Новини з фронту неоголошеної російсько-української війни на четвертий рік вже стали чимось звичним. На жаль. Самі ж бійці продовжують мовчки нести «негаразди військової служби» та навіть їхні наслідки. Одним з них є 32-річний десантник 79-ї окремої десантно-штурмової бригади ДШВ України знам’янчанин Олександр Осіпов.
– На щастя, з посттравматичного синдрому я вже вийшов, – розповів Сашко, – але подальше лікування та відновлення є одним великим питанням. Наслідки отриманих поранень доволі серйозні.
Поранило мене в червні 2014-го, коли наш підрозділ отримав завдання закріпитись на Савур-могилі. Про ці бої тоді неодноразово розповідало телебачення. Але, щойно зайшовши на точку, ми потрапили в засідку, з якої нас майже з усіх боків почали вибивати снайпери. Мене «зняли» на 40-й хвилині бою, який тривав майже чотири години. Попри біль від поранення, я намагався прикривати та морально підтримувати побратимів.
Потім мене евакуювали до польового шпиталю, далі – Дніпро, після чого реабілітація в Миколаєві, відновлення в Польщі – і знову до зони АТО. Накази, як відомо, не обговорюються, та й побратимів кидати не хотілось. Отак з паличкою й прибув на «передок», де зустрів новий 2015 рік.
Погодьтесь, шановні читачі, таке бойове братство викликає захоплення. Скільки бійців, не до кінця відновившись, рвуться знову на фронт, аби не кидати друзів та разом відстоювати рідну країну.
– Але, це тривало недовго, – з сумом продовжує Олександр, – зміна специфіки частини призвела до посилених фізичних навантажень, які й вибили мене з «обойми». Невдовзі я міг лише на транспорті їздити від блокпоста до блокпоста, але згодом після чергового загострення наслідків тих поранень мене знову евакуювали до тилу. Що буде тепер – невідомо…
Якщо після першого етапу відновлення я повернувся з паличкою, то під час нового без неї вже нікуди, ще й іноді відчуваю себе дедалі гірше. Нині перебуваю у військовому шпиталі Києва, але лікуватися, ймовірніше за все, знову доведеться за кордоном – і ноги, і спину. Наші нейрохірурги роблять все можливе, але від жодних прогнозів відмовляються.
Єдине, що і відомо, й сам відчуваю, – коштів моїх на все не вистачить. Небайдужі волонтери вже оголосили про збір коштів на допомогу. Документи надіслані до клінік США та ще низки країн. Але лише діагностика, наприклад, в Ізраїлі коштуватиме близько $20000. Я вдячний за постійну підтримку своїм землякам – зокрема Володі Мухурову, Наталі Тишкевич. Нині чекаю на відгуки закордоння.
Попри все, Сашко Осіпов не втрачає надії й далі жити повноцінним життям. Про подальшу службу навряд чи піде мова після чергового лікування – занадто тяжкими були поранення. Але й до мирного життя він хоче повернутись таким, яким пішов воювати. Вірю, у нього це вийде.
Допомогти герою-десантнику можна, перерахувавши кошти на рахунок 5167490088161741 у відділенні “Ощадбанку” на ім’я Осіпова Олександра Сергійовича.
Максим ГУЦАЛЮК
