МАР’ЯН БЄЛЄНЬКИЙ: «Я ХОТІВ СТАТИ ДРУГИМ КІШОНОМ»

0
2984
views

У передостанній день театрального свята «Вересневі самоцвіти» він вперше вийшов на малу сцену театру корифеїв, щоб розповісти глядачам, чи є життя в Ізраїлі. Саме так була зазначена тема його творчого вечора на афіші. А жанр, до якого наш глядач не зовсім звичний, інтригував ще більше: «Єврейський стендап з українським акцентом».

Що таке стендап-комедія? Це можливість розповісти про реальність без цензури. У репертуар стендаперів входять авторські монологи, короткі жарти, історії та імпровізація із залом. Аби розворушити аудиторію, наш гість і почав свій виступ саме з роботи із залом, поставивши завдання знайти в Інеті, хто такий Мар’ян Бєлєнький. Гугл, закладений нині практично у кожен смартфон чи планшет, не затримався з відповіддю. На сцену вийшла симпатична дівчина і голосно прочитала: «Мар’ян Давидович Бєлєнький – український, російський та ізраїльський літератор, перекладач, журналіст, актор розмовного жанру. З 1991 року мешкає в Єрусалимі. Творець образу «Тьоті Соні» для Клари Новікової. Його скетчі та монологи виконували Геннадій Хазанов, Любов Поліщук, Ян Арлазоров, Ілля Олейников та інші. Був сценаристом сатиричного кіножурналу «Фітіль». Автор клоунських номерів, які демонструються у цирках України, Росії, Китаю. Переклав з івриту книги і п’єси відомого ізраїльського гумориста Ефраїма Кішона та класика ізраїльської сучасної драматургії Ханоха Левіна».

У цьому місці Мар’ян зупинив дівчину і нагадав, що на великій сцені театру Кропивницького іде вистава «Шлюбний контракт» за п’єсою Е.Кішона «Ктуба» у його перекладі. Від себе додам: це був взагалі перший переклад з івриту українською єврейської п’єси.

Далі на слухачів обрушився каскад жартів, скетчів та історій – частково з реального власного досвіду, частково фейкових, адже пан Бєлєнький – майстер фейкових текстів. Один з них, наприклад, повідомляв про «передчасну кончину» президента РФ Путіна, інший зроблений у жанрі інтерв’ю з Людмилою Путіною, якому передувала така преамбула: «Бывшая жена президента России вышла замуж и переехала в Израиль. Ее избранником оказался известный израильский журналист, писатель, переводчик Марьян Беленький. Корреспондент Интерфакса встретился с Людмилой Александровной в Иерусалиме».

Наступний хіт, гадаю, правдива історія про діда Соломона, котрий до 1918 року володів кондитерською фабрикою, яка нині називається «Рошен», і завдяки якому в СРСР відродилося виробництво шоколаду. А от офіційний лист до Петра Олексійовича про реституцію фабрики чи хоча б часткову компенсацію в 1 мільйон доларів – то вже на ваш розсуд…

Після виступу Мар’ян Давидович попросив провести його до площі Героїв Майдану, а дорогою у нас вийшла ось така бесіда.

– Ви вперше у нашому місті?

– Вперше я побував тут близько 30 років тому. Тоді Роман Булгачов через якусь відповідальну особу з обкому партії допоміг організувати у селах і райцентрах області мої виступи, на яких я відверто і безсоромливо змішував Компартію з багном. Після концертів мені влаштовували допити: хто ти такий і хто тобі дозволив таке казати.

– Антисемітських випадів не було?

– Ні, такого не пригадую. Але коли я їздив з Хазановим по Московській області, йому вигукували: «Ти, жид, пішов геть! Їдь у свій Ізраїль!». Хоча я й донині не розумію, чому пропозиція «Забирайтеся у свій Ізраїль!» вважається тут антисемітизмом. Це ж головне гасло сіонізму.

– І що вам відомо про наше місто?

– Все те, що я вичитав про нього в Єврейській енциклопедії.

– Можливо, ви товаришували чи спілкувалися з кимось, окрім Романа Булгачова?

– Так. Тривалий час я листувався з Тарасом Плащевським, на жаль, нині покійним. Він був не лише обдарованим музикантом. Це була талановита і оригінальна людина.

– Вам подобається наше місто?

– В основному так.

– А чого ж йому не вистачає, на вашу думку?

– Швидкісного потяга до Києва. Аби туди можна було дістатися за годину, а не за п’ять. Ще одне побажання: треба, щоб тут відкрили сальса-клуб, танцювати мені тут немає де.

– Можливо, варто було запитати про це в театрі. Ви ж звідти отримали запрошення на фестиваль?

– Так, я отримав офіційне запрошення. А ще ось диплома. Можливо, я чогось не знаю (і це не моя провина, а піар-служби міста),  тому вважаю, що подібних фестивалів має бути багато. З цього приводу пропоную зорганізувати у Кропивницькому міжнародний фестиваль гумору та сатири. А учасниками нехай стануть українські, російські та ізраїльські гумористи. Вдаримо гумором по російсько-фашистській агресії! Ми, сатирики і гумористи, не проти російського народу, ми проти путінсько-х…ловського окупаційного режиму.

– Ваша зухвала футболка про це красномовно говорить. Цікаво, як сприймають цей напис в Ізраїлі колишні співвітчизники?

– У цій футболці я часто ходжу на базар. Побачивши мене, одні спішать обійматися та запрошують випити, інші говорять: «Ти – падлюка, тебе треба вигнати з країни!». За 26 років життя в Ізраїлі я ніколи не думав, що є така різниця між росіянами та українцями. А різниця ця, особливо після Криму, виявилася дуже великою. На жаль, там у нас працюють усі російські телеканали, їх дуже активно дивляться, але не хочуть чи не вміють розгледіти брехню і розшифрувати ту фашистську пропаганду.

– Хто обирав вам ім’я?

– Мої батьки дуже вдало вибрали ім’я. Особливо у контексті української театральної культури: Марко Кропивницький, Мар’ян Крушельницький, Мар’яна Садовська. Але вони дали мені його у пам’ять прабабусі, котру вбили фашисти у Бабиному Яру. Її звали Маріам. Гадаю, Мар’ян Бєлєнький – унікальне сполучення. Якихось Володимирів Путіних – тисячі, Мар’ян Бєлєнький – один.

– Перепрошую, розкажіть трохи детальніше про себе: де народилися, жили, хто ви за професією?

– Я народився у Коломиї. До шести років розмовляв виключно українською. Потім батьки переїхали до Києва. Закінчив школу, Рівненський інститут водного господарства. За спеціальністю – гідромеліоратор. Тривалий час працював за спеціальністю. Потім муляром-реставратором у Києво-Печерській лаврі. Далі вісім років, майже до від’їзду в Ізраїль, розклеював у Києві афіші. Чому? Щоби не служити їм…

– Як у вас проходила абсорбція на історичній батьківщині?

– Еміграцію за ступенем впливу на організм можна порівняти з інсультом. І це навіть не жарт. Дехто кінчає життя самогубством. Не всі пристосовуються, багато хто повертається. З різних причин – кліматичних, морально-психологічних. Я, наприклад, потрапив у психушку з хронічною депресією. Але я вийшов з того стану. Держава підтримала. Хоча на першому етапі з’їв відповідну порцію лайна. І дитсадок охороняв, і за престарілими доглядав, і прибирав. Працював там, де була робота, не випендрючувався.

У кожного емігранта з таким культурницьким потенціалом є три шляхи виживання. Перший – це перейти на мову країни помешкання. Це дуже складно і мало кому вдається. Другий – працювати на країну виходу. Так, це у мене вийшло. Перекладені мною п’єси ідуть в десятках театрів України та Росії. Третій – залишитися в російськомовній тусовці, тобто обректи себе на злидарювання. Для прикладу: якщо в ізраїльській газеті платять сто баксів за статтю, то в російськомовній – десять або ж не платять зовсім. У нас є система такого собі соціалістичного заохочення творчих людей. Це – концерти. Коли у залі менше людей, ніж на сцені. В Ізраїлі є дві творчі особи, які реально збирають зали. Це Ігор Губерман і Діна Рубіна.

– Як же сприймає вас російськомовна громада?

– Я не хотів бути у цій тусовці. Але вона є, вона існує. У неї є своє телебачення, журнали, фестивалі. Та, як правило, на всі культурницькі заходи приходять люди віком за 50, а то й за 60 років. Так, питання не про це. Коли я захворів, мене реально підтримав Ігор Губерман.

– Чим, на вашу думку, відрізняється Ізраїль від країни виходу?

– У нас усе робиться для себе, а не для чиновників та перевіряючих. Так будують дороги, будинки, так лікують людей… Хоча Ізраїль зараз капіталізується, соціалізму там все ще доволі. І коли я там згадую крилату фразу «Усе для блага людини, усе в ім’я людини», я бачу, що ця людина я. Контролюються та час від часу знижуються ціни на ліки, на продукти харчування тощо. Триває підтримка літераторів та творчих людей. Я, наприклад, кожен рік отримую по три-чотири тисячі доларів з фонду Єхиля Рабиновича. Причому його службовці самі мені телефонують: «Мар’яне, прийшли гроші, пиши заяву». Взагалі в Ізраїлі чимала кількість фондів, які підтримують громадян. Які видають ліки, які видають одяг, продукти, навіть весільні плаття.

– Звідки у вас виникла прихильність саме до Кішона?

– По-перше, я був з ним особисто знайомий, бував у нього вдома. По-друге, їдучи в Ізраїль, я мріяв стати другим Кішоном. Унікальність його в тому, що він став класиком, пишучи нерідною мовою. Таких одиниці. Серед них Набоков. Кішон приїхав у країну у 24 роки, не знаючи жодного слова на івриті. Через рік став класиком івритської літератури. Це нікому більше не вдалося. В тому числі й мені. Так от, якось ми сидимо, ні, не випивали, просто відверто розмовляли. До речі, розмовляв він з жахливим угорським акцентом. Він і каже: «Якби у мене в Ізраїлі був мільйон читачів і двісті – за кордоном, у мене не було б ніякої потреби вчити іврит». Я йому: «Ти увесь час друкувався у газеті «Маарів», подзвони їм, нехай і мене надрукують». Він: «Ой, я не знаю, я так не можу. Але я можу тебе розкрутити як свого перекладача». І він свого слова дотримався.

– На чому базується сучасний гумор?

– Секс, дупа, гроші, шахрайство. Практично в усьому світі гумор будується навколо цих тем.

– Що у вас на меті?

– У мене проста і скромна мета. У світі близько тисячі театрів російською мовою і ста –  українською. Моя мета – щоб в усіх цих театрах йшли п’єси ізраїльських авторів у моєму перекладі.

– І якою буде остання новина від «кореспондента Інтерфаксу»?

– Це секретна інформація, але я вам довіряю. Наш Мосад веде перемови з СБУ про те, щоб накрити Януковича на московській дачі та привезти сюди. А я готовий безкоштовно написати сценарій його страти на центральному стадіоні – з музиками, кордебалетом, світловими ефектами та виступами майстрів мистецтва.

Марьян Беленький

Что помню

Отрывок

Коломыя, тогда Станиславская обл. 1953 год. Мне три года. Огромная, до неба, гора книг. Я забираюсь на эту гору, ищу книжки с картинками. Приношу домой, чтоб мне читали.

Родители работают на бумажной фабрике. Это гора макулатуры для переработки. Порубленные пополам коричневые одинаковые тома… А вот толстая книжка, взрослая, но смешные картинки. Люди в военной форме, с саблями, смешные. Толстенький, форма на нем топорщится, нос трубочкой. Вырасту – прочитаю.

– Марик, кто поджигатель войны?

– Трумэн.

– Кто за мир?

– Дядя Сталин и все детки.

Гости довольны, смеются.

***

Тече вода, тече бистра

Та й попід камнями.

Най би здох товариш Сталін

Разом с москалями.

Ось уже приходе осінь,

Пада жовте листя.

Приїзжай, Степан Бандера,

Бити комуністів.

Прапор наш червоно-чорний

Висить біля хати.

Треба, браття, Україну

Нашу визволяти.

Странное дело, мальчика, который поет в детском саду эти хулиганские частушки, даже в угол не ставят. Оказывается, он сын воспитательницы Леси Иванивны…

У стены выпиленный из фанеры профиль Кремля. Там типа такой лавочки.

– Сюди не сідай, бо мати вмре…

Окна нашего дома выходят на бумажную фабрику. Когда я просыпаюсь, надо отодвинуть занавеску, и тогда мать с фабрики видит, что я проснулся, и приходит меня кормить.

Я один дома. Звонок. Стоит дядька в сапогах. Запах от него, как от картошки в подвале.

– Жиденя, їсти є?

Я ему что-то выношу, он кладет в сумку.

– Ти, жиденя, кому попало не відкрівай, бо…

Так я с раннего детства оказывал поддержку национально-освободительной борьбе украинского народа против московско-коммунистического ига.

Марьян Беленький

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here