РОМАНИ В ЖИТТІ ЄВГЕНА МАЛАНЮКА

Німецьке прислів’я:

 «Die Liеbe geht durch den Magen

 (Любов приходить через шлунок)».

Українська пісня:

«Сухарі із водою –

Тільки, милий, із тобою

В Україні далекій».

Євген Маланюк, «Нотатки».

Цього року – 120-ліття від дня народження, а наступного – 50 від дня смерті Євгена Маланюка, «імператора залізних строф» та «князя духу». А чи знає широкий загал про те, як поет і публіцист, культуролог-енциклопедист ставився до жіноцтва? Хто з представниць кращої статі так чи інакше впливав на його творчість?

Донька маминого нареченого. Ганна Редер?

У 1913 році мати Маланюка передчасно померла. В «Уривку з життєпису» він писав, що серед маминих посмертних паперів, листів, перев’язаних рожевими стрічками, «знайшов був “список” лермонтівського “Демона” – каліграфічним почерком, з оздобами на синім старовиннім папері. Був то подарунок її нареченого, поручника уланів, у якого батько і вкрав мою майбутню маму… (З донькою цього маминого нареченого, померлого генералом, я чудодійно зустрівся був у Києві 1918 року, бувши поручником (ад’ютантом генерала армії УНР Василя Тютюнника. – Авт.), але це було б темою для цілком неймовірної повісті, яку я просто боявся б написати під закидом штучності, фальшу і т. п.)». Професор Володимир Панченко припускає, що звали ту дівчину Ганна Редер.

Так це чи ні, напевне сказати важко. Оскільки йдеться про доньку генерала. Втім, генерала з таким прізвищем у наших краях, здається, не існувало. Принагідно згадався німецький грос-адмірал, головнокомандувач флоту Рейху з 1935 по 30 січня 1943 року. Але то фантазія, оскільки Маланюкова Ганна – єврейка. І саме з її іменем пов’язана ще одна цікава драматична сторінка інтимної лірики Маланюка. «Я терзав печенігом твої пелюстки», писав він у своєрідному епістолярному романі у віршах, що народжувався вже у вигнанні.

Перепрошую, панно Ганно,

Що не забув Вас у бурі літ.

Що – як роз’ятрена рана –

Й донині Ваш вогненний слід.

Як забути очей аравійські зерна,

Біблійну красу грудей?

О, жидівко, жидівко, – саронська серно!

О, чому я не був іудей!

Навіть пізніше, коли вперше одружувався, надіслав Ганні, своїй «троянді ієрихону», прощального листа:

Вибачте, Ганно Редер,

Серце Вас не забуде.

Келих гіркого меду

Офірували нам люди.

Наталя Лівицька-Холодна

На думку Леоніда Куценка, з іменем Маланюка пов’язане залучення доньки одного з керівників уряду УНР Андрія Лівицького, Наталі, до активної участі у літературному житті Подєбрад і Праги. «З Маланюком я познайомилася пізньої осені 1923 року», – писала пізніше Наталя Лівицька-Холодна. Трапилось це тоді, коли вступила на філологічний факультет Празького університету після курсів у Господарській академії в Подєбрадах. На одному з вечорів української молоді, коли поряд не виявилося ще не одруженого з нею артиста-маляра Петра Холодного (відсипався після футболу), приятелька Леся Крат попросила: «Натусю, дай мені Вашу квітку…». І Наталя побачила, як та квітка, безпечно витягнута нею з волосся, помандрувала до високого, стрункого й гарного чоловіка, опинившись у петлі його жакета. Він низько вклонився… Так романтично почалось те знайомство з Маланюком. «Він був для мене тільки визнаним поетом, – писала Лівицька. – Водив мене на збори літераторів не тільки українських, чеських, але й інших національностей… Представляв присутнім «Наша Анна Ахматова». Це мене дуже засоромило й збентежило. Хоч Євген тоді більше захоплювався Цвєтаєвою, яка жила у Празі. Мене більше захоплювала Ахматова. Але моє захоплення Євгеном, він, Євген, прийняв як щось зовсім інше, ніж товариська дружба, а саме як кохання».

Як перший пелюсток весни –

Ваш променистий лист.

І знов, і знов в казкові сни

Ці дні перелились.

Такі стосунки змушували Наталю страждати… Але невдовзі, на її думку, Євген перейшов на дуже теплий, але тільки приятельський тон. Літературознавці ж зауважують, мовляв, не варто погоджуватися з досить категоричним твердженням Наталі: «не страждав». («Кінець Вашого листа вразив мене тупо й боляче… Ну, просто жах, що Вас хтось украде у мене. Ви кудись підете в туман, в ніч – і я буду знову сам. О-о-о…»). Листи Маланюка до Лівицької – надто промовистий епістолярний роман закоханого поета, датований січнем-березнем 1924-го, що переріс у драму. («Прага – місто зі всім, що в ньому є, було лише тлом для Вас, для нашої зустрічі з Вами»; «Натусічко, маленька моя! Ах, зігріти Ваші ніженьки диханням своїм, розчинити Вас, втопити Вас в прозорих хвилях блоківської музики… кохана…»).

Так болісно, так хоро усміхнувшись,

Промовили: прощайте. І пішли

В порожній сум передвечірніх улиць,

В прозору сутінь сизої імли.

А я, німий, завмер біля портала,

Закутий у готичну тінь століть…

Й здавалося, що серце раптом стало:

Так тихо вмерла та остання мить…

Завдяки Маланюковій наполегливості «вхід» Наталі Лівицької в творче середовище, в якому «горів вогонь» Дмитра Донцова, Леоніда Мосендза, Олени Теліги, Юрія Дарагана, Оксани Лятуринської та інших, вплинув на творчість молодої поетеси, на утвердження її світоглядності. Про це Наталя скаже у «Ліричному спогаді», який прийде до неї 1971 року:

Та доба була неповторна,

як поезія Маланюка,

і була вона недоговорена,

наче вірш без одного рядка.

Додамо, що Наталя Лівицька, народжена поблизу Золотоноші, померла за океаном 2005 року. Обоє у своїх поезіях неодноразово згадували одне одного. До речі, Наталя хоч і називала його «ні брат, ні коханець», але теж належала до тих жінок, які періодично снилися Маланюку. Як ось, наприклад: «Снилося, що літав… Плавав у повітрі, як у воді… Якась пані чи панна, в чорному, якби Н.Холодна, запровадила мене до Неділька, що виробляв кераміку…».

(Початок у №47. Далі буде).

Федір ШЕПЕЛЬ

 

Напишіть відгук