НА ЗГАДКУ ПРО УКРАЇНСЬКУ АКТОРКУ ТА ФОЛЬКЛОРИСТКУ СОФІЮ ТОБІЛЕВИЧ

15 жовтня у 1860 році народилася Софія Тобілевич – видатна українська акторка, друга дружина Івана Карпенко-Карого, яка написала унікальні мемуари про неповторних геніїв сцени того часу під назвою «Корифеї українського театру. Портрети. Спогади».

Софія Віталіївна Дитківська народилася у селі Новоселиця на Вінниччині, в родини збіднілого шляхтича. Її дядько – Зиґмунт Сераковський брав участь у підготовці польського повстання 1863 року проти панування Російської імперії.
А от про батька Софія відомо мало – він рано пішов із життя, дівчинку виховував вітчим Юрій Пілецький. Він брав участь у польському національному русі, за що його заслали до Сибіру.

Найбільш світлим спогадом Софії з дитинства був час, який вона проводила з мамою Анелою та її помічницею Явдохою. Ця проста жінка знала безліч народних пісень, яких вона вчила маленьку дівчинку. Разом вони співали їх під час виконання домашньої роботи.

Після арешту вітчима і без того бідна сім’я зубожіла вкрай. Софії пішла на службу нянькою в багаті сім’ї. Дівчина розуміла, що покладатися може лише на себе, тому займалася самоосвітою. В одній із родин, де вона працювала, познайомилася з діячкою польського національного руху, вчителькою Броніславою Сидорович. Вона підтримала Софію, допомагала їй вчитися. Завдяки природній обдарованості та наполегливості дівчина швидко опанувала шкільну програму, вивчила російську, німецьку та французьку мови. У вільний час юна нянька вивчала класику зарубіжної літератури та світову історію. Напружена праця Софії дала свої плоди – її рівень знань дав змогу самій стати педагогом. Вона стала працювати вчителькою у поміщицькій родині, разом із нею у 1883 році переїхала до Києва, та невдовзі втратила місце.

Але замість цього отримала змогу займатися тим, що по-справжньому любила. Спершу Софія працювала в аматорському хорі Миколи Лисенка та Михайла Старицького. «Я й досі не можу забути першої моєї зустрічі з Миколою Віталійовичем, — згадувала вона, — тієї щирості, з якою він пригрів мене у моєму розпачі». Пізніше Старицький покликав її стати хористкою у своїй трупі.

У жовтні театральна трупа Старицького та Лисенка разом з великим хором гастролювала у Єлисаветграді. Там до неї вступив Іван Тобілевич. Ось так він і познайомився зі своєю другою майбутньою дружиною – Софією. Овдовілий Карпенко-Карий не шукав тоді кохання, утім воно з’явилося. Невдовзі Софія та Іван побралися.

Та спокійне щастя молодят було не довгим – рішенням від 23 березня 1884 року Івана Тобілевича було віддано під нагляд поліції строком на три роки. Фактично це було заслання, яке письменник відбував у Новочеркаську (нині – Ростовської області Росії). Разом з ним туди поїхала і дружина Софія. У трупу Садовського подружжя повернулося аж 1888 року.
Найкращим періодом українського театру Софія Тобілевич вважала 1890 – 1907 роки. Тоді вона грала у трупі Панаса Саксаганського та її чоловіка. Про діяльність трупи вона написала безліч заміток, які потім булі зібрані у легендарну збірку «Корифеї українського театру. Портрети. Спогади».
Після смерті чоловіка Софія Тобілевич не залишила сцену. У 1908 році вона стала акторкою театру Миколи Садовського у Києві (першого стаціонарного українського театру). За життя вона стигла попрацювати і в театрі імені Тараса Шевченка, і у Новому драматичному театрі імені Івана Франка. Залишила сцену Софія Віталіївна у 75 років.

Крім театру, Софія Тобілевич багато працювала, як колекціонер народної творчості. Коли до Києва приїхав відомий польський фольклорист Чеслав Нейман, щоб записати український фольклору для серійних видань Краківської академії наук, Микола Лисенко порекомендував звернутися до Софії, яка могла польською транскрипцією відтворити українську мову. Під час фольклористичної експедиції було записано понад 300 пісень, багато зразків оповідних жанрів. Через рік у 8-му томі періодичного видання Антропологічної комісії Краківської академії наук «Збірник відомостей до вітчизняної антропології» з’явилися «Етнографічні матеріали з околиці Плискова Липовецького повіту. Зібрала З. Д. (тобто Зося Дитківська). Опрацював Ч.Нейман».

Після цього Софія Тобілевич усе життя збирала народну творчість. Географія її записів була широкою: Чернігівщина, Полтавщина, Херсонщина, Київщина, Галичина. Ввесь цей матеріал опубліковано у великому збірнику «Українські народні пісні в записах Софії Тобілевич».

Любила Софія і писати. У часи заслання Карпенка-Карого в Новочеркаську вона переробила драму польського драматурга Яна Галасевича «Чортівська лава». Її п’єса під назвою «Чортова скала» з успіхом ішла в українських трупах 1880—1890-х рр. Як знавець польської мови допомагала чоловіку переробити драму польського драматурга Юзефа Кореньовського «Гуралі», яка побачила світ під назвою «Гуцули». Також вони разом здійснили драматичну переробку «Суженого конем не об’їдеш» (за твором «Наш друг Фріц» Еркмана-Шатріана).

Самостійно Софія переклала комедію «Весілля Фігаро», драми «В липневу ніч», «Зачароване коло», «Ганнеле» та інші.

Але головний слід, який Cофія залишила у літератури – її мемуари, присвячені чоловіку та українському театру. Найголовнішою перлиною її письменницької творчості вважається книга «Мої стежки і зустрічі», видана посмертно 1957 року.

До речі, саме завдяки літературній популяризації Софією Тобілевич творчості Івана Карпенка-Карого вдалося зберегти хутір Надія, який назавжди увійшов в історію як «українська театральна Мекка».

Померла видатна акторка 7 жовтня 1953 року у Києві, похована на Новобайковому цвинтарі. Їй було 92 роки.
Ось така вона, історія життя прекрасної української акторки, фольклористки, завдяки якій ми знаємо, яким був український театр у дні його розквіту. Вічна пам’ять талановитій Софії Тобілевич!

Олег Вишняков

Джерело: https://www.facebook.com/il.consul.lviv/

Напишіть відгук