НЕЗЛАМНІ

Своє 55-річчя нинішній третій полк спецпризначення відзначив майже непомітно – адже війну ще не завершено і до переможних салютів далеко. Але, якщо заглибитись в історію цієї без прикрас легендарної частини, то можна написати не одну книгу.

От тільки історію подвигів «бійців спеціального значення» доводиться збирати по крихтах  – більшість сторінок їхнього бойового життя не скоро досягнуть широкого загалу, а подробиці поточного життя найчастіше є військовою таємницею.

Туреччина, Афган та «Стінгер»

У жовтні 1962 року у місті Старий Крим (смт Первомайське) була сформована 10-та окрема бригада спеціального призначення (10 ОБр СпП, в/ч 65554) і згідно з наказом міністра оборони СРСР був встановлений день 10 ОБр СпП – 4 жовтня.

Бригада готувалася до ведення бойових дій проти Туреччини. Військовослужбовці частини вивчали турецьку мову. На початковому етапі до складу бригади входили два загони спеціального призначення, що складалися з двох рот по 42 розвідники, взводу ПТУРС та загону спецрадіозв’язку. У 1970 році була розгорнута рота підривників. Наприкінці 1986 року — автомобільна рота.

У 1967 році 1-му загону СпП 10-ї ОБр СпП  та загону спецрадіозв’язку були присвоєні почесні найменування “імені 50-річчя Жовтневої революції”.  Упродовж 1979 –1987 років бригада неодноразово нагороджувалась перехідним Червоним Прапором Військової Ради ОдВО, вносилася до Книги Пошани Військової Ради ОдВО та нагороджувалася грамотами.

Поряд з цим у 1987 році розвідувальна група спеціального призначення  бригади була визнана кращою у ЗС СРСР зі снайперської стрільби, а у 1990 році у змаганнях груп спеціального призначення на першість ЗС СРСР посіла перше місце. За час існування частини військовослужбовці бригади здійснили понад 250 000 стрибків з парашутом.

Афганська війна 1979–1989 років стала суворим випробуванням для особового складу бригади. Хоча на базі 10-ї ОБр СпП не формувались підрозділи для обмеженого контингенту радянських військ у Демократичній Республіці Афганістан (ДРА), розвідники бригади входили до складу окремих загонів СпП, що формувались на базі інших військових частин.

Так, у 1985 році близько 30 військовослужбовців 10-ї ОБр СпП на чолі зі старшим лейтенантом Володимиром Ковтуном увійшли до складу 186-го окремого загону СпП, який формувався на базі 8-ї ОБр СпП (місто Ізяслав Хмельницької області) та в подальшому базувався в афганському населеному пункті Шахджой. У 1987 році розвідгрупа під командуванням старшого лейтенанта Ковтуна  першою захопила зразок американського ПЗРК “Стінгер”.

Крім 186-го окремого загону, розвідники бригади відзначились у найкращий бік практично в усіх восьми радянських загонах спеціального призначення, що діяли у ДРА.

Елітна піхота без парашутів

З набуттям Україною незалежності 10-та ОБр СпП була перепідпорядкована міністрові оборони України, а особовий склад військової частини склав присягу на вірність українському народові.

На той період до бригади входили два розвідувальних батальйони, дві навчальні роти (розвідка і зв’язок), роти матеріального забезпечення, спеціального озброєння, автомобільна, загін спеціального радіозв’язку та кінологічне відділення. У червні 1998 року  внаслідок реформування Збройних сил України 10-та окрема бригада спеціального призначення була переформована в 1-й окремий полк спеціального призначення (1 ОП СпП). За підсумками 1999 –2000 років полк визначався командувачем військ Південного оперативного командування Сухопутних військ ЗС України однією із кращих частин Південного ОК. 7 вересня 2000 року 1-й окремий полк спеціального призначення був перейменований у 3-й окремий полк спеціального призначення і в липні 2003 року був передислокований з міста Старий Крим до міста Кіровограда.

За роки незалежності у довоєнний період розвідники брали участь у міжнародних навчаннях та миротворчих операціях. Зокрема, представники полку два роки поспіль представляли Збройні сили України на міжнародних змаганнях розвідувальних груп, які проводились у Словаччині, і двічі поверталися до своєї бази з кубками-відзнаками, здобувши призові місця серед команд з-понад десяти країн-учасниць. Організаційно полк підпорядковувався 4-й Службі спеціальної розвідки Головного управління розвідки Міноборони України.

У бої на сході України, що увійдуть в офіційну історію під назвою Антитерористична операція (АТО), спецпризначенці вступили, не маючи достатнього досвіду бойових дій в умовах населених пунктів та тотальної забудови. Досвіду використання спецпідрозділів не мало і вище командування ЗСУ та керівництво держави, використовуючи 3-й та 8-й полки спецпризначення як елітну піхоту. Лише з появою у 2016 році Сил спеціальних операцій, куди увійшов особовий склад частини (з 7 січня), відбулись суттєві зміни як у методиці застосування цих військ, так і в їхньому озброєнні, екіпіруванні та технічному забезпеченні. Але з гаслом «Двічі не вмирати!» за це довелося заплатити криваву ціну.

На початок бойових дій частина мала такий склад: управління та штаб; три загони спеціального призначення; загони  матеріального забезпечення та  спецрадіозв’язку. Під час перших хвиль мобілізації було сформовано 4-й загін, який гідно виконав свій обов’язок. Поступово демобілізовані були замінені контрактниками. Не можна не сказати, що практично весь час незалежності бойовій підготовці приділялося зовсім мало часу. Чого вартий, наприклад, той факт, що до 2012 року в полку майже не було парашутів. Мало того, за деякими даними, до початку 2014 року полк фактично мав у своєму складі два загони замість потрібних за штатом трьох.

Проте навіть у такому вигляді бійці полку були значно краще підготовлені, ніж основна частина української армії. І саме тому 3-й полк почали активно використовувати в конфлікті на Донбасі для посилення штурмових частин.

Звитяги, написані кров’ю

Бойовим дебютом стала оборона баз Бахмутського арсеналу. Перекинуті авіацією, спецпризначенці змогли відстояти ці стратегічно важливі пункти. Противник робив неодноразові спроби їх захоплення. Бази були настільки важливими, що супротивник використав танки, яких у нього на той час було дуже мало («воєнторг» ще працював дуже повільно – кордон усе ж таки контролювався). Одночасно розвідгрупа з восьми бійців спецпризначення розпочала операцію з пошуку та евакуації тяжкопораненого офіцера. Для цього довелося захопити блокпост сепаратистів на в’їзді до міста та утримувати його протягом трьох годин, аби дати змогу іншій групі евакуювати пораненого на гвинтокрилі. Під час бою командир підрозділу Олександр Трепак отримав вогнепальне поранення ноги, але від евакуації відмовився і протягом двох діб керував відбиттям атак бойовиків на Центральну артилерійську базу озброєння.

 – Ми добре розуміли, що російські найманці намагатимуться заволодіти бронетехнікою та стрілецькою зброєю, тож підготували надійні пости та секрети, морально налаштувалися на зустріч “гостей”, – згадував пізніше командир спецпризначенців. Успішне відбиття атаки бійцями спецпризначення і військовослужбовцями військових частин А2730 і А4176 мало важливе значення, адже в руки бойовиків не потрапили величезні запаси бойової техніки, зброї та боєприпасів, які знаходилися в Центрі забезпечення бронетанкового озброєння Бахмута і  на базі зберігання стрілецької зброї в селі Параскіївка.

За успішне виконання бойового завдання Олександр Трепак отримав звання полковника, орден Богдана Хмельницького 3-го ст. та іменну вогнепальну зброю.

Далі був славетний бій 26 травня 2014 року в аеропорту Донецька. Після нього зведений загін після кількох днів перепочинку був відправлений до іншої гарячої точки — до Ізюма, де вони займалися зовсім уже не властивою для себе справою – супроводжували колони вбік Слов’янська і Червоного Лиману. На початок червня ситуація тут була вкрай напружена – маючи доволі скромні сили, сепаратисти робили ставку на атаки військових колон, намагаючись завдати якомога більшої шкоди силам АТО. Займалися бійці також прикриттям фахівців СБУ – так, у збитому біля гори Карачун у травні 2014 року гвинтокрилі Мі-8 загинули двоє спецпризначенців.

 Влітку були важкі бої на кордоні, де полк зазнав досить відчутних втрат. Так, 15 липня під Червонопартизанськом зведена група під час постановки бойового завдання була накрита мінометним вогнем. На місці загинуло 7 бійців, ще близько 40 були поранені. Кривавим днем стало й 29 липня цього ж року під Латишевим, де було знищено дві розвідгрупи спецпризначенців.

Бійці третього полку  разом з іншими підрозділами обороняли Донецький аеропорт протягом всіх 242 днів (за іншими даними – 250) його оборони, йшли попереду колон під Іловайськом та Дебальцевим, штурмували й обороняли Савур-могилу.

Вдячність та гордість

З перших днів боїв левову частку допомоги бійцям надавали волонтери. Найвідомішими з них й досі залишаються Олексій Тітов, підприємець Оксана Червоная, фермер Олексій Цокалов, шоумен Сергій Притула, команда «95-й квартал». Пізніше підтримка частини стала відбуватись на державному рівні – від міської влади Кропивницького до особисто Президента України Петра Порошенка. Медичну та психологічну допомогу продовжують надавати обласний госпіталь для ветеранів війни на чолі з Геннадієм Сябренком, центр «КОМ-ПАС» на чолі з Ганною Колєвою та центр ресоціалізації військових «Коловорот», координатором якого є Андрій Фоменко.

На сьогодні 3-й полк спецпризначення є потужною військовою частиною, здатною виконувати найскладніші завдання. Періодично командування влаштовує «день відкритих дверей» для кропивницьких журналістів, аби з їхньою допомогою розповісти про будні живих та пам’ять полеглих. Фрагменти військового життя спецпризначенців можна побачити у своєрідній фотогалереї в Ковалівському парку. А патріотична спільнота Кіровоградщини сподівається, що у цьому ж парку символічний меморіал полеглим спецпризначенцям стане справжнім пам’ятником героїзму наших захисників.

 Навесні 2017 року військові висадили на Козачому острові алею дерев на честь полеглих побратимів. А на день частини, 4 жовтня 2017 року, на щоглі урочисто було піднято прострелений та обпалений ворожим вогнем прапор України – на честь тих, хто вже ніколи не повернеться до лав живих.

За останніми даними, на поточний час двоє бійців перебувають у полоні вже більше 900 днів  – Сергій Глондар та Олександр Коріньков, які потрапили до ворога під час виходу з Дебальцевого. Олександр Яремчук досі вважається зниклим безвісти. Офіційно загиблими є 45 бійців і командирів частини:

Андрусенко Дмитро Олександрович, старший солдат, старший розвідник, загинув 19 квітня 2014 р.

Бурко Євген Володимирович, сержант, заступник командира розвідувальної групи, загинув 12 червня 2014 р.

Загинули 24 червня 2014 р. у збитому гелікоптері Мі-8 під Слов’янськом:

Волохов Олексій Олегович, старший солдат, старший розвідник.

Кондаков Олександр Володимирович, старший солдат, радист.

Загинули 15 липня 2014 р. близько села Провалля (Луганська область), пункт прикордонного контролю Ізварине. Військових обстріляли з мінометів, 8 бійців загинуло:

Коваленко Юрій Вікторович, підполковник, заступник командира загону спеціального призначення.

Алєксєєв Микола Васильович, старший сержант, заступник командира групи спеціального призначення.

Каравайський Богдан Ігорович, молодший сержант, командир відділення групи спеціального призначення.

Бендеров Максим Васильович, солдат, старший розвідник.

Майсеєв Станіслав Анатолійович, старший солдат, розвідник-кулеметник.

Рябий Дмитро Володимирович, старший солдат, розвідник.

Вербовий Максим Вікторович, старший солдат, розвідник-кулеметник.

Марков Іван Анатолійович, старший солдат, розвідник-кулеметник.

Гаркавенко Віктор Олександрович, старшина, заступник командира групи спеціального призначення, загинув 21 липня.

Загинули 29 липня 2014 р., група спеціального призначення виконувала бойове завдання в районі міста Сніжне Донецької області і була атакована із засідки терористами. Загинули 11 бійців (за іншими даними, 12 або 8):

Лисенко Сергій Петрович, підполковник, заступник командира 1-го батальйону.

Андреєнко Кирило Леонідович, капітан, командир групи спеціального призначення 1-го батальйону.

Шершень Андрій Олексійович, старшина, снайпер, заступник командира розвідгрупи 1-го батальйону.

Бузуляк Анатолій Віталійович, сержант, заступник командира розвідгрупи 1-го батальйону.

Шимчик Ярослав Володимирович, старший солдат, радист радіогрупи 1-го батальйону.

Глобенко Олексій Іванович, старшина, головний сержант роти спеціального призначення.

Панков Лев Миколайович, солдат, водій автомобільного відділення спеціальних машин.

Гришин Сергій Миколайович, старший солдат, водій автомобільного відділення спеціальних машин.

Карпа Тарас Степанович, капітан, командир групи, загинув 30 липня.

Рикалов Роман Валерійович, старший солдат, загинув 29 липня. Довгий час перебував у списках зниклих безвісти або полонених. Його ім’я було згадане на панахиді 29 липня 2016 року у Кропивницькому. У 2017 році впізнаний за результатами ДНК–тесту.

Сєнчев Сергій Олексійович, підполковник, заступник командира з виховної роботи, помер від поранень на Савур-могилі 4 серпня.

Горовенко Ігор Сергійович, старший солдат, водій-електрик радіостанції центру управління зв’язком загону спеціального радіозв’язку, загинув 16 серпня.

Присяжний Євгеній Миколайович, старший солдат, радист радіогрупи загону спеціального призначення, загинув 23 серпня.

Загинули 29 серпня 2014 р. у бою під Іловайськом (Донецька область) під час виходу з оточення:

Придатко Дмитро Миколайович, сержант, старший розвідник-снайпер.

Кривенко Максим Ігорович, солдат, старший розвідник-снайпер.

Слободянюк Роман Олександрович, старший солдат, розвідник.

Панченко Дмитро Миколайович, солдат, санітарний інструктор розвідгрупи.

Карнаух Віктор Вікторович, прапорщик, командир групи спеціального призначення.

Зіноватний Віталій Вікторович, старший сержант, старший розвідник.

Волкотруб Віталій Юрійович, молодший сержант, командир відділення — начальник радіостанції відділення управління загону спеціального призначення.

Загинули 14 вересня 2014 р. в бою під час штурму аеропорту Донецька:

Подолянчук Євген Петрович, старший лейтенант, командир групи спеціального призначення.

Кулигін Олег Борисович, капітан, начальник інженерної служби.

Загинули 3 жовтня 2014 р. при виконанні бойового завдання по обороні аеропорту Донецька:

Шешеня Вадим Валерійович, старший солдат, стрілець.

Хруль Олександр Григорович, старший солдат, стрілець.

Литвинов Іван Олександрович, капітан, командир взводу, загинув 4 жовтня 2014 р.

Таранець Станіслав Олексійович, капітан, начальник служби паливно-мастильних матеріалів, загинув 29 листопада 2014 р.

Федитник Віталій Валерійович, старший сержант, старший розвідник — командир відділення, загинув 16 лютого 2015 р.

Бутусов Юрій Юрійович, капітан, командир групи спецпризначення, загинув 16 лютого 2015 р.

Шеляг Володимир Анатолійович, солдат, розвідник, загинув 3 червня 2015 р.

Латаєв Максим Володимирович, майор, заступник командира батальйону, загинув 3 липня 2015 р. в автомобільній катастрофі.

Бочаров Роман, військовослужбовець, загинув 2 січня 2016 р.

Созоненко Олег, військовослужбовець, загинув 10 лютого 2016 р.

Героями України стали Коваленко Юрій Вікторович (посмертно) та Трепак Олександр Сергійович, який з 23 березня 2016 року обіймає посаду командира 3-го полку спецпризначення, змінивши на цій посаді Віталія Пікуліна.

Максим ГУЦАЛЮК

Напишіть відгук