ІГОР БАБАНСЬКИЙ — ПЕДАГОГ ПЕДАГОГІВ, АБО НЕВИЧЕРПНА БІОГРАФІЯ ЦІКАВОЇ ЛЮДИНИ

Коли донька Ігоря Бабанського, Ніна Ігорівна, запропонувала написати про свого батька, я одразу погодився, навіть не підозрюючи, наскільки об’ємною й невичерпною виявиться тема.

Хоча, здавалося б, про того, хто «зробив вагомий внесок у написання Червоної Книги Кіровоградщини, опис та збереження заповідних місць степового краю», відомого педагога-методиста, людину, котра захоплювалася ботанікою, зоологією, геологією, хімією, колекціонера й одного з ініціаторів «створення куточків історії або навіть музеїв при навчальних закладах» вже неодноразово розлого писали відомі в області люди, котрі його знали особисто, наприклад, освітянин Борис Хижняк та незабутній природолюб і фотограф Михайло Ножнов. Останній, сказати б, з особливою любов’ю і пієтетом називав Бабанського «людиною з чарівною посмішкою». Ім’я Бабанського неодноразово згадується в «Історичних календарях Кіровоградщини» Володимира Боська, зокрема в зв’язку з тим, що «з 2001 року проводяться республіканські конкурси еколого-натуралістичної творчості учнівської молоді імені Ігоря Бабанського». Свого часу обласна і навіть всесоюзна преса друкувала й праці самого Бабанського. Втім, на думку відомого краєзнавця Лариси Гайди, саме відсутність на той час широкого кола мас-медіа позбавило земляків повної уяви про глибочінь, розмах й значимість діяльності того, чим він займався.

Власне до нас дійшло понад півтора десятка малотиражних методичок,  кільканадцять статей в «Кіровоградській правді», а також публікації в московському популярному журналі «Химия и жизнь». Активний член Українського товариства охорони природи буквально бив на сполох, друкуючи надзвичайно актуальні та фахові (навіть на сьогоднішній день!) матеріали про збереження рідкісних рослин краю; покращення стану малих річок області; занедбаність зелених насаджень в обласному центрі, зокрема парків та скверів; забрудненість повітря в місті; шкоду сільському господарству та здоров’ю людей від амброзії; невиправдане й шкідливе надмірне розорювання земель та відновлення степової рослинності; як працівник обласного інституту удосконалення вчителів, а потім інспектор шкіл обласного відділу народної освіти – стояв біля витоків учнівських виробничих бригад, популяризував перспективність їх дослідництва, що мало наукову цінність та покращувало професійну підготовку майбутніх хліборобів тощо.

***

Але ж це далеко не все. Для широкого загалу невідомими лишилися чимало сторінок з особистого життя, історія роду та неймовірно цікавого оточення. Багато нового про родину розповіла Ніна Бабанська, котра з любов’ю зберігає все, що стосується сімейного древа.

Отож, про батькового батька… Знакову інформацію знаходимо в третій книзі «Реабілітовані історією. Кіровоградська область»: «Бабанський Тихін Іванович, 1891 р.н., с.Олексіївка (за даними Б.Хижняка – Лутківка) Маловисківського району, українець, освіта середня, проживав у місті Кірове, технік виробничого відділу заводу «Червона зірка». Заарештований 16.10.1930 Зінов’євським МВ ДПУ (антирадянська агітація). Зінов’євською міськпрокуратурою 11.10.1931 справа припинена, з-під варти звільнений. Вдруге як старший бухгалтер транспортної контори облспоживспілки заарештований 14.09.1937 Кіровським МВ НКВС (контрреволюційна діяльність, зв’язки з Польщею). Засуджений 02.11.1937  трійкою УНКВС Миколаївської області до розстрілу, вирок виконано 19.11.1937. Реабілітований 05.10.1957 Кіровоградським облсудом». Для тих, хто хоче глибше ознайомитися, радимо прочитати розвідку Віктора Білоуса та Віталія Постолатія «Жила-була людина». Додамо, що перший раз, у тридцятому, батько Ігоря Бабанського проходив по справі «Весна», фігурантами якої були переважно колишні офіцери царської армії …усієї території СРСР! А те, що цей колишній офіцер був людиною відваги і честі, говорила не тільки приналежність до дворянства, сміливість на полі бою під час Першої світової, але й порятунок кількох єврейських сімей нашого міста під час погрому в буремному 1919-му… Ризикуючи життям, він одягнув бойовий однострій з нагородами, став на порозі свого будинку по Олексіївській (зараз вулиця Гагаріна) й зупинив осатанілих чорносотенців. За що єврейська громада подарувала коштовну ікону. (Дорогоцінна річ врятувала родину Бабанських в роки голодомору). А ось лист-подяка від земляків знайшла своє місце в місцевому Єврейському музеї в синагозі…

Втім, повернемося до 1923 року, коли в Єлисаветграді народився син Тихона Івановича Ігор. За даними Б.Хижняка, він навчався у 8-й школі, а повну середню освіту здобув у 1941 році, якраз напередодні німецько-радянської війни, вже в 11-й. Серед довоєнних дитячих друзів за місцем проживання – брати з родини Лангемаків, будинок яких знаходився поряд. У Ніни Бабанської досі зберігається чудове фото трьох хлопчаків. Певно, що поряд з малим Ігорем Бабанським діти розстріляного в роки Великого Терору вчителя Віктора Лангемака. (Нагадаємо читачам, що його брат, колишній випускник Єлисаветградської гімназії Георгій Лангемак – один з творців реактивної установки «Катюша» – також був репресований у 1937-му).

…Серед друзів по 11-й школі міста Кіровограда були непересічні особистості. Цікаво, що про їх молодечу довоєнну дружбу розповів один із них – шкільний товариш Ігоря –  К.Д. (на жаль, розшифровка ініціалів попереду. – Авт.) Сідляров у веселій «Поэме о трёх друзьях». Де за нехитрими образами юних вакханців «барона Бабанского», «герцога Сидляро» та «лорда Негрета» легко впізнаються герої-випускники останніх безтурботних днів напередодні нападу гітлерівців: «Когда, собравшись тесным кругом, //Втроём часами у вина //Мы балагурили друг с другом». Цікаво, що вгадуються навіть деякі справжні біографічні штрихи героїв. «…Негрет… какой-то выдумал проект //О реставрации спартанства» або «Ему Бабанский отвечал:… //С  разбитым сердцем я простился //С чудным садом…//Потом увлёкся горным делом, //Повсюду золото искал». Прихильність до мандрів, всесвітньої історії, географії, мистецтва, музики, зокрема, так і виблискує за кожним віршованим рядком. Втім, надалі у всіх трьох доля склалася трагічно. Сідляров загинув у перші дні війни. Негретов потрапив в оточення, пережив окупацію й радянські концтабори. Бабанський з дружиною Вірою Василівною був насильно вивезений до Німеччини на каторжні роботи.

***

Але про все по порядку… У перші місяці окупації Ігорю довелося працювати на громадських роботах по облаштуванню Кіровоградського аеропорту. Потім, як випливає з розповіді Ніни Ігорівни, його разом з коханою дівчиною Вірою (майбутньою дружиною) німці хапають прямо під час прогулянки містом і відправляють на каторжні роботи до Райху. Тяжка праця на якогось бауера, котрий передав їх до концтабору. Війна наближалася до кінця. Під час одного з бомбардувань союзників Ігор з Вірою побігли прямо під вибухи і втекли з місця ув’язнення (вагітну Віру гітлерівці мали намір стратити). Завдяки знанню рослинництва один з німців узяв до себе в помешкання Бабанського садівником, а Віру в якості працівниці по господарству. Незабаром прийшла Червона армія, куди добровільно влився й Ігор.

Саме тоді, 29 вересня 1945 року, в брандербурзькому містечку Луккенвальде, відомому концтабором і, здається, диверсійною школою, у них народилася донька Ніна. Долаючи неймовірні труднощі (практично всю дорогу молодій мамі доводилося простояти, тому у неї… носки вросли в тіло!), Віра Василівна з хворим на запалення легень немовлям повернулася до Кіровограда. Одружилися аж в 1947 році після демобілізації Ігоря. Той лихий період міг би стати сюжетом захоплюючого багатосерійного фільму. Власне, як і розповідь про повернення додому та злиденне життя в розбомбленому німцями будинку. Коли ішов дощ, Ніна разом з батьком чим могла латала дірявий дах. До того ж проживали поряд з людиною, котра в роки «єжовщини» підвела Тихона Бабанського під розстріл, а потім продовжувала псувати життя Ігорю та його сім’ї. Як не дивно, всю ту неприязнь «розумів» собака Бабанських Рекс. Він не давав проходу сусіду. Аж доки через нього Рекса змушені були відвезти до Миколаєва. Втім, через рік, обірвавши ланцюг, розумна тварина повернулася до будинку по Олексіївській, неймовірно порадувавши родину Бабанських, особливо ж школярку Ніну.

(Далі буде).

Федір ШЕПЕЛЬ, фото з архіву Ніни БАБАНСЬКОЇ.

 

 

Напишіть відгук