АМІНА. ЧАСТИНА ПЕРША

Аміна Окуєва – це ім’я стало легендарним. Чеченка з українським громадянством, активіст Революції гідності, учасниця самооборони Майдану, військовослужбовець кількох добробатів. Загинула під час диверсійного нападу 30 жовтня поблизу села Глеваха у Київській області. Про неї розповідь нашої землячки Арсенії Великої, яка зараз мешкає в Одесі.

Письменниця була особисто знайома з Аміною, продовжує приятелювати з її родиною.

Гомоніла Україна,

Довго гомоніла,

Довго, довго кров степами

Текла — червоніла.

Т. Шевченко,
«Гайдамаки».

Вона увійшла в будівлю одеського аеровокзалу — і все довкола змінилося. Аміна до цього вже звикла. До того, що де б вона не з’явилася, всі довкруж замовкали й дивилися тільки на неї. А вона йшла впевненим кроком, і здавалося, що її легкі черевички ледь торкаються землі. Вона не йшла, а пливла над спітнілим у червневому мареві натовпом, який зачаровано дивився на неї, на її довгу мусульманську сукню, хіджаб кольору оливок і гордовиту поставу.

Літак приземлився вчасно. Аміна зустріла рідних, великі валізи зайняли своє місце в багажнику, і вона, розташувавшись на задньому сидінні автівки, розтанула в просторі, залишивши в повітрі аеровокзалу шлейф із якогось незнайомого, зітканого із благовонних пахощів та чарівної грації марева. Здавалося, картинки з казки «Тисяча і одна ніч» тільки-но промайнули тут, поруч.

Одеса. Рідне тепле місто. Старенькі вулички, знайомі з дитинства. Малі кошенята, що хвацько деруться по стовбурах платанів високо вгору. На площах старенькі жіночки годують голубів. І море!

Воно з’являється зненацька. Ідеш, ідеш — звичайне собі місто, будинки з арками, крамниці, майстерні, якісь ще радянські вивіски «Стальканатмонтаж», «Черноморгидропроект», «Главкурортспецстрой» і т. д., і раптом — воно. Завжди нового кольору, завжди неочікуване і таке рідне. Воно і вабить-кличе, і лікує. Адже кому, як не йому, можна завжди довіритись. Розповісти…

Про незвичайні зелено-блакитні гори, про стрімкі потоки рік, що водоспадами стрибають по каменях, про гордих ширококрилих птахів над верхівками скель. Про сивочолий красень Кавказ.

Про «зеленку». «Зеленку», в якій, як на диких звірів, влаштували полювання російські ефесбешники. З якої викурювали, випалювали, розстрілювали живих людей. І палили села, і вбивали на очах у переляканих до смерті дітей і жінок рідних односельців, «чеченскихбандитов, что засели в горах»… Масхадов, Яндарбієв, Басаєв, Дудаєв… І серце кровоточить, і здіймається хвиля ненависті й бажання помститися. Невже ніхто ніколи їх не зупинить? Невже тисячі красивих, гордих, життєлюбних доль так і відійдуть у вічність? А пам’ять про них зітреться, кане в небуття, буде старанно стерта або єзуїтськи викривлена віртуозами російської пропаганди?..

1

Джохар… Дудаєв Джохар — перший президент незалежної Ічкерії.

Немовля, яке у віці лише восьми днів з рідної Чечні разом з родиною було депортоване до Казахстану. На довгі тринадцять років.

Згодом через це йому відмовили у вступі до військової академії. Але пілотом він усе ж таки став… Не зразу — була і робота електрика в будівельно-монтажному управлінні, і фізико-математичний факультет у Владикавказі.

Та небо кликало увись. Після закінчення Тамбовського вищого військового авіаційного інженерного училища (закінченого на «відмінно») диплом чеченському льотчику вручав український льотчик-ас, герой Другої світової Іван Кожедуб.

Небо було його життям… Воно ж стало і його смертельним ворогом, його останньою миттю. Це воно, небо, допомогло карателям у підступному вбивстві героя…

Стрункий кароокий красень. Генерал-майор авіації. Він довго служив та жив в Україні, у Полтаві, а ще — у Тарту, в Естонії. Там він вивчив естонську мову. І проігнорував наказ радянського керівництва: блокувати естонське телебачення. А навпаки — направив до повстанців польову кухню…

Із 1990 року Дудаєв у політиці.

На першому Чеченському національному з’їзді був сформований керівний орган — виконавчий комітет, головою якого обрали генерала Джохара Дудаєва.

12 березня 1992-го парламент Чечні прийняв конституцію країни. Згодом чеченська влада без протидії взяла під контроль усі російські військові частини, розташовані там.

11 грудня 1994-го між Російською Федерацією та Чеченською республікою розпочалася страшна кровопролитна війна. Запалали міста і села. Бомбардування, ракетні удари, кров, смерть…

Наказ про вбивство Джохара Дудаєва було видано особисто президентом Б. Єльциним… 21 квітня 1996 року співробітники Федеральної служби контррозвідки Росії запеленгували сигнал супутникового телефону генерала в районі села Гехі-Чу. Одразу ж у повітря було піднято два літаки Су-25. Дудаєв загинув від вибуху ракети під час розмови по телефону… Герої не вмирають! Так скоро будуть скандувати у нас, в Україні, під час розстрілу Небесної Сотні. Герої не вмирають! Вони борються за свій народ, навіть коли їх уже нема серед живих.

Гинуть такі люди… Як з цим жити далі?.. Але ж тут Одеса. Цвірінькають горобці, господині поспішають на Привоз «делать базар», торохкотить трамвай, що повільно виповзає з-за рогу Тираспольської площі.

Аміна довго вдивляється в обличчя рідного міста. Все це зараз не для неї. Вона ще там, в Ічкерії. Вона давно все для себе вирішила. Такої жорстокої, людиновбивчої війни давно вже не бачили. Так, горці — гордий войовничий народ. Спадкоємці давніх аланів, що заселили колись Кавказ, Північне Причорномор’я, частину Європи. Вони не звикли коритися.

Це їхня земля. Стрімкий Терек, прозора Сунжа, вайнахські кам’яні башти. Кизляр, Гудермес, Ачхой-Мартан… Міста, де маленький гордий народ святкував свою незалежність і свободу… І був утоплений у стражданнях та ріках крові. Принизливі хасав’юртівські угоди. Хто ж повірить, що горда Ічкерія скорилася?! Вона просто переводить подих. І збирається з силами, і рахує втрати. Вбитих, поранених…

І зараз там, у зелених горах, страждають у схованках і схронах десятки поранених, понівечених бійців. Без ліків, без засобів антисептики, без елементарної медичної допомоги.

(Далі буде).

 

2 comments

Напишіть відгук