ПРО МАРКА КРОПИВНИЦЬКОГО, ЄЛИСАВЕТГРАД ТА СТАТТЮ Є.ДЕМЕНТОВА «РОЗВІНЧАННЯ МІФІВ»

Противники нової назви колишнього Кіровограда наполегливо намагаються довести, що заслуги  Марка Кропивницького не настільки великі, аби його іменем називати цілий обласний центр, що, мовляв, відомий письменник і театральний діяч і без того належним чином вшанований і таке інше.

Деякі із таких закидів Є.Дементова були мною спростовані у статті «Марко Кропивницький і Єлисаветград», опублікованій на шпальтах «Народного слова» в червні 2017 р. Однак цього, очевидно, виявилося замало, оскільки з’являються нові дописи, в яких повторюються заїжджені «аргументи» тих, хто волів би, щоб їхнє місто й надалі асоціювалося з російською  імператрицею  чи одним із більшовицьких катів українського народу, а не з Людиною, яка своєю неперевершеною майстерністю на весь світ  прославила  українське театральне мистецтво, а отже, й колишній Єлисаветград, в якому народився заснований М.Кропивницьким  театр корифеїв.

Спочатку кілька слів про масштаби особистості Марка Кропивницького. Свою кар’єру професійного актора  він розпочав восени 1871 р. на сцені Одеського народного театру в добу, коли національне сценічне мистецтво перебувало  у  глибокій кризі. «Тільки  де-не-де аматори інколи грали раз на рік “Наталку Полтавку” або “Назара Стодолю”», – згадує Кропивницький.  На думку знаного історика українського театру Дмитра Антоновича, від тяжкої катастрофи національне театральне мистецтво врятували  окремі видатні майстри-актори, які не тільки самі зуміли досягти найвищих  щаблів  майстерності, а своїм  прикладом та  тяжкою працею  з   молодими   колегами «творили свого  роду  практичну  школу».   До  таких   найвидатніших  діячів української сцени Антонович зараховує  насамперед Михайла Щепкіна, Карпа Соленика й Марка  Кропивницького. Хоча останній, як зауважує дослідник, «тільки першою частиною своєї  діяльності і належить до цієї доби, а з 1881 року сам поклав початок новій добі українського театру».

Спираючись здебільшого на власний талант та акторів-аматорів,  спочатку в Одесі, а потім у Харкові Кропивницький тривалий час по суті один намагався відродити на професійній сцені національні вистави. Де б він не працював, всюди навколо нього утворювалось українське культурне середовище. Власне й на сцену Одеського народного театру митець прийшов за умови, що йому буде дозволено влаштовувати українські вистави.  Досить скоро він досягає таких успіхів, що влітку 1874 р. отримує запрошення на чолі невеликого театрального колективу приїхати з українським репертуаром  до Санкт-Петербурга.  Гастролі українських акторів у північній столиці тривали упродовж трьох з половиною місяців і були досить успішними.

Вельми вдалою була і шестимісячна подорож Кропивницького наступного 1875 р. у складі Руського народного театру по Галичині й Буковині. За словами Євгена Олесницького, тоді ще учня Тернопільської гімназії, глядачі були зачаровані «ясною, звучною українською річчю, пливучою з уст одного з наймогутніших її речників […] вся публіка без різниці народності була виступом Кропивницького захвачена і одушевлена. Інстинктивно чули всі, що це не щоденний артист вищої міри». Одна поява актора на сцені викликала такі шалені оплески, котрими, за словами сучасника, раніше, мабуть, ще ніколи й нікого не вітали на тернопільській сцені.

Після заборони у 1876 р. виставляти на професійній сцені українські спектаклі Кропивницький понад п’ять років змушений був працювати в російських трупах (у тому числі в трупі Виходцева в Єлисаветграді). Так було,  аж поки  в одіозний Емський указ восени 1881 р. не внесли поправку, за якою нарешті знову стало можливо виставляти  українські п’єси. Дозволялося, зокрема, створювати змішані російсько-малоросійські трупи («влаштування спеціально малоросійського театру і формування труп для виконання п’єс і сцен виключно на малоруському наріччі» і надалі категорично заборонялося).

Перші українські вистави Кропивницький організував у Кременчуці, де він тоді працював в якості режисера і провідного актора в російській трупі Григорія Ашкаренка. Ця трупа припинила свою діяльність наприкінці грудня того ж 1881 р., оскільки закінчився термін контрактів акторів, котрі до неї входили. Варто звернути увагу на те, що офіційно цей колектив  іменувався російським, хоча Ашкаренко у своїх мемуарах і називає його першою українською трупою. А от  товариство акторів, котре на  базі трупи Ашкаренка створив  Кропивницький,  мабуть, доречно вважати вже першою українською професійною трупою на теренах Східної України, тим більше, що офіційно воно  називалося російсько-малоросійським  і заточене було на національний репертуар, хоча змушене було виставляти і російські спектаклі (ще раз нагадаємо, що чисто українські трупи створювати заборонялось).  Навряд чи  достатньо підстав говорити й про те, що саме з цієї трупи розпочинається український професійний театр, оскільки вона досить скоро припинила свою діяльність, а спроби створити професійний театр були і раніше (у тому числі тим же Кропивницьким).

Якісно новий етап у розвитку вітчизняного театрального мистецтва розпочинається з кінця жовтня 1882 р., коли в Єлисаветграді Кропивницький створює трупу, яку згодом стануть називати театром корифеїв. По своїй суті це був перший український класичний театр, з перших виступів якого, за великим рахунком, і бере свій початок  національний професійний театр  як самостійна інституція. До цього український театр  на теренах підросійської України розвивався в основному в рамках російського.

У попередній статті я вже акцентував на тому, що майже всі актори  згаданої трупи були аматорами. Однак під керівництвом Кропивницького вони досягли такого рівня, що під час гастролей у Петербурзі взимку 1886/87 років своїм успіхом затьмарили Александринський і Маріїнський імператорські театри,  а також німецьку, французьку й італійську трупи, котрі в цей час теж виступали в російській столиці (читайте тогочасні театральні рецензії О. Суворіна, а також його  книгу «Хохлы и хохлушки»).

Характеризуючи гастролі трупи Кропивницького в Петербурзі, Є. Дементов зауважує: «Не всі вистави мали успіх». Коректніше, мабуть, все-таки вести мову про те, що якісь спектаклі користувались більшим успіхом, а якісь меншим, що цілком закономірно. Утім, головне, що в цілому ці гастролі були успішними, навіть тріумфальними (читайте театральні рецензії у тодішній петербурзькій пресі і згадану вже книгу Суворіна). Багато про що говорить і те, що тоді Кропивницький і Заньковецька отримали офіційне запрошення перейти працювати в престижний Александринський театр.

Хотів би внести корективи і в тезу «Під час цих виступів у столиці були зіграні і два закриті спектаклі для царської сім’ї». Твердження, що ці вистави були закриті, спростовують безпосередні учасники  подій. М.Садовський у «Моїх театральних згадках», наприклад, зауважує, що  під час першої такої вистави у театрі «Демут» зала повністю була заповнена петербурзькою аристократією («Панство почало прибувати, все в шитих золотом мундирах, завішаними орденами грудьми […] усе заповнило партер і ложі і тихо шуміло…»). Саме про аншлаг мова йде і під час вистави 25 січня 1887 р., коли українські актори вдруге демонстрували своє мистецтво перед Олександром ІІІ. «Вистава йшла вдень, а не ввечері, – акцентує  М. Садовський. – Здоровенний Маріїнський театр з низу до самого верху було набито публікою. […] Приїхав цар, підняли завісу, і залунало зі сцени царського театру “Віють вітри, віють буйні, аж дерева гнуться”, після якого театр весь затрусився від оплесків… ».

Автор статті «Розвінчання міфів» цитує  діалог царя з Кропивницьким, під час якого, на його думку, засновник театру корифеїв, очевидно, не спромігся  продемонструвати  свою національну свідомість   (на питання імператора «Где вы собрали такой чудный состав?»  Марко Лукич відповів: «На Юге». «Зверніть увагу на відповідь митця, – апелює до читачів пан Дементов, – не в Україні, а «на Юге»). Змушений нагадати шановному опоненту, що в тогочасній Росії такі слова, як «козак», «Запорізька Січ», а тим більше «Україна» до офіційного вжитку  були заборонені, не говорячи вже про те, що ні такої країни, ні якоїсь окремої території теж, на превеликий жаль, у ті часи не існувало. Впевнений, що пан Дементов, будучи професійним істориком, добре знає про це, але чомусь переконаний, що Кропивницький як свідомий українець під час розмови з царем все-таки мав би користуватись такою лексикою, тобто по суті повинен був здійснити подвиг на кшталт  Олександра Матросова. Дарма, що це могло призвести до чергового розгрому щойно створеного ним національного театру.

У своїх спогадах Кропивницький дійсно  не акцентував на непересічній значимості створеної ним у Єлисаветграді трупи (щоправда, основні свої мемуари «Автобіографія (За 65 років)» він не встиг довести до цієї події), але ж це за нього зробили інші, що, поза сумнівом, набагато  вартісніше.   Уже на початку ХХ ст. сучасники шанобливо називали згадану трупу Кропивницького театром корифеїв, а її засновника «батьком українського театру». Театр корифеїв золотими літерами вписаний як в історію колишнього Єлисаветграда (оскільки саме тут він був заснований), так і  в історію світової культури, для якої це явище було безпрецедентним. Адже йдеться про ціле  сузір’я акторів найвищого ґатунку, які постали у складі однієї трупи і могли одночасно виступати в одній виставі, притому не затінюючи, а талановито доповнюючи одне одного. Такого унікального ансамблю світовий театр до цього не знав. Багато важить і постанова ЮНЕСКО від 1982 р. про відзначення  сторічного ювілею  театру корифеїв на міжнародному рівні.

Пан Дементов укотре твердить, що трупа Кропивницького «не мала ніякого відношення до Єлисаветградського театру», оскільки «не була стаціонарною». У попередній своїй статті я вже акцентував на тому, що до початку першої російської революції 1905 –1907 років взагалі не існувало стаціонарних українських театрів. Передусім тому, що влада не дозволяла цього робити.  Писав я і про те, що ніякого злиття 1883 р. труп Кропивницького і Старицького не було, оскільки тоді існувала тільки одна українська професійна трупа – трупа Кропивницького. Це  історичний факт.

«Драматургічна  спадщина М. Кропивницького не стала класикою»,– безапеляційно стверджує пан Дементов. Свій висновок він обґрунтовує тим, що начебто «в репертуарі Кіровоградського обласного театру, який носить ім’я М.Л.Кропивницького, не представлена жодна з 40 написаних ним п’єс».

По-перше, хочу нагадати про те, що драма  належить двом видам мистецтва  – літературі й театру. Досить відкрити будь-який підручник з  історії української літератури другої половини ХІХ століття для вищих навчальних закладів, аби пересвідчитись у тому, що творчість Кропивницького представлена там окремим розділом. Щобільше, він разом із М. Старицьким й І.Карпенком-Карим уважається найбільшим драматургом цієї доби.  Про те, що драматургія Кропивницького є класикою, йдеться практично в усіх серйозних енциклопедіях. Але й це ще не все. Як дослідник спадщини Кропивницького (тема моєї докторської дисертації «Марко Кропивницький і українська драматургія другої половини ХІХ – початку ХХ ст.»)  я  довів, що його драматургія мала  вплив на літературний доробок низки відомих письменників, у тому числі І.Франка, А.Чехова, О.Довженка (читайте мою монографію «Український театр і драматургія: від найдавніших часів до початку ХХ ст.»).

По-друге. В цілому погоджуючись із тим, що в репертуарі Кіровоградського театру драматургія Кропивницького могла б бути представлена  набагато  краще,  хочу звернути увагу й на те, що час від часу його  твори там все-таки грають. Принаймні в Інтернеті неважко віднайти інформацію про те, що в Кіровоградському театрі упродовж багатьох попередніх років виставлялися  п’єси Кропивницького «Чмир» та «Дебют провінціалки» (за Д. Ленським). Останній відомий мені спектакль за творчістю драматурга на сцені театру його імені відбувся 24 вересня 2014 р. Це моновистава за  його спогадами під назвою «Канікули Кропа».

Значно краще драматургічна спадщина Кропивницького представлена в репертуарах деяких інших українських театрів. Так,  «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» входить до репертуару Запорізького обласного українського музичного драматичного театру імені В. Г. Магара, Дніпропетровського академічного українського музично-драматичного театру імені Т. Г. Шевченка, театру «Погляд» Технічного ліцею м. Києва. «По ревізії» – Закарпатського обласного  державного українського  музично-драматичного театру, а також театру «Талія» Українського національного театру Угорщини. «Дай серцю волю, заведе в неволю» – Львівського драматичного театру імені Лесі Українки, а «Невольник» (за Шевченком) – Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької. «Лев Гурич Синичка, або Бенефіс дебютантки» (за Ленським) – Харківського державного академічного драматичного театру імені Тараса Шевченка. «Пошилися в дурні» – Рівненського академічного українського музично-драматичного театру, Київського  академічного обласного музично-драматичного театру імені П. К. Саксаганського, Тернопільського академічного обласного українського драматичного театру імені Т.Г.Шевченка. Щобільше, до репертуару Тернопільського театру входить так само драма Кропивницького «Глитай, або ж Павук».

Особливою популярністю користуються у сучасного юного глядача  дитячі п’єси-казки Кропивницького «Івасик-Телесик» та «По щучому велінню». Обидві вони, зокрема, входять до репертуару Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької  (Львів). Окрім того, «Івасик-Телесик»  міцно прописався на сцені театру «Божа коровка» (Київ), а «По щучому велінню» – Львівського академічного обласного театру ляльок, Закарпатського академічного обласного театру ляльок «Бавка», Першого українського театру для дітей та юнацтва (Львів), Тернопільського академічного обласного українського драматичного театру ім. Т.Г.Шевченка.

Відеозаписи вистав більшості із згаданих творів Кропивницького, а також кінофільм за його п’єсою  «Дві сім’ї» можна знайти на YouTube.

Отже, навіть на тлі «подальшого розвитку кінематографа, телебачення та Інтернету» Марко Кропивницький і сьогодні  сприймається не лише «як діяч минулих часів».  Навпаки, чимало гострих питань, порушених видатним драматургом понад сто років тому, залишаються актуальними, свідченням чого є вистави за його творами, які давно вже стали класикою і практично ніколи не сходять зі сцени українського театру.

Наостанок хочу повідомити, що працюю над новою книгою про  Кропивницького, яка орієнтовно буде завершена в лютому – березні 2018 р. (робоча назва «Учитель корифеїв: нарис життя Марка Кропивницького»). Це буде розгорнута, детальна біографія митця. Сподіваюсь, що на її сторінках кропивничани знайдуть відповіді на більшість питань, пов’язаних із Людиною, яка дала назву їхньому чудовому місту.

Анатолій НОВИКОВ, доктор філології, професор.

 

Напишіть відгук