ЩОБ ДИТИНА ВІД БОЛЮ НЕ ПОМИРАЛА…

0
2065
views

Переді мною збірка соціальних історій «Парасолька», видана у Кропивницькому цього року. Один з її авторів, відомий у місті лікар-онколог Андрій Гардашніков, пише: «Мені незрозуміло, чому в світі більшість паліативних пацієнтів завершують своє життя без болю, а в Україні біль – це необхідна складова останнього відрізка життя пацієнта».

Аби обговорити усі грані цієї проблеми, я запросив його до редакції.

– Пане Андрію, як довго існує проблема паліативної допомоги? Вчому вона полягає?

– Проблема виникла не сьогодні. Проблема неякісної паліативної допомоги пацієнтам, які мають невиліковний діагноз, існує доволі довго. Ми вже тривалий час її обговорюємо. Можливо, тому вона і стала помітною. Насправді є дві теми для розмови. Тема паліативної допомоги є більш широкою, ґрунтовною. І тут має бути повна підтримка тяжкохворої людини, поки вона живе. Якщо неможливо вилікувати її хворобу, треба зробити все, щоб її життя було якісним до останньої миті.

– У чому ж має виражатися ця повна підтримка?

– Її складові – це, по-перше, медична допомога. Тобто, якщо є біль, треба знеболити. Якщо є рани, їх треба обробити. Все, що мучить людину, треба прибрати. По-друге, це психологічна допомога. Причому психологічної допомоги потребує не тільки сам пацієнт, але й уся його родина. Адже це нелегке випробування, коли ти живеш поруч з людиною, яка помирає. По-третє, це соціальна і духовна допомога. Інколи таким пацієнтам потрібна і юридична допомога. Все це входить у поняття паліативної допомоги.

– Чи напрацьований в Україні вже якийсь досвід у цій справі і що нам можна взяти за зразок?

– Так, ми маємо досвід існування справжніх хоспісів, а не просто паліативного відділення. Вони працюють в Івано-Франківську, Львові, Києві, Харкові. В Івано-Франківську є виїзна паліативна служба. І з неї, як на мене, можна взяти приклад. В нашій області варто було б починати саме з виїзної паліативної служби. Адже щоб побудувати хоспіс, потрібні чималі кошти. Та якщо йдеться про виїзну службу, яка взяла б під опіку таких пацієнтів, вона могла б охопити якомога більше людей і надати увесь комплекс послуг. Тим паче, що більшості пацієнтів все ж комфортніше останні тижні, місяці чи роки життя провести вдома, а не в казенних умовах, хай вони навіть будуть дуже гарними.

– Для того, щоб розвинути таку службу, які стартові умови потрібні?

– По-перше, політична воля місцевого керівництва, потрібне справжнє бажання чиновників щось змінювати, потрібна співпраця з іншими областями, з тими ж іванофранківцями, наприклад. Потрібно розуміти, що необхідно юридично і фінансово для організації такої служби, скільки необхідно машин, яким чином діятиме телефонна служба. Потрібен кадровий потенціал, треба визначити, скільки має бути людей і хто має входити до цієї служби. Адже окрім лікаря туди мають входити медичні сестри, санітари та люди, які надаватимуть психологічну допомогу. Мені б дуже хотілося, щоб кожен лікувальний заклад проаналізував, наскільки багато уваги він приділяє цій групі хворих, скільки уваги приділяється питанням знеболення.

В Україні діє міжнародний благодійний фонд «Відродження», який може надати фінансову підтримку в цій справі. Також через обласне відділення мережі ЛЖВ (людей, які живуть з ВІЛ/СНІД) можемо звернутися за підтримкою. І не лише фінансовою.

– Що конкретно потрібно, щоби сюди пішла фінансова допомога: бізнес-план, проект чи просто прямі звернення від людей, які страждають від невиліковних хвороб?

– Люди, певно, не знають чого просити, тому ми прямих звернень просто не дочекаємося. Коли я почав відповідати на ваші запитання, то окреслив саме велику проблему. Але є вужча проблема – проблема знеболення.

– Це проблема морфіну?

– Ні, не тільки. Є й інші засоби – просідол, бупренорфін, можливо, скоро буде зареєстрований дюрогезік. Є слабкі опіоди: трамадол, кодеїн, які призначаються при слабкому болю. Та найголовніше: щоб пацієнти отримали знеболення в усій області, для цього великих грошей не треба. Це не настільки складно, як створити службу. Хоча я все ж сподіваюся, що місцева влада проаналізує, яким чином треба діяти. Звісно, ідеальний варіант – це виїзна служба, і хоспіс, і паліативні відділення по області.

– Стосовно препаратів…

– Люди, у яких є сильний біль, можуть прибрати його. Не вилікувати хворобу, але вилікувати біль. На цьому шляху єдина проблема: треба, щоб лікарі почали вивчати, як правильно призначати той чи інший препарат. І не боятися, не соромитися його призначати.

– Які саме лікарі мають це вивчати?

– У першу чергу первинної ланки кожного центру медико-санітарної допомоги. Перший лікар для кожної людини – це сімейний лікар, по-старому дільничний терапевт. Такий лікар може, має право і зобов’язаний надавати допомогу пацієнту. В тому числі, коли йдеться про лікування хронічного больового синдрому. І не треба людину відправляти за довідками в інші лікувальні заклади. Нам написати довідку не важко, але навіщо людині з болем кудись їздити декілька разів!

– Яким чином призначається таке лікування?

– Чи будуть видаватися з центру безкоштовні ліки, якщо вони є, чи пацієнту випишуть рецепт і направлять в аптеку, щоб купити препарат, головне, аби препарати призначали у відповідних дозах. Якщо, наприклад, пацієнт потребує чотири таблетки певного препарату на день, а його призначають три рази на місяць, він працювати не буде. Якщо морфін більшості людей треба призначати шість і більше разів на день, то призначення його у меншій кількості таку людину не рятує.

– Як ви вважаєте, якщо лікар призначає меншу, ніж необхідно, дозу людині з хронічним больовим синдромом, це – злочин чи професійна недбалість?

– Це наша спільна непрофесійність. За роки радянської медицини у нас з’явилася традиція, яка нічим не обґрунтована. Тобто тоді призначали дозу морфіну не більше трьох разів на день. Час пішов далі. З’явилися світові протоколи і рекомендації. З’явилися нові форми: зараз можна призначати пацієнту не тільки уколи, але й таблетки. І таблетки слід обирати завжди, коли можна їх призначити! Тобто треба обирати ту форму, яка не завдає пацієнту додаткових страждань. Єдиним показанням для застосування уколів може бути лише неможливість застосування таблеток через перекриття пухлиною певних органів.

– А чи застосовуються у нас знеболювальні пластирі?

– Це чудова річ. Якщо її у нас зареєструють. Пластирі були зареєстровані, проте лікарі їх не призначали. Фірма, що продає пластирі, не побачила для себе жодного зиску, тому що не було збуту. Тому документи на перереєстрацію більше не подавалися.

В ідеалі ж у людини має бути право вибору. Щоб на нашому ринку було вдосталь і пластирів, і таблеток тощо. Взагалі ж, аби мати право продавати препарати з наркотичним вмістом, аптека повинна оформити відповідну ліцензію на право продажу. На жаль, у мене є підозра, що на сьогодні у нас лише одна така аптека на область. І якщо людина з Онуфріївського району отримає рецепт, вона має їхати у Кропивницький або у найближчу область. При тому, якщо місцевий бюджет фінансує, то у людини буде можливість отримати безкоштовний препарат. А рецепт згідно із вимогами закону, що діє нині, можна виписати не більш ніж на 15 днів. Тобто людина з району з болем повинна кожні два місяці їздити за ліками, витрачати кошти і сили на дорогу. Єдине, що рятує людину, — їй просто нічого не виписують, але вона живе з болем.

Це серйозна проблема. Ми маємо зробити так, щоб мережа таких аптек була у кожному районі.

– І що потрібно, аби така мережа з’явилася?

– Треба зробити певні рухи і вкласти певні кошти, щоб обладнати цю аптеку. Приватні аптеки не дуже зацікавлені в цьому. Їм набагато легше продати якісь дорогі ліки, не оформлюючи додаткових ліцензій, ніж витрачатися для того, щоб продавати морфін з трамадолом. Треба шукати механізм, який дозволить державі домовитися з приватною аптекою і мотивувати, що це треба робити. Та мені дивно, чому в аптеках панує принцип: це мені вигідно, а це – ні. Якщо аптека виходить на ринок, вона має бути повноцінною одиницею, що надає пацієнтам можливість купити будь-який дозволений препарат.

– Назвіть хоча б приблизну кількість людей, які потребують такого лікування в області.

– На сьогодні ми не маємо точних цифр, у таких дослідженнях немає зацікавленості. Хоча я пропонував провести в лікарнях анкетування пацієнтів з больовим синдромом. Ми навіть не можемо дізнатися, скільки дітей потребують паліативної допомоги і знеболення. Якщо йти за калькуляцією, що прийнята в світі, то у нас на рік понад 500 мешканців міста помирає від раку. З них 80 відсотків відчувають такий біль, який змушував би призначати їм морфін. Тобто це приблизно 400 осіб. Але якщо додати сюди людей, які хворіють на цукровий діабет, серцево-судинну патологію, інсульти, туберкульоз чи ВІЛ – СНІД, це будуть тисячі людей, якщо брати в масштабі області. Але цього ніхто не рахує.

Колись благодійні організації намагалися домогтися введення дитячої форми морфіну – морфін в сиропі. Намагалися провести опитування через облдержадміністрації, щоб зрозуміти, наскільки буде затребуваний цей препарат. І найчастіше отримували відповідь: «Нам нічого не треба. У нас все добре». Це викликало великий подив у представників цих організацій: не може такого бути, всюди у світі болить, а у нас не болить! Чи у нас рак та інші невиліковні хвороби набагато лагідніші? І от проблема: зворотного зв’язку немає, ніхто не скаржиться, всі залякані чи не знають, що можливо жити по-іншому. А в родинах просто переживають як особисту трагедію смерть родича в муках, в болю.

Отже, ми маємо зробити все, щоб дитина чи дорослий тихо від болю не помирали. Тому я дуже хотів би, щоб якомога більше людей прочитали збірку «Парасолька». Окрім інформативно-просвітницької, у неї є серйозна соціальна складова. Вона продається в магазині «Буки» за ціну від 35 гривень, максимум необмежений. Всі кошти, що будуть зібрані, передаються благодійному фонду «Янгол життя» для допомоги маленьким пацієнтам гематологічного відділення обласної дитячої лікарні.

Роман ЛЮБАРСЬКИЙ

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here