ОКСАНА ЗАБУЖКО: «Я ВОЛІЛА БИ БУТИ НЕ В ТАНКУ, А В ТАНЦІ»

Минулого тижня наше місто вперше ощасливила своєю увагою провідна українська письменниця, поетеса, есеїстка і «публічна інтелектуалка» (так зазначено в анонсі), лауреатка престижних літературних премій Оксана Забужко. Як відомо, її твори видаються на понад 20 мовах світу. Нині вона презентувала книгу «Після третього дзвінка вхід до зали забороняється».

Зважаючи на назву нової книги для презентації, не випадково було обрано залу театру корифеїв, де пані Оксана при повному аншлагу читала міні-лекції, вірші, уривки з книг та відповідала на запитання у записках. А перед зустріччю з читачами була прес-конференція з журналістами. Подаємо тут найцікавіші, на наш погляд, місця з цих зустрічей.

– З чим пов’язана ваша затримка на шість років після першої домовленості про візит?

– Так, довго збиралась, довго їхала. Так, я вперше у Кропивницькому, і це в принципі в стилі «ганьба». А коли пан Олександр (Ратушняк. – Авт.) мені нагадав, я йому напівжартома сказала, що перейменуйте нарешті той Кіровоград, тоді й приїду.

– Які перші враження від Кропивницького?

– О другій годині ми приїхали, і увесь цей час я тільки і спілкуюся з журналістами. Сподіваюся, що завтра, мені обіцяно, будуть екскурсії, можна буде трошки походити по місту. Насправді це в стилі «ганьба». Бо позавчора я київським журналістам пояснювала, що я не доступна, бо зараз транзитом з Парижа до Кропивницького. Ну, так і є, бо я позавчора повернулась з арт-фестивалю, повернулась з однією ніччю вдома. А отак сказавши, я раптом подумала: добре, а скільки разів я була у Парижі? Нарахувала п’ять чи шість, але здається їх було більше. Зрозуміло, в Парижі багато всього відбувається. Але це ненормально, коли письменник частіше буває в Парижі, аніж у місті, що віддалене від Києва якимись чотирма годинами дороги. Це показує, до якої міри ми неправильно усі ці попередні чверть століття жили. Нехай це так чи сяк протікаюча дірява, але все ж наша хата – ця сама українська держава, в якій ми більше чи менше, проте, принаймні могли розподіляти свій час.

– Що вам було відомо про історію нашого міста до того, як ви сюди потрапили, зокрема в літературній її частині?

– Довго розказувати, але реально це пов’язано з театром корифеїв. Я належу до тих українців, котрих перейменування Єлисаветграда-Кіровограда на Кропивницький радше приємно радує. Та між нами, мені «Інгульськ» звучав би якось солідніше, древніше, історичніше. Гадаю, у ХХІ столітті важливі гідроніми, важливі річки. Коли наша Богом спасаєма цивілізація вступає в пору кризи чистої води, нам треба вже дбати про воду, а не плювати в неї, як плювали в усю попередню історію. Відродження країни – це і відродження річок. Тому ця ставка на гідроніми мені дуже подобається. Але і Кропивницький мене зворушив, бо у принципі це дуже добрий посил для того, щоб пригадати, якою мірою ми завдячуємо саме українському театру тим, що ми вижили як нація у ХІХ столітті. Історія театру корифеїв – це грандіозний історичний детектив. Це несамовито цікаво! Ми слабо уявляємо собі, до якої міри культурне повітря ХІХ століття було просякнуте театром. Цей самий театр, який звідси єсть пішов, який виростав у цих ландшафтах, у цих поміщицьких маєтках, – це ота маска, за якою, сховавшись, культура змогла вижити і вибухнути потім великим відродженням з 17-го аж до 29-го року.

– Як ви ставитесь до творчих спілок НСПУ, АУП, КЛУ? Ваша оцінка їхньої діяльності на сучасному етапі?

За останні 10-12 років я не бачила якоїсь притомної осмисленої діяльності творчих спілок, які можна було б назвати «творчими». При тому що Спілка письменників отримувала бюджетне фінансування і досі продовжує отримувати, там «уже всё украдено». Мене особливо вразило те, що Яворівський тишком-нишком встиг продати через підставних осіб знамените кафе «Еней», де стіни були розписані славетним Анатолієм Базилевичем ще 1968 року, що є національним надбанням. Виявилося, що кінцевим власником стали росіяни, які зробили там ремонт. Тепер там дорогий ресторан. І мені невідомо, чи знищені ті розписи, чи вони їх просто замалювали так, що колись ще можна буде відновити. Після цього більше у мене питань до спілки щодо її діяльності немає.

– Чого бракує нашим медіа?

– Нам бракує нормальних літературних та загалом мистецьких програм в ефірі телеканалів, радіостанцій, зошитів на уїк-енд, вкладених у місцеві тижневики, де є інформація про всі види мистецтва.

– Якою вам бачиться подальша доля української літератури: чи буде той розквіт, чи вона знову піде у підпілля?

– Хай Бог милує, щоби вона йшла у підпілля. Це може статися лише у тому разі, коли ми, не доведи Господи, програємо. Коли «руській мір» захопить нас так, як він захопив шматок Донеччини і Луганщини. Але так питання не стоїть, за будь-яких обставин. «Мусимо їх передихати», – як казав Гуска у п’єсі Миколи Куліша. Поза усяким сумнівом, наш запас міцності на кілька порядків перевищує російський. Покійна Соломія Павличко любила повторювати: «Є замовлення – є література. Немає замовлення – немає літератури». Для літератури передусім потрібна інфраструктура, потрібен ринок, потрібен державний «дах». Сьогодні література – це індустрія. Ми більше не будемо літературою меншини. Українська література – це література державної нації, яка станом на сьогодні попри все виграє свою національну визвольну війну. Свій книжковий ринок ми також відвойовуємо і відвойовувати будемо. Хоча наші «заклятые братья» ще не втратили віри у те, що зможуть утримати український ринок, бо, як мені передали через другі руки, вони кажуть: «Мы же не можем отдать сорокамиллионный рынок». Але прийнятий закон про обмеження російського імпорту пропагандистської літератури вже створив на сьогодні книжковий бум. І він з кожним роком буде рости.

– Прокоментуйте, будь ласка, назву своєї попередньої книжки «І знову я влізаю в танк…».

– Комусь ця назва може здатися претензійною чи пафосною. В який це танк вона влізає? Але це автоцитата з мого вірша 2008 року. Маю право і можу собі дозволити. Назвати збірку публіцистики рядком із власного вірша – в цьому немає нічого літературно некомільфотного. Її охоче беруть в АТО. За рік вона розійшлася, хоча наклад був 10000 примірників. При тому, що я не люблю цієї книжки, не люблю цього самого танка. Я воліла би бути не в танку, а в танці. Але ця книжка, так би мовити, непланова дитина. Це – вибрані тексти 2012 – 2016 років. Так як вони змонтовані і скомпоновані, вони висвітлюють тему цієї самої «гібридної» війни. Тільки не в репортажно-фактологічних вимірах, а глибше – в сутнісних.

– Як народилася нова книга «Після третього дзвінка вхід до зали забороняється»?

– Коли видавництво «Комора» запропонувало мені підготувати до друку збірку вибраної малої прози, я зраділа, що нарешті зможу бути не в танку, а в танці. Тобто можна буде попрацювати і перечитати свої тексти, аби зібрати найкраще за 30 років під одною обкладинкою, перенизати ось це намисто і укласти такий собі герданчик на 400 сторінок. Звичайно, із цьогорічною свіжою повістю, яка і дала назву цій книжці. А переглядаючи, раптом наштовхуєшся на якісь дуже несподівані речі, коли твої старі тексти починають у цьому новому часі оживати зовсім новими смислами, включатися в реальність і пульсувати.

Роман ЛЮБАРСЬКИЙ

 

Напишіть відгук