РОМАНИ В ЖИТТІ ЄВГЕНА МАЛАНЮКА

Оксана Зінаїда Лятуринська та Лєночка Теліга

Перша: художниця, скульпторка (погруддя Шевченка, Петлюри, Коновальця), поетеса, громадська діячка. Бунтівна натура. Втекла з дому, що на Тернопільщині, коли батько примушував одружитися з нелюбом.

Лятуринська, студентка філософського факультету Карлового університету, у 1924-му в Празі знайомиться з Маланюком, Телігою, Ольжичем. «Страшенно глибока мисль Оксани» за життя вражала поета. Додамо, що Юрій Шевельов відзначав: «Лятуринська має не тільки свій стиль, а і свій світ. І більше: вона має гармонію в своєму світі, і то гармонію, не куплену ціною оминання недогідного». Ця жінка волею долі назавжди лишатиметься найближчою до Євгена Филимоновича: могили Маланюка й Лятуринської знаходяться на одному заокеанському цвинтарі. Навпроти.

Читати попереднє: 

№ 46 РОМАНИ В ЖИТТІ ЄВГЕНА МАЛАНЮКА http://wp.me/p8Jzal-Ys

№ 47 РОМАНИ В ЖИТТІ ЄВГЕНА МАЛАНЮКА http://wp.me/p8Jzal-126

Друга: відома націоналістhttp://wp.me/p8Jzal-126ка. Маланюк, для якого «вірність Донцову була подиву гідна», теж спілкувався з Оленою Телігою. Але справа була не тільки в цьому. Він бачив, що дівчина «сипле очима зеленими». Тоді, на початку 20-х, у Чехії, коли вони познайомилися, «ще для всіх Лєночку» й московку, українські дівчата та хлопці тільки вчили говорити по-своєму. І навчили. «Часто такі чоловіки бояться наблизитись до розумної жінки, яка може хитати його на його п’єдесталі», – скаже вона про Маланюка з якоїсь нагоди. Попри подібні гострі висловлювання та дорікання за поетове схиляння перед жінкою-іноземкою, жінкою-вампом, Маланюк завжди підтримував з поетесою дружні відносини. Власне, Лєночка не була такою ревною феміністкою, як прийнято думати, навпаки, вважала, що «лише у співпраці з чоловіками, а не замикаючись у тісні феміністичні організації, жінка може розвинутися цілковито». 1968 року Маланюк написав теплі спогади «Розповідь про Лєну». Ігор Качуровський твердив, що серед Маланюкових ліричних портретів трапляються такі, де «нерозривні товариська приязнь, історіософський підтекст та релігійні образи». Він мав на увазі присвяту Олені Телізі «Аще забуду тебе, Ієрусалиме», написану 1937 р.

Вже вересень в лункій блакиті тане,

Вже багряніє мантія садів,

А нам згадались київські каштани,

Бездонне небо і дніпровий спів.

Прозор. Акварелеві оболоні.

Сирена пароплава із Черкас.

(У день такий я стрів навіки Вас,

І ось все ті ж і очі, і долоні)…

Щоб там не говорили про підпорядкованих інтегральним націоналізмом жінок вищій меті (Марта Хом’як-Богачевська), але статус жінки в українському суспільстві завжди був на порядок вищим, ніж у інших. Недарма ж згадуваний Дмитро Донцов, коли гадав, що Маланюк у творчості збивається на манівці, згадував про жіночу силу українок: «Його б (Маланюка. – Авт.) я радив післати на якусь таку рацію на Волинь чи й Ворохту і окружити п’ятьма (найменше) вродливими автохтонними Марусями (зі стопроцентним патріотизмом – і жіночністю)».

Зоя Равич (Плітас): перша дружина

«Зустрів я земну мадонну// І – гірко мені, і гарно…» — писав Маланюк Ганні Редер, одружуючись з полтавкою за походженням, студенткою медицини в Празі.

Ви казали «для Вас» – навік.

Ви сказали недавно «золотко»,

Пелюстки рожевих повік

Тріпотіли так ніжно, солодко.

Як повірити Вам, золота?

Вінчалися 12 серпня 1925 року. «Так, Натусь, – писала Лєна Теліга до Наталі Лівицької-Холодної, – у Зої всі її починання овіяні такою наївністю… Маланюк у порівнянні з нею є велетнем… Вона (Зоя) ревнувала Маланюка до тебе, але, в той же час, хвалила тебе, вона дуже хороша…». Дітей не мали. В 1929 році відбув до Польщі на роботу. «Ти одна, іншої не буде», – писав тоді дружині. Через 20 літ знову зустрілися в Канаді. Фотографувалися, не докоряючи одне одному. Кажуть, він все життя її глибоко шанував. І не тільки. Зі слів професора Григорія Клочека, в останні роки життя між ними з новою силою спалахнуло почуття. Лишилося кількасот листів, що підтверджують таку думку. Але… Можливо, проблема у пані Гайворонській, лікарці Маланюка, котра опікувалася ним до останніх днів життя?

Богуміла (Міла) Савицька: друга дружина

У Варшаві одружився вдруге. З Богумілою (Мілою) Савицькою, котра працювала в чеському посольстві. Побралися 1930 року. Діждалися сина. Для Мілочки створив чимало віршів, зокрема, була така тема «Чотири пори року». У 1945-му, втікаючи від червоної загрози, формально розлучилися. Як виявилося, Маланюк потрапив аж за океан. Постійно, до смерті, надавав матеріальну допомогу. На думку Тараса Салиги, «у кінці 50-х – на початку 60-х років і Євген Маланюк, і його дружина Богуміла Савицька вживали всіх заходів для об’єднання сім’ї. Поет прагнув «додому». Але, як грім серед ясного неба, дізнається про велике горе. «Прошу Вас, – писав він у листі до приятельки Сембай-Галицької, – замовити Службу Божу за упокій душі раби Божої Богумили, яка залишила мене і сина увечері 4.10.1963. Це моя єдина незаступна найдорожча Дружина». Над віршем «Ave Caesar, сліпучий серпне», якого вважав одним із кращих своїх творів, ставить присвяту «Пам’яті дружини моєї Богумили з Савицьких». Додамо, що син від цього шлюбу, Богдан, вже зі своїм сином після отримання Україною незалежності гостював на батьковій Синюсі. Богуміла довго снилася поетові… Одної ночі відчував пекучу ревність по відношенню до Міли, яка нібито кокетує з кимось із панів явно східного типу. В «Нотатках» записав, що те пекуче почуття не було знайоме йому в реальному житті.

Оксана Сембай-Галицька

Йому 39, їй 17. Їх листування – «унікальне джерело повнішого пізнання життєвої і творчої долі видатної людини». Оксана народилася в Тернополі, тривалий час проживала в Канаді. А почалося все з гостювання Маланюка у знайомих в Яремчі та Ворохті 1936 року. «За один місяць в Камені Довбуша я пізнала й знала про Євгена більше, як його дружина. В нього накипів біль на серці, і хотілось перед кимось пожалітися. А розмови з ним були такі захопливі, цікаві, що я воліла товариства «старого пана», як моїх однолітків». Щира дружба тривала до 1953 року. Відтоді тільки листування аж до смерті поета в 1968 році («Мила, люба без кінця…», «Люба і безмежно дорога!», «Мила Оксано!»).

Ночі серпанок тьмяний.

Галузки таємний хруст.

Вишневі очі Оксани

І вишні близьких губ.

 «Якщо хтось дума, що наша переписка була любовного характеру, то розчарується… приятельською, родинною, без еротизму, але з певною долею і закраскою родинності… Він щиро сповідався в своїх радощах і бідах». Так трапилось, що навіть Оксанин чоловік  не був проти цього листування. «Він, – згодом напише у своїх спогадах Оксана Сембай-Галицька, – як письменник – це «людина сталевого слова», але в буденному житті незарадний. І під ударами долі не раз потребував «поплакати на блюзку», як сам висловлювався. Бо в поезії не хотів виладовувати всього свойого розчарування, огірчення і жалю… Писав у розпачі: «Я втратив усе – навіть змоги до творчості…». Втратив улюблену Батьківщину. За яку боровся, як зі зброєю у руках, так і словом…». Вона була для нього перш за все. І любов’ю до неї просякнута вся його творчість. І втратив родину. Жаль, жаль невимовний стискав його серце». Як стверджують маланюкознавці, саме унікальна книга Оксани Сембай-Галицької «Весна на віки», видана у США (1997), має надзвичайно багатий матеріал для висвітлення родинних стосунків Маланюків. Вона ж містить і листи поета до авторки за п’ятнадцять років (1953–1968).

Р.S. «Хай поки віку тече Синюха Вашої молодості!» – скажемо вслід за Олександром Семененком, пам’ятаючи про Євгена Маланюка та всіх жінок, які його оточували протягом життя. В тому числі й про Катерину Гриневичеву («Ви, пане Євгене, поділилися зі мною хлібом-душею.., кожним Вашим словом дорожу…»), й про Дарію Віконську (перебування в її маєтку дослідники назвуть «загадковою гостиною»), й про інших талановитих і неповторних.

Федір ШЕПЕЛЬ

(Закінчення. Початок у №47)

 

Напишіть відгук