рішення залишитися в радянській Росії (мешкав у Одесі). У 1920 році Микола Родкевич був взятий на облік Одеською ЧК як генерал царської армії та армії Денікіна. Восени 1930 року разом із сином, колишнім полковником Генерального штабу Миколою Миколайовичем Родкевичем, був заарештований у сфабрикованій ОДПУ у 1930-1931 роках справі «Весна». Ця каральна операція проводилася з метою очищення лав Червоної армії від колишніх царських офіцерів, хоча саме їхній внесок у перемогу більшовиків у громадянській війні, а не робітничо-селянських командирів, був вирішальний. У цій «справі» засуджено понад 2 тисячі
осіб, більшість яких після інтенсивних допитів визнали себе винними: 573 страчено, інших ув’язнено на тривалі строки. Лише в одному Зінов’євську було заарештовано понад 200 «змовників». Микола Олександрович Родкевич винним себе не визнав, за що отримав 5 років заслання у Середню Азію, де невдовзі й помер в Алма-Аті.

Його син  Микола Миколайович Родкевич у 1899 році закінчив Єлисаветградське кавалерійське училище, в якому викладав батько Микола Олександрович Родкевич. Потім Микола Родкевич-молодший навчався у Миколаївській академії  Генерального штабу. У 1912 році, як чимало інших вихованців ЄКУ,  закінчив авіаційну школу в Севастополі. У 1918 році полковник Микола Родкевич добровільно вступив у Червону армію. До арешту викладав у Вищій прикордонній школі та Одеській піхотній школі. Через хворобу був демобілізований з армії. Займався в Одесі науковою роботою в галузі військово-хімічної оборони, мав кілька цінних винаходів. 24 січня 1931 року заарештований як «участник военного заговора». Як і батько, винним себе не визнав, але був засуджений до 5 років таборів. Покарання відбував в Ухто-Іжемському виправно-трудовому таборі в Комі АРСР, буцімто завідував там розплідником сторожових собак, де й зник безслідно.

Володимир БОСЬКО

Залишити відповідь до Lespulk Cancel reply

Please enter your comment!
Please enter your name here