Євген Филимонович Маланюк, який народився в Новоархангельську, а навчався в Єлисаветграді, брав активну участь у подіях визвольних змагань.
Зокрема, з лютого 1918 р. перебував у розпорядженні уповноваженого Центральної Ради в Луцьку. У 1918 – 1919 рр. був ад’ютантом провідних штабістів українського війська доби Центральної Ради, Гетьманату, Директорії: Євгена Мєшковського, Миколи Капустянського, Василя Тютюнника. Наприкінці грудня 1919 р. Є. Маланюк у Луцьку потрапив у полон до поляків і був відправлений у табір Ланцут (Польща). Влітку 1920 р. приєднався до українського війська, яке тепер вже спільно з поляками боролося проти більшовицької влади в Україні.
Спогадам про події Української революції, їх осмисленню присвячена значна частина творчої спадщини Є. Маланюка: поезії, публіцистика, спогади. Думки Є. Маланюка не втратили актуальності і в добу сучасної російсько-української війни, коли керівники держави, як і сто років тому, не подбали про своєчасну розбудову війська та не бачили небезпеки з боку «одвічного ворога» (термін, який Є.Маланюк постійно вживає до Росії).
Найкращим публіцистичним твором Є. Маланюка про події війни більшовицької Росії проти УНР є праця «Крути. Народини нового українця». Аналізуючи військово-політичну ситуацію зими 1918 р., критикуючи владу Центральної Ради, Є. Маланюк зазначив, що саме в той час народився тип «нового українця зі зброєю в руках, який боронив свою Вітчизну» зі зброєю в руках. І яким би не був цінним Четвертий універсал, яким 22 січня 1918 р. було проголошено незалежність України, він мало чого був би вартий, якби не бій української молоді під Крутами. Як це перегукується зі словами О. Положинського: «Коли війна вривається у двері, не захистять слова й печатки на папері…». Цей публіцистичний твір Є. Маланюка сповнений надії, що в майбутньому українці не тільки вшановуватимуть героїв, які полягли, а й відзначатимуть перемоги.
Брак кваліфікованих патріотичних командирів завжди був проблемою українського війська. Не уникла їх українська армія й у 1917 – 1918 рр. Проте Є. Маланюку пощастило бути поруч з військовими, які відзначалися харизмою, професіоналізмом і патріотизмом. З особливою теплотою він згадував Євгена Мєшковського та Василя Тютюнника (він не є родичем Юрка Тютюнника. Вони мають однакові прізвища).
Є.Мєшковського (командир Є.Маланюка в 1-й Туркестанській стрілецькій дивізії Російської армії) солдати та офіцери називали «запорожцем», «українським Мойсеєм». Він врятував життя не одного офіцера перед розбурханим та розагітованим більшовиками натовпом. Як йому це вдавалося? Є.Маланюк пояснює це доволі просто: «Він умів наказувати і вимагати». Є.Мєшковський підтримав українізацію війська і разом з Є.Маланюком служив у армії УНР. Після ліквідації Центральної Ради Є.Мєшковський та Є.Маланюк потрапили до штабу армії гетьмана П. Скоропадського, який перебував під впливом трьох сил: німецького командування, українських самостійників-землевласників та російських шовіністів, прихильників «єдиної та неділимої». Таких, як Є.Маланюк та Є.Мєшковський, останні називали «щиріми», бо Є. Мєшковський жорстко в своєму стилі вимагав від офіцерів Української держави спілкування державною мовою в штабі армії і навіть відмовлявся приймати доручення чужою мовою.
Час Гетьманату був для українських патріотів часом сподівань та розчарувань. Саме слово «гетьман» було для нас символом слави, міці, багатства і сили Української держави. «Зі встановленням Гетьманату я відчув те, що зветься національна гордість», – писав Є. Маланюк. Але… «Через півроку мрії розбилися без жалю, через півроку слово «гетьман» було заплямоване і позолота його злізла». Чому? Гетьман П. Скоропадський так і не вирішив, що він саме будує: незалежну Україну чи Малоросію як частину «єдиної і неділимої». На відміну від фінна К. Манергейма, який так само служив у Російській армії, але твердо вирішив будувати незалежну Фінляндію! На жаль, П. Скоропадський зробив інший вибір, про що жалкував пізніше.
Іншим командиром, який вразив Є. Маланюка, був В. Тютюнник – організатор протигетьманського повстання, один з перших офіційних отаманів, який вів запеклу боротьбу з отаманщиною, тобто проявами свавілля та порушення військової дисципліни. Цікавими були стосунки Є.Мєшковського та Є.Маланюка, в різні періоди ці «двоє енергійних, невтомних і сильних волею працівників» були керівниками та підлеглими один в одного. Розмірковуючи над цим, Є.Маланюк писав: «Хіба для них обох існували різниці між посадами. Обидва були українці і вояки. Обидва служили Україні». Перефразовуючи Станіславського, вони любили Україну в собі, а не себе в Україні. Нерідко несправедливо ображені владою, усунуті з посад, поверталися за першим покликом і продовжували служити Україні. Як і Є.Мєшковський, В.Тютюнник, за словами Є.Маланюка, «був повним і нескаліченим українцем у нашій революції», який так само, як і його бойовий товариш, усвідомлював небезпеку з боку «одвічного ворога». Тому на питання, яку політику слід вести стосовно білих сил А.Денікіна, завжди відповідав: «Битися!». На жаль, головний отаман С.Петлюра віддав інший наказ: вогонь не відкривати, домовлятися. Домовилися… Під тиском білих деморалізована наказами армія УНР була змушена залишити Київ.
Риторичними були слова Є. Маланюка: «А ще кажуть, що історія не повторюється. Наша напевно».
Творчість Є. Маланюка, присвячена подіям Української революції, багата на якісну аналітику, згадки про яскравих особистостей тої доби, на жаль, недостатньо відомих в Україні, тому заслуговує на увагу дослідників буремної доби. Як і його пророчі слова про пам’ять борців за незалежність України: «І коли українській історії судженим буде зробити новий стрибок у незнане, але жадане майбутнє; коли Провидіння, що важить на своїх праведних терезах судьби народів і держав, подасть свій знак, – тоді думка мільйонів полетить сама собою, власне, до цієї галерії постатей недавнього, болючо-недавнього, збройного минулого. До тих, що вмерли і світять нам своєю несмертельністю, і до тих, що живуть і життям своїм – на наших очах – творять живу нерозривність історично-національного процесу».
Юрко КУНИЦЯ
