Минулої середи у прес-клубі Кропивницького харківський письменник Сергій Жадан презентував нову книгу прози «Інтернат» та поспілкувався з журналістами і читачами. Це новий роман, що писався принаймні три роки.
І це новий Жадан, який знає, що не може бути однозначних і остаточних оцінок, коли йдеться про життя тих людей, які насправді стали заручниками війни. «Інтернат» – це ємка метафора. Метафора світосприйняття, розгубленості та недолюбленості. В основі сюжету – локальна історія одного звичайного шкільного вчителя. Його прагнень, мотивації та цілей перед небезпекою, коли за лічені години може змінитися історія і твоє місце в ній. Вона також про той регіон, який вже звикли вважати окремим, але все одно продовжують за нього боротися.
– Ви родом зі Старобільська і часто буваєте у зоні АТО та у прифронтовій зоні. Ваші думки щодо тамтешніх мешканців…
Слід розуміти, що війна – це не військові. Це, передусім, цивільне населення, яке є фактично тлом цієї війни. Чому? Тому що вони беззахисні. На відміну від людей зі зброєю. Фактично, вони є заручниками ситуації. До них, до нас, східняків, можна ставитися по-різному. Ми, східняки, різні і позиції у нас різні. Справді, Донбас суперечливий район. Район, сповнений протиріч. Там немає якоїсь одностайності і монолітності. На жаль, ці речі в центральній Україні чи на заході, навіть на заході Європи не завжди розуміються, не завжди сприймаються. Тому що є велика кількість стереотипів і кліше стосовно сходу України, стосовно мого Харкова, моєї Луганщини чи Донеччини. І дехто з громадян України скоріше схильний вірити цим стереотипам, ніж реальності. А реальність набагато складніша.
Я розумію, що цей усталений вислів «не все так просто і не все настільки однозначно» у багатьох з нас викликає відторгнення, але насправді не все так просто і не все так однозначно. Власне, оцю неоднозначність я хотів якось спіймати і зафіксувати.
– Як ви працювали над романом?
– Над цим романом я думав ще з весни 2014-го року. Підходив до нього доволі повільно, болісно, тому що тема, самі розумієте, не дуже проста… В якийсь момент побачив свого героя, побачив цю ситуацію і написав книгу. Це роман про цивільних, про мирне населення. Я чув такі закиди, що тут вийшов такий голлівудський фінал, що він не занадто кривавий. Я не хотів кривавого фіналу. Можливо, він вийшов заоптимістичний, але нехай будуть усі живі й здорові.
– Трохи детальніше про образ головного героя.
– Головний герой – вчитель. А щоб зовсім зіпсувати йому життя, я зробив його вчителем української мови. Він викладає в невеличкій школі на невеличкій залізничній станції. Очевидно, як багато викладачів української мови на Донбасі, українською мовою з учнями він говорить лише на уроці. А виходячи на перерви у коридори, переходить на звичну йому російську. І ця мовна роздвоєність, розірваність визначає його характер, темперамент. Він тривалий час дистанціюється від цієї війни, політики, робить вигляд, що його це не стосується, що він за все це не відповідає. І певний час йому це вдається. А потім в якийсь момент ситуація різко змінюється… Але презентувати роман – не дуже вдала і вдячна справа. Отже, що трапилось далі, нехай досліджує читач.
– Яким чином треба вирішувати проблему військовополонених чи заручників?
– Не знаю, я в цьому не компетентний. Не маю на це повноважень. Хоча до певного часу ми з товаришами допомагали у цій справі. Але зараз волонтерів від неї відсторонили.
– На вашу думку, що будемо робити з тими, хто залишився на окупованій території?
– Гадаю, що це має бути якось прописано в законі про окуповані території. Це, насправді, дуже болючий процес. І якщо припустити, що завтра ці території до нас повернуться, на нас чекає дуже багато проблем. І проблеми ті будуть не лише з тими, хто сьогодні воює проти своєї країни, а й тими, хто займає, скажімо, більш помірковану позицію. Це складне питання. Хтось це зробив свідомо, а хтось просто пристосувався до обставин.
– Коли з’явиться фільм за романом «Ворошиловград» і чи задоволені ви зйомками?
– Зйомки залишилися у жовтні. Більшість з них відбувалися у Старобільську. Я бачив лише робочий матеріал, мені він дуже сподобався. Хоча до того мав певні побоювання стосовно того, наскільки актори з Києва відчують специфіку нашого східняцького менталітету і, головне, нашої говірки. Адже дуже важливо було передати мову, у ній же усі інтонації, увесь характер, темперамент. В тому, що я бачив, це добре вдалося. Я бачив, з яким ентузіазмом актори працювали на майданчику. Акторський склад дуже вдало підібраний. А сценарій, до речі, писав не я – Наталка Ворожбит. Я потім дозволив собі пройтися по ньому і дещо підправити діалоги.
Думаю, взимку фільм буде уже готовий. Потім, я знаю, він має бути показаний на кількох фестивалях. А десь наприкінці літа чи на початку осені наступного року відбудеться прем’єра і він піде в прокат.
– А чи бачите ви екранізованим свій «Інтернат»?
– Так. Власне, із цією командою, що працювала над «Ворошиловградом», з режисером Ярославом Ладигіним, продюсером Володею Яценком говорили про це. Вони хочуть зробити кіно, але це справа майбутнього часу. Мені здається, тут важливо не поспішати. Бо є величезна спокуса проговорити все до кінця, що ти думаєш, і зафіксувати свій сьогоднішній стан, сьогоднішній настрій. Але це буде не зовсім література і не зовсім мистецтво. Це будуть скоріше такі щоденникові речі, дуже заангажовані. Хотілося б зробити щось більш серйозне, можливо, більш аналітичне.
– Чого зараз потребує українське суспільство в мистецтві?
– Передусім, нового героя. Є величезний запит в культурному плані на нового героя. І в музиці, і театрі, і літературі. Хоча є вже певна кількість книжок, написаних про війну. Там дуже різні герої. Багато з них доволі картонні, пропагандистські – українець, який бореться із силами зла. Іноді це звучить непереконливо, іноді – дуже пронизливо. І це – щось свіже, нове. Отже, видно, що цей герой насправді з’явився. Коли спілкуєшся на сході з нашими військовими, які там з усієї України, із місцевими, волонтерами, розумієш: цей герой, він просто зараз постає, виходить із цієї «магми».
– «Інтернат» – що він символізує? Оцей наш конгломерат, наше сьогодення? Ми воюємо за Інтернат? Це ж не родина – це чужі діти, без батьків чи напівсироти, це ж таке штучне утворення.
– Чужих дітей не буває. Для мене ця фраза не порожня. Ми з друзями якраз займаємося інтернатами, дитячими садочками. Для нас це не метафора. Ми підтримуємо кілька інтернатів на Донеччині, Луганщині. Намагаємося витягувати звідти дітей, привозимо їх до Харкова і працюємо з ними. Якщо ви вважаєте таких дітей чужими, то ми перебуваємо на різних полюсах.
Щодо того, що ми воюємо за Інтернат. Так. І за Інтернат теж! За тих людей, за цих дітей, які там навчаються. А за кого? Ми ж не воюємо за шматок території, шахти Ахметова чи, скажімо, політичну програму Порошенка. Ми воюємо за людей.
Руслан ТРИПІЛЬСЬКИЙ
А тим часом..
«Бийся за неї,
вмирай за неї…»
Це рядок із відомого вірша Сергія Жадана, українського поета, письменника, активного громадського діяча. В ньому автор говорить про те, що треба любити свою країну так же самовіддано, як і жінку. Ця тема є лейтмотивом його творчості.
У цьому переконалися кропивничани під час концерту, з яким виступив Сергій у складі рок-гурту «Жадан і Собаки» 6 грудня у нічному клубі «Провокатор» в рамках ювілейного всеукраїнського туру.
Звучали найкращі пісні, народжені упродовж 10 років їх спільної творчої діяльності. Публіка активно підтримувала виступ харків’ян. А коли у гітариста лопнула струна, Сергій під музику почав декламувати вірші із поетичної збірки «Тамплієри».
Все, що відбувалося, було зворушливим, щирим, відвертим, драйвовим.
Так співпало, що цього дня в державі відзначали День Збройних сил України. Тому згадали тих, хто зі зброєю в руках відстоює суверінетет і незалежність нашої держави.
Організатор зустрічі – Олександр Ратушняк, голова обласної органiзацiї Всеукраїнського товариства «Просвiта» iм. Тараса Шевченка.
Ольга КИЗИМЕНКО
