ТАКІ ВОНИ — ТРАДИЦІЇ «ДИВОСВІТУ»

У хаті мого дитинства на стіні висіла стара аплікація – зображення дівчини в українському вбранні посеред квітучих маків. Його створювали нашиті на тонку мішковину клаптики тканини різних кольорів: обличчя й руки  пастельно-рожевого, кофта – білого, маки – яскраво-червоного.

Очі, губи – прошиті різнокольоровими нитками, орнамент на кофті – натуральний. Ми називали її просто «Галею». Вона потрапила у нашу сім’ю разом з іншими пожитками матері по заміжжі. А протилежну стіну прикрашала інша картина – вписаний в овал дерев’яної дошки пейзаж якогось народного художника: широкий зелений пагорб, де посеред вишень із стиглими ягодами стоїть хатина під солом’яною покрівлею, а за нею пнуться до неба кілька тополь. В ній було стільки неба і сонця, що, здавалося, там і в холодну пору стоїть літо.

Ці дві картини формували мої естетичні смаки. Картини були справжніми. Думаю, саме вони вберегли мене від замилування кічем – отими «гусями-лебедями» на фоні казкового білостінного палацу та русалками з червоними щоками вгорі і риб’ячими хвостами внизу, що привозили на базар бродячі «художники» і які охоче купували матері, щоб прикрити ними наготу убогих осель. На жаль, на шкоду своїм дітям, котрі перші уроки естетики отримували саме через ці «шедеври» та ще поздоровчі, поганого друку картки в техніці фото «Люби меня, как я тебя, и будем вечно мы друзья». Тож і подорослішавши, багато з них не можуть відрізнити зерна від полови. Не знаю, в яких умовах проходило дитинство тих, хто нині замовляє свої портрети в обладунках Цезаря чи позолочені унітази в стилі пізнього бароко, але переконаний: у їхньому дитинстві «Галі» не було.

Народне мистецтво завжди справжнє. Декоративно-ужиткові речі, настінні прикраси, наївний (не під професіоналів) живопис і сьогодні, а можливо, сьогодні як ніколи, оберігають українські душі. Тому ми приходимо на зустріч із ним (не сприйміть за банальність), мов на свято, в чомусь навіть родинне. Як і цього разу – на виставку «Мистецькі традиції «Дивосвіту», котра відкрилася в обласному Центрі народної творчості з нагоди десятиріччя творчого об’єднання «Дивосвіт» та Дня працівників культури й аматорів народного мистецтва.

Писати про такі об’ємні експозиції завжди психологічно важко: всіх творів не перелічиш, усіх експонентів не назовеш. Через що виникає відчуття провини перед тими, чиє ім’я не потрапляє в огляд. Тож цього разу я вирішив удатися до хитрощів: скористатися переліком, наведеним у прес-релізі виставки, паралельно зупинившись лише на кількох іменах. Отже – прес-реліз. «Серед учасників виставки декоративно-ужиткового мистецтва – майстри народної творчості, члени Національної спілки майстрів народного мистецтва України килимарниця Валентина Добровольська та майстер різьблення Дмитро Кудря, майстрині з виготовлення української ляльки Діна Гетьманець, Світлана Пасашкова, гончар Микола Світайло, майстриня соломоплетіння Світлана Піскова. Колекцію самобутніх виробів з кераміки презентує Зоя Кутецька, декоративний розпис – Анна Душина, ковальство – Роман Дідченко та Сергій Ковальчук».

А тепер – про виставку. Достойне місце на ній займають ляльки–мотанки, ці надовго забуті обереги, котрі колись побутували у кожній оселі. Вони представлені багатьма чудовими зразками і приваблюють глядача не тільки мистецькою довершеністю, а ще й тому, що він і досі сприймає мотанку як щось екзотичне. Кінець минулого століття позначився відродженням цього давнього символу, котрий через підсвідомість час від часу все ж  нагадував про себе. Зокрема на весіллях, коли звичайну, фабричної роботи ляльку вміщували на капотах автомобілів, в котрих  молодята їхали до загсу, з гумором натякаючи їм на обов’язок продовжувати рід. Колись мотанку справді пов’язували з весільним обрядом, родинними традиціями. А ще вона мала сакральне значення. Виходячи заміж, дівчата брали її із собою, їм вона служила оберегом, обіцяла добро і благополуччя. Не  виключено, що ці ляльки, виготовлені з полотна, на місці обличчя яких «намотано» хрест із ниток (аби не заглядали в очі), беруть свій початок ще з давнини –  від глиняних фігурок жінки-берегині, поширених у трипільських поселеннях, а можливо, й існували поруч із  ними. Хоча культ жінки-берегині взагалі  характерний для давніх культур.  Він дійшов до нас у вигляді музейних експонатів. У нашого ж народу зберігся у традиційній формі ляльки-мотанки і тепер існує як різновид  декоративно-ужиткового  мистецтва. Однак, схоже, набуває й культового значення – вже на емоційному рівні. Як і писанка.

Ляльки наших майстринь виразні, яскраві, самобутні. Авторки – Олена Сидоренко, Діна Гетьманець, Світлана Пасашкова – одягли їх у вишивані кофти з наддніпрянськими мотивами, широкі яскраві спідниці, обшиті орнаментованими стрічками, мережані фартушки,  квітчасті хустки, прикрасили намистом і вінками. Деякі мотанки –  персоніфіковані:  «Купава», «Пані Вербниця», «Коляда». В кожній ляльці відчувається творча особистість авторки.

Ім’я Григорія Пилипишина давно знайоме шанувальникам народного мистецтва. Він – учасник багатьох виставок, міжнародних конкурсів, його роботи експонуються не тільки в Україні, а й далеко за її межами. В творчості майстра помітне місце займає дерев’яна пластика. Зокрема на цій виставці представлено його різьблену скульптуру «Калиновий спів», безпосередньо пов’язану з популярним фестивалем української пісні, що проходить в обласній філармонії. Більшість виробів з дерева, експонованих на нинішній  виставці, мають прикладний характер. Своєрідною їх ознакою є те, що автори вже не намагаються повторювати визнаних закарпатських умільців, наслідуючи їхню техніку й орнаментальні мотиви, а знаходять власні форми, власний декор для суто ужиткових предметів.

Ця виставка виглядала б неповною  без робіт килимарниці Валентини Добровольської. Майстриня відома далеко за межами області: передачі про неї і її творчість демонструвалися на обласному телебаченні  і загальноукраїнських телеканалах, її вироби увійшли до каталогів, виданих Національною спілкою майстрів народного мистецтва України та обласним Центром народної творчості. Картон Лариси Зоріної «Українське весілля» я вперше побачив тоді, коли вона ще тільки починала працювати за ним над вишиваною картиною. Тепер вона виставила закінчену  роботу. Художниця доброго настрою, вона демонструє на виставці кілька своїх робіт, як завжди, веселих і теплих, сповнених народного гумору – гумору в шароварах, але не шароварного.

Нарешті не можу не звернути увагу й на проникнення стилістики петриківського розпису в наші краї, з ним ми зустрічаємося все частіше. На даній виставці він представлений  роботами Анни Душиної:  розписною тарілкою  з гербом України і невеличким панно з  трьома україночками серед петриківських квітів. Для робіт художниці характерне не безпосереднє наслідування стилістики жанру, а її авторське переосмислення. Чим вони й  цікаві.

Під кінець – кілька слів про сам «Дивосвіт», творче об’єднання майстрів декоративно-ужиткового та образотворчого мистецтва при обласному Центрі народної творчості. Йому виповнилося десять років. Створення об’єднання сприяло розрізненим народним талантам їх зближенню, допомагає в організації роботи і демонстрації творчих здобутків. За ці роки вони мали можливість показати свої вироби в рамках проекту «Мистецтво рідного краю», на тематичних і персональних виставках –  «Обереги жіночої краси», «Стежинами народного таланту», «Фантазії життєдайного стебла», «Магія мистецтва», «Вітрила творчості», «Народнопоетичні символи України» та ін. Завдяки «Дивосвіту» ми щораз відкриваємо для себе нові імена і спостерігаємо, як з року в рік зростає рівень майстерності  народних чародіїв, сягаючи висот природної  інтелігентності та смаку національного естетичного ідеалу нашого народу.

Броніслав КУМАНСЬКИЙ

Напишіть відгук