«…ВІН ВВАЖАВ СЕБЕ ДВОРЯНИНОМ». З історії роду Марка Кропивницького

0
1297
views

Цілком доведеним можна вважати те, що першого відомого пращура Марка Кропивницького звали Григором (Григорієм) Судимонтовичем (перше покоління) і він був шляхетного походження.  Щобільше,  досить заможною і впливовою особою, оскільки за свою службу нагороджувався багатими маєтностями. 

Закінчення. Початок у №52 за 2017 р. «…ВІН ВВАЖАВ СЕБЕ ДВОРЯНИНОМ» http://wp.me/p8Jzal-1go

Достеменно відомо, що роки його життя частково припали на добу Великого князя Литовського Вітовта (кінець ХІV – початок  ХV ст.).

Григорів син – Іван Судимонтович-Шабан (друге покоління)  – жив у часи Великого князя Литовського  і короля Польщі Казимира Ягайловича (1447 – 1492 роки). Він  теж, очевидно, був великим землевласником і належав до вищих кіл держави, позаяк, як і його батько, був  щедро  відзначений за свої заслуги – отримав у володіння  від монарха «селище Монастирище у Білоцерківському старостві».

Важливо звернути увагу на те, що онук Григора, Олексій, носив уже прізвище Судимонтович-Кропивницький (третє покоління) й так само не залишився без монарших нагород. Олексію король Сигізмунд І  (правив із 1506  по 1548 рік) дав привілей «на пасіку і Попівську поляну, котра лежить між землями міста Вінниці».

Досить цінні відомості в «Документах Брацлавського воєводства» можна віднайти і про деяких інших пращурів Марка Кропивницького. До таких важливих паперів належить, зокрема, офіційний лист (від 4 травня 1579 року)  Микити Кайдаша-Кропивницького, яким він сповіщає про те, що продав свою частину маєтку Комарове Юрію Ґорецькому. У цьому листі він побіжно  згадує   свого брата  Стефана, батька Григорія, дядька Івана, а також  сина  останнього Северина.  Таким чином, можна дійти висновку, що в Олексія Судимонтовича-Кропивницького було два сини – Іван і Григорій (четверте покоління).

Іванів син  – брацлавський земський писар Северин Судимонтович-Кропивницький (п’яте покоління) – був призначений на цю посаду згідно з указом короля Польщі і Великого князя Литовського Стефана Баторія 27 серпня 1579 року («Привілей короля Стефана Северинові Кропивницькому на брацлавське писарство»).  Помер Северин, очевидно, на початку 1589 року, оскільки саме тоді в ділових паперах згадується  вже як небіжчик. Прикметно, що маєтки Велике Комарове й Мале Комарове спочатку були успадковані його двоюрідним братом – «королівським дворянином Стефаном». А 12 липня 1605 року, тобто через 16 років потому, очевидно, вже після смерті Стефана, права на спадщину заявили  Северинові сини – Олександр, Михайло й Іван.

Михайло Северинович Судимонтович-Кропивницький (шосте покоління) народився  приблизно наприкінці 1570 – початку  1580-х років (його батько помер 1589 року), а період його активної  діяльності припав на першу половину  ХVІІ століття. Значну частину свого життя він мешкав у Вінниці, оскільки упродовж кількох десятиліть працював в управлінському апараті Брацлавського воєводства, адміністративний центр якого 1598 року перемістився саме в це місто. У 1616 – 1640 роки Михайло Кропивницький  обіймав посаду підсудка, тобто помічника земського судді. Окрім того, він із 1613  по 1635 рік в якості одного з двох послів (у сучасному розумінні сенаторів) представляв Брацлавське воєводство в сеймі Речі Посполитої. У вищому представництві країни брацлавський підсудок  активно відстоював інтереси православних вірян, права яких після укладення  в 1569 році Люблінської унії  були знехтувані польською владою. Остання згадка про Михайла Кропивницького як брацлавського підсудка припадає на 1640 рік. Ім’я цієї неординарної особистості увічнено в одній із вінницьких  вулиць.

Подальші відомості про рід Марка Кропивницького відносяться вже до другої половини ХVІІІ ст. Відтак у генеалогічній таблиці митця є певна  прогалина. У «Справі Волинського дворянського депутатського зібрання…» представлений «духовний заповіт, вчинений 20 квітня 1768 року Василем Кропивницьким», про розподіл коштів поміж його синами Олександром і Яковом та рідним братом Григорієм. Ні Василь, ні його брат, ясна річ, не могли бути синами Михайла Кропивницького, який відійшов у вічність, очевидно, ще у першій половині ХVІІ ст.

Про синів Григорія – Василя, Федора й Івана – міститься згадка у посвідченні, виданому овруцьким предводителем дворянства 4 жовтня 1805 року. Відомо, що Іван мав чотирьох синів – Якова, Йосипа, Степана й Івана. Останній і є дідом  Марка Кропивницького, про якого він залишив спогади у своїй «Автобіографії (За 65 років)».

Прикметно, що у ХVІІІ ст. вже не згадуються попередні прізвища пращурів Марка Кропивницького – Судимонтовичі й Кайдаші. А документи, які засвідчували дворянський статус його роду, в якомусь із поколінь начебто були втрачені.  Хоча, швидше за все, глибинна причина цієї проблеми має політичне підґрунтя, суть якої полягає в тому, що  після приєднання Поділля до Російської імперії наприкінці ХVІІІ ст. царський уряд не всю українську шляхту автоматично зрівняв у правах із російськими аристократами. Від  багатьох старовинних родів, що століттями мешкали в цьому краї,  царські чиновники вимагали додаткових підтверджень їхньої приналежності до привілейованого стану. Передусім це стосувалося тих, хто брав участь у збройних повстаннях проти російської експансії.

Клопотання про відновлення статус-кво  розпочав  батько Марка Кропивницького Лука Іванович. Останній 1835 року зробив відповідне подання на ім’я царя, обґрунтовуючи своє  прохання тим, що дворянами вважалися його рідні дядьки  Яків і Степан. У листопаді 1842 року надійшло  повідомлення з Київської центральної ревізійної комісії, в якому зазначалося, що паперів, котрі надіслав Лука Кропивницький, недостатньо для  представлення справи для розгляду у Департаменті Герольдії.

Естафету у Луки Івановича перейняв його син. У своєму посланні до сенату від 29 квітня 1904 року драматург зазначав, що спочатку його батько, а потім уже й він сам надсилав різні довідки та виписки до Волинського депутатського зібрання, однак звідти кожного разу традиційно надходили  повідомлення про те, що не вистачає якихось важливих паперів. Коли ж задовольнялися ці вимоги, висувалися нові. 10 жовтня 1905 року із сенату надійшов нарешті указ за № 2829, в якому повідомлялося, що справі про підтвердження дворянства не можна дати руху до тих пір, поки документи про володіння пращурами Кропивницького нерухомим майном не будуть завірені в Київському центральному архіві. Але оскільки цього зробити не можна «до завершення слідства про підлоги, виявлені в актових книгах цього архіву», сенат не може задовольнити клопотання прохача.

Після сенатського вердикту Кропивницький більше не переймався вирішенням цієї практично безнадійної справи. За словами драматургового сина Володимира,  його батько «ніколи не намагався демократизувати своє походження».  Щобільше, без дворянського  титулу митець незрідка відчував себе
«і з г о є м  у суспільстві […] Маркові Лукичу часто доводилося стикатися й клопотатися з найрізноманітніших питань, насамперед пов’язаних з театром […] Чиновники, починаючи від якого-небудь пристава і до генерал-губернатора,  дивилися зверхньо на людину, в якої на візитній картці не було ні звання, ні чину. Тільки виключна популярність Марка Лукича і загальна повага, якої він зажив, допомагали йому долати перешкоди».

Своїми клопотаннями про приналежність до дворянського стану Кропивницький до певної міри повторив долю Карпа Тобілевича – батька братів Тобілевичів. Останнього імперська влада змусила в офіційних документах іменуватися міщанином, «доказывающим дворянство», що стало сенсом майже всього його життя. Цей епізод із  біографії  Карпа Адамовича знайшов, як відомо, відлуння в комедії його сина Івана Карпенка-Карого «Мартин Боруля».

Прикметно, що після завершення своєї «дворянської епопеї»  Кропивницький, як зазначає його син, при нагоді  навіть не проти був покепкувати зі свого «аристократизму». Щобільше, згодом це  знайшло відображення у його п’єсі «Хоч з мосту в воду головою» (1909), де переноситься на український ґрунт дія з комедії французького драматурга Жана-Батиста Мольєра  «Жорж Данден, або Обдурений чоловік». Згаданий твір є сатирою на українських багатіїв із середовища сільської буржуазії, які в гонитві за дворянськими титулами прагнуть узяти шлюб із доньками аристократів, але незрідка опиняються в комічній ситуації. Таким є центральний персонаж п’єси багатий селянин Харько Мандрика. Одружившись із дочкою збіднілого дворянина Кочержинського, він досить скоро усвідомлює, що жорстоко помилився («дворяне рідняться не з нами, а з нашими грішми»).

Акцентуючи на снобізмі нових родичів головного героя п’єси, Кропивницький наділяє їх родовими прізвищами – Мурчак-Бурчак-Стирчак-Кочержинський і Грище-Прище-Трище-Хомутинська. Останнє – явний натяк на власний «аристократизм» автора твору, оскільки, за словами його сина,  письменнику нібито хтось сказав, що його пращури носили подвійне прізвище Грище-Кропивницьких.

Генеалогічна таблиця роду Марка Кропивницького, а надто історія, пов’язана з намаганням підтвердити його дворянський статус, суттєво розширюють уявлення про походження письменника. Все це дає змогу краще зрозуміти  світогляд майстра, глибинну сутність його творчості.

Анатолій НОВИКОВ,
доктор філології, професор

 

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here