У ЛАБІРИНТАХ ГНАТЮКОВИХ РЕФЛЕКСІЙ

Одні ним захоплювалися, інші не розуміли, треті просто проходили мимо. З митцями таке трапляється. Так було і з його кумиром – Полем Гогеном, тільки практичні європейці швидко похопилися, зрозуміли, кого мають перед очима, і зберегли цілісний образ художника. А як буде з Гнатюком?

Дай, Боже, щоб його не забули хоча б на рідній землі – після успішних виставок, присвоєння звання заслуженого і недавнього видання альбому-каталогу «Небелівські пасторалі». Підстави для побоювань є.

Він народився в селі Небелівці на Кіровоградщині, закінчив Харківське державне художнє училище. Заслужений художник України. Виставлявся в Україні і за рубежем. 10 жовтня 2012 року трагічно загинув.

Це, безумовно, збіг, але на землі, де народився і виріс, тисячі років тому стояло найбільше з нині відомих у Європі трипільське місто. Саме там віднайдено залишки храму на сім вівтарів (магічне число «7»), де формувалося поняття добра і зла, відношення до яких в українського селянина протягом віків мало чим відрізнялося від ставлення до них безіменних  жерців Трипілля. Не випадковістю ж є те, що пошук відповіді на питання: «Так що ж є цнота й що таке порок?» ще нікого не зробив щасливим. У рідному селі Григорій Гнатюк відкрив очі на світ, повірив у його доброту і справедливість, щоб потім розчаровуватися й шукати те, що десь там, за лінією горизонту.

Поціновувачі його творчості сходяться на одному: вона «вирізняється поєднанням української народної традиції з характерною манерою західноєвропейського постімпресіонізму», «пошуком дуалістичної гармонії людини і природи», являє собою «національний космізм». Характер його полотен справді відчутно національний: вони не просто відтворюють сцени життя, а передають українське розуміння цього життя – логічного, розміреного, врівноваженого. Напевне, тому живопис Гнатюка вісімдесятих  років такий спокійний. Художник не опоетизовує, а по-родинному змальовує село у всій його прозі, цілком свідомо протиставляючи його «пасторалям» соцреалізму.

Село для Гнатюка – поняття сакральне. Це і земля обітована, і втрачений рай. Тема села проходить через усю творчість художника 80-х – першої половини 90-х років, вона міняється від теплих спогадів до побутових мотивів та вічних українських сюжетів. І разом із тим Григорій Михайлович бачить, що людина, замкнута у вузькому колі спримітизованого існування, приречена на здичавіння. В цьому розумінні художник заявив про себе як автор соціальний.

Практично всі Гнатюкові полотна сільської тематики «населені» лише  жінками. Про його матріархат можна говорити різне. Та при цьому не слід забувати головне:  українська селянка у своєму обійсті була одночасно і господинею, і служницею, і ангелом-охоронцем. На її руках лежало все те, що називається домашньою роботою. А саме це  дитина бачила з перших літ і матір сприймала як першу особу в світі. Традиційна повага до матері – характерна і, на жаль, майже забута у двадцятому столітті риса українського життя. «Ми з тих добрих країв, де батьків називають на Ви, а сини матерів у поклоні цілують у руку» – не поетична метафора, а отой самий втрачений рай, якого так не діставало художнику.

Григорій Михайлович жив важко. За життя його називали «небелівським анахоретом». Не варто гадати, наскільки він перейнявся переконанням Шопенгауера, що «лише в самотності можна бути вільним», – художник не вступав у філософські дискусії. Однак книга німецького філософа постійно лежала у нього на столі. Інтер’єр його небелівської оселі являв собою звичайну кімнату у старому сільському будинку, заставлену баночками з фарбами та заваленим різними речами патріархальним столом, котами на незастеленому ліжку, розкиданими листами ватману, опертими на стіну підрамниками і картонами,  репродукціями з Гогена, Матіса, рубльовської «Трійці» на стінах. На старенькій етажерці стояли монографії про видатних митців, починаючи від Мікеланджело, а з художньої літератури – Леся Українка, Фолкнер, Андреєв,  далеко не випадкові автори на книжковій полиці Гнатюка.

– Для мене село, як рятівний човен, – говорив нам Григорій, коли ми завітали до нього в гості. Нас було троє – голова обласної організації НСХУ Михайло Надєждін, редактор газети «З перших уст» Валерій М’ятович і я. Було це, здається, років за два до його трагічної загибелі.

Куди цей човен приплив, він не сказав, натомість розповів, що тривалий час після переїзду з міста живописом майже не займався, перейшов на графіку. А жив, як усі його земляки, хіба що трохи важче. Матеріально – це підтоптана хата, дванадцять соток городу, стара груша і три яблуні. Та ще коза. От і вся маєтність. Так мешкав на початку двадцять першого століття неординарний, мічений Богом художник, якого вже бачили в Японії, Канаді,  Німеччині, Австрії, котрого бачила й Україна, побачила та й якось забула.

Дев’яності роки не тільки змінили життя Григорія Михайловича, а й поміняли тематику і художню манеру Гнатюка. Це був час накреслення нових кордонів, швидкого збагачення одних і зубожіння інших, розгулу «братви», гуманітарної допомоги з-за кордону, появи дурисвітів на телебаченні і розброду. Людина з оголеними нервами, Гнатюк сприймає усе це на дотик.

Він не був політиком, не переймався ні програмами партій, ні передвиборними баталіями. Художника цікавив світ у своєму безбережжі, місце людини у ньому, він шукав гармонію в її союзі з природою, у людських взаєминах. Це стало змістом його творчості і  предметом філософського осмислення  в умовах того, що відбувалося навколо. У 1991-му Григорій Михайлович пише «Благовіщення», майже іконописну композицію на червоному тлі – кольорі життєдайної сили і перемоги. Про святість події свідчать німби на голові архангела і самої Марії, а про земне її значення – зелений хітон небесного посланця. Полотно небагатослівне: окрім головних персонажів предметно на ньому зображено дерево з плодами (чи не натяк на сумнозвісну райську яблуню?), прядку поруч із Пречистою Дівою (а може, колесо долі?) та квітку в руках небесного гостя, дуже схожу на червону руту – квітку надії. Не думаю, що автор задумав картину як алегоричну ілюстрацію до сподівань української спільноти після проголошення Україною незалежності. Швидше всього, художнє рішення виникло спонтанно, як резонанс на загальні настрої людей. Чого не скажеш про друге «Благовіщення» – 1992 року. Тут Гнатюк уже свідомо продовжує тему, але під іншим кутом. Полотно складніше за композицією, динамічніше, художник підкреслює збентеження Діви Марії, підсилюючи його контрастом кольорів, спалахами небесного світла. Міняє забарвлення предметів: архангел тепер уже не в зеленуватому хітоні, а в чорному, в його руках не червона квітка, а біла лілея, тло картини виписане холодними тонами. В композиції з’являється райська ліствиця із щаблями чорного і червоного кольорів. Ще не все зрозуміло…

Третє «Благовіщення» (1993 рік) найбільш багатослівне – його композиція виходить за межі сюжету і, схоже, втрачає сакральний зміст. Сцена благовіщення відбувається у конкретному середовищі, на тлі пейзажу – з деревами, річкою, залісненим берегом за нею і фонтаном, посеред якого розкошує… свиня. Річкою пливуть човни, в яких  теж сидять годовані свині. Блага вість ще дарує надію, але в реальності її починає застилати банальний побут – мурло полізло у всі сфери життя. Це «Благовіщення» у своїй назві має продовження – «Розлите молоко». За народними повір’ями розлити уві сні молоко означає майбутню втрату, зокрема й надії. А що таке сон, як не віртуальна реальність? Гнатюк її відчуває інтуїтивно. Його тривожні передчуття народжують ще одну, майже сюрреалістичну картину «Гість». Попередження, застереження, пророцтво? Не знаходячи відповіді, художник тікає в село.  Не для того, щоб писати пасторалі, а щоб усамітнитися – «в своїй хаті й своя правда». До теми Благовіщення він більше не повертається. Час від часу нагадує про себе, а потім надовго замовкає.

Гнатюк говорив, що його картини позбавлені соціального змісту. Тоді, коли Україна ще  бурлила очікуванням кардинальних змін, він жив у двох іпостасях: селянина, котрий копав город, збирав груші та яблука, переймався простими життєвими клопотами, і –  усамітненого любомудра. Він не розчаровується в селі, в його людях. Він  їх розуміє, але залишається наодинці з собою, бо ні його переживання, ні його картини там нікому не потрібні.

Село не виправдало сподівань. Небелівка дитинства відійшла у минуле назавжди, те, що він бачив щодня, не надихало й не обнадіювало. Можливо, воно дало йому хоча б  творчу свободу?  «Ні, – заперечував художник. – Вільним можна бути всюди, потрібне лише бажання і мужність залишатися вільним.  Просто Небелівка покликала до себе. Можливо, це голос дитинства, можливо, якісь ідеалістичні надії, можливо, ще щось. Але жити далі у місті я просто не міг. Тут мені теж нелегко, у Небелівці я пройшов школу виживання, причому не як художник, а як людина. Ось стоїть телевізор, то це, слава Богу, що світло не вимикають. А було всього. Я за ці роки, що живу в селі, фактично перетворився на лопату, мною можна землю копати. Але художником бути не перестав, я ним залишаюсь».

Останні слова підтверджували згадувані фарби на столі, перевернуті тильним боком листи паперу із якимись зображеннями, які він довго не погоджувався показати, але згодом усе ж показав деякі з них. Це було не село…

Здається, на межі дев’яностих у художника починається період зацікавлення жінкою поза буденною реальністю. Місце берегині в його творчості поступово займає жінка в контексті жіночого начала. Вже у картині «Зазиваючи, заманюючи» він показує його магічну силу. Втім, картину можна сприймати і як живописну інтерпретацію народних пісенних мотивів. Між іншим, у більшості випадків Гнатюк зображує жінку з традиційною для української дівчини заплетеною косою, у нього вона навіть спадає на оголені плечі Пречистої Діви («Благовіщення»-3).  Художник пробує розгадати космічну таємницю жінки як такої. На його полотнах вона з’являється у вирі еротичних фантазій, у вигляді Єви чи Венери, розпусної  дружини Потіфара, нарешті, прекрасного, сповненого чуттєвості образу жінки в картині «Гармонія».

Разом із зміною тематики, як уже зазначалося, міняється і манера письма художника. Він відходить від реальних пропорцій та класичного колориту, тепер його полотна і графічні листи являють собою символіко-алегоричні композиції, побудовані на так званих візантійських традиціях обрису й постімпресіоністичному розумінні форми та ролі кольору і світла. Мова Гнатюка стає  складнішою, занурення в тему все глибшим. Можна довго пробиратися, а то й продиратися лабіринтами його образності й відчуттів,  вловлюючи головну думку художника, чи навпаки – ламати голову у здогадках, щоб потім перейнятися його асоціаціями і опинитися вже у своїй уявній реальності та відчути подих чогось, може, й не до кінця осмисленого, але такого, що вібрує новими почуттями і смислами.

Можна. Якщо поталанить. На сьогоднішній день роботи Григорія Гнатюка знаходяться в Галереї сучасного та східноєвропейського мистецтва «Червоний квадрат» (Лондон, Великобританія), Дирекції виставок Міністерства культури Російської Федерації, Дирекції виставок Міністерства культури України, приватних колекціях Мартіна Мюллера (Цюріх, Швейцарія), США, Канади, Німеччини, Австрії та інших. А ще – у Кіровоградському обласному художньому музеї. Всього п’ять. Та ще одна – у художньо-меморіальному музеї Олександра Осмьоркіна. В чиїх руках перебуває велика творча спадщина після загибелі художника, невідомо. От і постає питання, як зберегти для нащадків цілісний спадок художника, розпорошений по далеких і близьких світах?

Броніслав КУМАНСЬКИЙ

Напишіть відгук