НАШЕ МІСТО БУЛО КРОПИВНИЦЬКОМУ РІДНИМ ДОМОМ

В жовтні цього року виповнюється 135 років театру корифеїв. Саме з нагоди цієї дати у меморіальному будинку-музеї Марка Кропивницького відбулася зустріч з Aнaтолiєм Новиковим, доктором філологічних наук, професором, завідувачем кафедри української мови, літератури та методики навчання Глухівського національного педагогічного університету ім. О. Довженка.

Історія українського театру, зокрема створення українського професійного театру – головна тема досліджень науковця, яким він  присвятив понад 20 років наукового життя. Це близько 100 розвідок (серед них декілька монографій: «Марко Кропивницький і Харківщина», «Слобожанський драматичний театр. Нариси історії», «Художній універсум Марка Кропивницького», «Український театр і драматургія: від найдавніших часів до початку ХХ сторіччя»).

Пан професор нагадав нинішнім кропивничанам про найбільш значущі факти, завдяки яким місто отримало сьогоднішнє ім’я.

1881 року актори театру Ашкаренка (Кременчук), до якого входив Марко Кропивницький, вибороли  право ставити вистави українською мовою. На початку 1882-го, після закінчення річного контракту, Кропивницький стає керівником  російсько-малоросійського товариства акторів, створеного на базі артистів цієї трупи. Проте з огляду на низький рівень акторської гри протягом кількох місяців Марко Лукич робить заміну тим працівникам сцени, які не справлялися з його режисерськими вимогами.  «Із усієї України він збирав самородків. Таким чином з’являється національна професійна трупа, якій судилося стати славою і гордістю України упродовж багатьох десятиліть, – зазначив науковець. – Сталося це у Єлисаветграді (тепер – Кропивницький). За великим рахунком це був перший український класичний театр. До його складу увійшли такі згодом відомі майстри сцени, тоді ще учні Кропивницького, як М. Садовський (Тобілевич), М. Заньковецька, Н.Жаркова, О.Вірина, А.Маркова (Одинцова), І. Загорський, Л. Манько та інші. І хоча майже всі артисти, крім керівника та двох акторів російського театру (І. Бурлаки і К. Стоян-Максимовича), були аматорами чи такими, що всього один театральний сезон виступали на професійній сцені, це були найкращі акторські сили українського народу. Вік більшості з них становив 19-25 років. Згодом до товариства приєдналися Г. Затиркевич-Карпинська (Ковтуненко), П.Саксаганський (Тобілевич),
І.Карпенко-Карий (Тобілевич), М.Садовська-Барілотті (Тобілевич), В. Грицай, Л.Квітка, М. Маньківська, Ю. Касиненко. Найвизначнішою акторкою театру корифеїв була поза сумнівом Марія Костянтинівна Заньковецька (дівоче прізвище – Адасовська), зірка якої, як слушно зауважує Д. Антонович, яскраво розгорілася поруч з Кропивницьким у вісімдесятих роках».

Як відомо, товариство українських акторів під керівництвом Кропивницького 27 жовтня 1882 року в Єлисаветграді на сцені Зимового театру розпочало сценічну діяльність з постановки «Наталки Полтавки». Ця дата занесена до календаря міжнародної організації ЮНЕСКО, що опікується історико-культурною спадщиною світу.

У 1886 році вимоглива петербурзька публіка так оцінила театр під орудою Кропивницького: «Загальний ансамбль, не тільки музичний, але й сценічний, був злагоджений Кропивницьким, звучав як ансамбль стрункого симфонічного оркестру: хору не було – не було співаків, які, вишикувавшись у лінійку, не зводять очей з диригента, – була жива юрба парубків і дівчат, вихоплених з вулиці українського села. Усі на сцені – і актори, і співаки – жили спільним життям по волі драматурга, режисера і актора-співака Кропивницького – натхненника загального творчого піднесення, життєвої дійсності на сцені».

Про акторський талант Кропивницького ходили легенди. Описуючи враження харківських глядачів від виконання актором у лютому 1909 року ролі Йосипа Бичка («Глитай, або ж Павук»), газета «Южный край» сповіщала: «Марко Лукич Кропивницький. Як багато говорить це ім’я українській літературі, українській сцені! Скільки пов’язано з цим ім’ям типових, яскравих образів, запозичених прямо з життя! Який великий талант у цього письменника-артиста, котрий справді спорудив собі пам’ятник нерукотворний!» І далі, переходячи до характеристики образу, створеного Кропивницьким, дописувач додає: «З перших моментів виступу Марко Лукич зачарував глядачів своєю грою. Скільки мистецтва, скільки гіркої життєвої правди відчув глядач, милуючись, насолоджуючись талановитим показом типу сільського павука!»

Існують звинувачення, що недовготривалою була робота М.Кропивницького у нашому місті. На це Анатолій Новиков розповів, що протягом усього життя наш край, зокрема місто, було Кропивницькому рідним домом. Тут він перебував у студентські роки, а по завершенні навчання – на службі. У приміщенні, де тепер меморіальний будинок-музей його імені, гостював разом з першою дружиною у її тітки Марфи Зайковської. Після смерті Олександри Вукотич, до якої Марфа ставилась, як до рідної дочки, залишався тут надовго, адже та взяла на виховання доньку Олександри та Марка Марію, зробивши її спадкоємицею. Родина завжди радо зустрічала Марка Лукича, віддаючи три кімнати у розпорядження. Також у цьому будинку народилася його донька від другого шлюбу, яку назвали Олесею (на честь Олександри Кропивницької). Сюди він завжди приїздив з гастролей на відпочинок, що тривав по кілька місяців. Тож авторитетний науковець впевнений, що наше місто протягом багатьох років було справжнім оберегом для постаті славетного режисера, тут він набирався сил, планував, мріяв, писав. Тут була написана п’єса «Дві сім’ї».

Під час зустрічі лунало багато схвальних відгуків про значний внесок Анатолія Новикова щодо уславлення творчої діяльності Марка Кропивницького, цікавих думок та пропозицій. Наприклад, краєзнавець Юрій Матівос зазначив, що у нашому місті було три меморіальні дошки, пов’язані із іменами діячів театру корифеїв. Одна з них безпосередньо на будинку Зимового театру (у подальшому БК ім. Жовтня), яку було знищено разом із цією архітектурною пам’яткою під час перебудови. На сьогодні залишилась одна – на приміщенні меморіального музею. Тож він звернувся до представників влади, науковців, громадських діячів, місцевої «Просвіти», аби об’єднатися задля  відновлення втраченого.

Ольга КИЗИМЕНКО

Напишіть відгук