АМІНА. ЧАСТИНА П’ЯТА. НА МАЙДАНІ

Аміна Окуєва – це ім’я стало легендарним. Чеченка з українським громадянством, активістка Революції Гідності, учасниця самооборони Майдану, військовослужбовець кількох добробатів. Загинула під час диверсійного нападу 30 жовтня поблизу села Глеваха у Київській області.

Про неї розповідь нашої землячки Арсенії Великої, яка зараз мешкає в Одесі. Письменниця була особисто знайома з Аміною, продовжує приятелювати з її родиною.

№46 АМІНА. ЧАСТИНА ПЕРША http://wp.me/p8Jzal-UR

№47 АМІНА. ЧАСТИНА ДРУГА http://wp.me/p8Jzal-Yh

№48 АМІНА. ЧАСТИНА ТРЕТЯ http://wp.me/p8Jzal-12g

№49 АМІНА. ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА http://wp.me/p8Jzal-15k

Аміна разом з усіма. Їхня «Афганська сотня» викликає повагу, дає надію. У ній зібралися з усієї України ті, хто знає, що таке війна. Вони добре підготовлені, дисципліновані і, головне, вмотивовані. Вони ще пам’ятають, що СРСР ставився до них як до «расходного материала». Що було загублено тисячі прекрасних молодих життів заради маніакального бажання володарювати над світом, аби показати комусь «кузькину мать». Але Афганістан виявився міцним горішком. Як і Чечня… «Ведь это наши горы, они помогут нам… они помогут нам…» (співав колись Володимир Висоцький). Радянські генерали та маршали так і не зрозуміли, з ким мають справу. Вони програли. От тільки «двохсотих», що підіймалися в останню путь на «чорних тюльпанах», ніхто вже не поверне. Й «Афганська сотня» тут, на Майдані, стоїть за них також.

Але все це ще мирний протест. На екранах всього світу — новини з Майдану… Новини, яких нема.

День. Ніч. День. Ніч… Усі на своїх місцях. Уже минув місяць і нічого не відбувається. Всі чекають двох речей. Двох розв’язок. Або Янукович піде — і це буде перемога. Найвища радість. Або почнеться штурм. І тоді без жертв не обійтися. Адже тут усі беззбройні, романтичні.

Величезний екран, сцена. Яскравий красень, «голос Майдану» Євген Нищук — незмінний ведучий. Тут дізнаються останні новини, тут діляться наболілим. Закликають, співають, підтримують одне одного.

Аміну на Майдані знають майже всі. Її хіджаб викликає і зацікавлення, і повагу. А ще ж — намет з ліками. І кваліфікована медична допомога. Серед зими всидіти в благеньких наметах непросто. Звісно ж, і застуди, і загострення хронічних недуг, і нервове перенапруження… Українці, як і всі вихідці з СРСР, не є найздоровішою нацією. Важка праця, погана їжа, Чорнобиль зробили свою чорну справу.

Та тут, на Майдані, всі намагаються триматися. Ніяких поблажок. Відчуваєш, що застудився, — в намет, до Аміни. Там і ліки, і гарячий чай, і кваліфіковані поради. А головне, що лікує, — це підтримка, стійкість і дух, впевненість у перемозі. Все це вселяє чеченка Аміна своїм українським побратимам. І вони щасливі, що вони тут разом, що Майдан подарував їм можливість творити власну історію.

7

— Аміно, а чому ти не виступиш перед людьми? — запитують побратими. — Тебе всі знають, хвилюються за твого чоловіка, поважають.

З друзями вона пробирається до сцени. З величезної майданівської сцени звучать справжні українські зірки. Справжні, бо вони з народом. Усі довго пам’ятатимуть виступи і Славка Вакарчука, й Ади Роговцевої, і Руслани Лижичко…

Руслана сьогодні керує виступами зі сцени. Коротке спілкування.

— Про що хочете говорити? — уточнює.

— Я хочу сказати про те, що перемога над Януковичем ще нічого не дасть, — запально пояснює Аміна. — Янукович — це маріонетка Путіна. Він не самостійна фігура.

Аміна згадує свого Адама, який майже два роки сидить за ґратами. «Все лихо, вся приниженість, несправедливість, біль — усе це кістляві руки імперської Росії. Вони тягнуться сюди, на Майдан, і ті руки без боротьби нас не відпустять. Я це знаю по Чечні…».

— О, ні,— зупиняє її Руслана. — З такими словами треба бути обережнішою. Вони можуть взагалі призвести до війни! Ні, ми боремося тут, на Майдані, з Януковичем. Путіна краще не чіпати.

Аміна відходить в бік. Навіщо говорити те, що і так усім відомо. А те, що вона відчуває зараз, те, що головний ворог Майдану — це Путін і він не зупиниться ні перед чим, — такого говорити не бажано. Людям поки що це здається нереальним. Далеким. Страшним.

Але вона, Аміна, вже не раз спостерігала за собою, що вміє передбачувати події, зазирати у майбутнє, і готувати себе морально до, здавалося б, несподіваного й аж ніяк не втішного…

У наметах холодно і незручно. Короткі зимові дні. Неласкаве січневе сонце. Ніч падає на Київ рано. Неначе темне простирадло раптом вкриває величезне місто.

Й ось зовсім неочікувана радість. Мама. У теплій шапці, великих черевиках, зимовій куртці. Вона, певна річ, не змогла всидіти в Одесі. Вона знає, що її місце тут. На Майдані. І вже багатьох тендітних, недосвідчених студентів у модних тоненьких курточках та легких кросівках підтримують батьки…

Посланці різних областей і міст, представники різних політичних сил і громадських рухів — про це свідчать написи на наметах.

Поруч чергує чудовий вірменський юнак Сергій Нігоян. Завжди із жовто-блакитним прапором на плечах.

Борітеся — поборете, Вам Бог помагає!

— цитує перед операторами Сергій слова Тараса Шевченка. У шевченковому «Кавказі» все сказано. І про нинішній Майдан також.

Сергієва посмішка — дивовижна. А очі! Такі глибокі-глибокі. Втопитися можна. Ще на майже дитячому обличчі — густа чорна борідка… Так, він уже мужчина! Воїн! Він не потерпить принижень та знущань над собою, над землею, що стала Батьківщиною йому і багатьом вірменам. Він зможе захистити людську честь і гідність!

Сергій та Аміна довго розмовляють зимовими вечорами.

Палають шини. Майдан в очікуванні штурму.

Сергій поруч зі своїм наметом студить гарячий чай. Весело розповідає останні новини… Останні.

Почалося… Кулі, шаленіючи, врізаються у людський натовп.

Розстріл Майдану на очах у всього світу. Падають славні герої, вмиваючись кров’ю. Кров на знаменах, кров на наметах, кров на бруківці…

Сергій, скошений кулею снайпера, падає одним з перших…

Україна, стоячи на колінах, проводжає своїх славних синів і дочок в останню путь…

Арсенія ВЕЛИКА

(Початок у №46. Далі буде).

Напишіть відгук