ОДНОКРОВНИКИ

Ш-ш-ші-і-і-і!…Гуп-п-п!!… Ш-ш-ш-ш-і-і-і-і!…Гуп-гуп-п-п!…Ціть-ціть!… Ціть-ціть-ціть!…

 – Та скільки ж у вас трясця того «добра», га, «шахтьори»?! Та непорядно ж це – пуляти  «стодвадцятками»!

Назар ще міцніше усім тілом втиснувся у чорно-жовту багнюку на дні окопу: рятуй, рятуй, земле-матінко, захисника – сина свого!

Одним оком (друге було заліплене-засліплене багном) Назар спостерігав, як з пробитого осколком термоса запашною цівкою витікала кава: заварили побратими окопні за кілька миттєвостей перед початком чергового (яка у біса черга?) обстрілу. Запах свіжозвареної кави  змішувався з запахом від вибухів снарядів, диму з бліндажного димаря та запахом… смерті! Так-так: саме запахом смерті! Може, хто й буде губитись у здогадках – чим пахне смерть? Проте вряд чи людство бодай колись дійде до спільного висновку щодо її запаху. Комусь вона має запах горілої деревини, комусь – фальсифікованого спирту чи лікарняної палати… А тут напевне для усіх «квартирантів» окопів та бліндажів – запах горілого пороху, вибухівки, горілого металу, свіжозораної землі…

Тільки-но Назар намагався підвести голову з багна – ші-і-і-і-і! гуп-п-п!.. Відірвана вибухом величенька брила землі з бруствера знову тицьнула його обличчям у окопне дно – лежати! Проте встиг помітити, як вибуховою хвилею швиргонуло пробитий термос разом із залишками запашної  кави.

– Ось тобі й попив кави… А  бодай вам… Про таку мізансцену ми не домовлялись!

Перед тим, як підписати контракт до війська, Назар  вважався перспективним актором обласного театру: за менш ніж десятирічну кар’єру у театрі мав «свого» глядача – поціновувачів Мельпомени, які йшли власне не на виставу, а конкретно на «Назара Холодка». Адже й глядачі вважаються досвідченими театралами, елітою лише у тому випадку, якщо у розмовах з собі подібними  часто вживають театральні терміни, знають прізвища режисерів та акторів. Найвищим «пілотажем» вважаються фрази на кшталт «А сьогодні наша Леся Зарачінська грала неперевершено!», «У суботу йдемо з дружиною на Назара Холодка!».

Може, тому й рясніли у мові Назара театральні терміни поряд з військовими: перший стрибок з парашутом у нього був «прем’єрою», тактичні заняття в учбовому центрі – «репетиціями у вигородках», нанесення камуфляжної фарби на обличчя – «гримування», зброя та засоби індивідуального захисту були у його мові «реквізитом». Широка душа його вільно вміщувала у собі два начала: цивільне та військове, і якимось чином ці начала мирно співіснували у ньому як запорука швидкого повернення з окопу на улюблену сцену.

Стихло… Чи надовго?  Назар, ще не довіряючи тиші, почав повільно струшувати з голови вугільно-глиняну суміш, брудними долонями ледве убрав з очей бруд.

Тиша. Крізь її товщу десь чулось (а чи вчувалось!) Назарові якесь жалібне скавуління чи людський стогін.

Стогін?!

Назар прожогом кинувся до свого бліндажа, де перебувало його відділення. Увірвався, завмер при вході, швидко оглянув бліндаж та його мешканців: усе на місцях! Усі цілі й неушкоджені!

– Що тут у вас, колеги?

– Чого це ти, Назаре, увірвався до бліндажа, мов до дружини у спальню після відрядження?

Бліндаж вибухнув реготом. Отже – усі хлопці цілі! Жодного стогону.

Не затримуючись у бліндажі бодай для того, щоб змити багнюку хоч з очей, Назар знову опинився в окопі, на тому ж місці, де йому вчувався стогін і скавуління. Вчулось? Напевне…

Постояв ще кілька хвилин, хотів запалити, та замість цигарок витягнув з внутрішньої кишені вологу кашу з паперу та тютюну. У-у-у-у…б…

«М-м-м-м…у-у-у-у-о-о…» – ніби хто дратується чи намагається перекривити Назара. Прислухався. Тиша.

«Може, це «глюки» після обстрілу?»

– Назаре! Йди вже до бліндажа! Я зміню тебе, – з укриття вийшов у повній бойовій  Ігор Грабницький, – там хлопці тобі нової кави заварили.

– Ігоре! А… Банзай у бліндажі?

– Нема-а… Він же від тебе ні на крок не відходить!

«У-у-у-о-о…М-м-м-м…»

Обоє військових одночасно повернули голови у бік ворога. Назар намагався розгледіти далину за  допомогою бінокля, та той був повністю у багнюці, до того ж з вибитим лівим окуляром.

 – Дай бінокля, Ігоре!

Та побратим вже й сам відірвався від окулярів і повільно простягав бінокля Назарові. Той  нетерпляче вихопив з рук Ігоря прилад, підніс до очей і похолов: жалібне скавуління лунало за півсотні метрів від окопу, джерелом того «у-у-у-о-о-о» був …Банзай!

…Ще навесні хлопці з Назарового відділення підібрали  десь цуценя: виснажене, брудне, помічене війною – ліва задня лапа була відсутня з ледь загоєною раною на місці лапи. Уперше потрапивши до Назарових рук, цуценя хапонуло того за палець.

– Ти ба, яка чорна невдячність! Наче самурай якийсь! Ух ти ж звірюга!

Самурай не самурай, а врятований почав відгукуватись на «Банзай».

Вѝходили, відгодували, вилікували. Наче й ставились усі воїни до Банзая однаково, та найбільше поважав пес Назара: може, собачим чуттям пронюхав, що саме Назар тут за старшого?

За літо цуценя зміцніло, порозумнішало, перетворилось на гарну німецьку вівчарку, відсутність задньої лапи була практично непомітною. Відсутність кінцівки компенсувалась загостреним війною собачим чуттям. Банзай був вухами та очима Назарового відділення: ніякі суперсучасні прилади  нічного бачення, жодні вартові не побачать, не відчують небезпеки так, як відчував її пес! Жоден дрон не пролетить, жоден рух з боку ворога  у наш бік  не залишиться непоміченим Банзаєм! З  часом  почав попереджати бійців про наближення обстрілів з ворожого боку – як це можливо?! Це лишалося його собачою таємницею.

Якось полонений «шахтьор», сидячи за столом у бліндажі і зі смаком сьорбаючи густий борщ з пампушками, часником і добрячим шматком сала, кинув байдужий погляд  на Банзая і мовив: «Эх, ребята! Если бы не это ваше животное – мы бы давно вас с землёй сравняли! Знаете, сколько наши снайперы за ним охотятся! Берегите его – целéй будете…»

… Назар вдивлявся у бінокль. Пес ніби виконував якийсь чудернацький танок: кружляв на одному місці, безпорадно тицявся головою у землю, потім ніби до чогось дослухаючись довго хитав головою з боку на бік. На мить завмерши, він починав вити… Воїн,  роздивляючись у бінокль, не помітив на собаці видимих ушкоджень.

 «Може, просто контузило?»

Передав бінокля Ігореві, легко викинув своє тіло на бруствер і поповз убік Банзая.

– Назаре! Стій, стій, навіжений!

Та де там! Лише міцніше втиснувся у землю. Ігор рішуче зняв автомат із запобіжника і гайнув за Назаром. На ворожому боці – тиша, хоча Назар, видивляючись у бінокль,  зафіксував кілька окулярних зблисків з ТОГО боку –  спостерігають! Може, й не все роздивляться, бо раптові пориви вітру почали  сердито жбурляти  пригорщі першого цьогорічного снігу у той бік, несучи на собі густі зимові сутінки.

Підповзли до пса. Назар упівголоса:

– Банзай! Банзай, друже мій хороший!

Той продовжував свій дивовижний танок, не реагуючи на заклики людини.

Назар витягнув з нарукавної кишені шприц з протишоковою рідиною, підповз до собаки і вміло випустив вміст шприца у тіло Банзая. Той притих, певно, відчув дію препарату, проте на повторні заклики воїнів не реагував – не чув. Назар з Ігорем обережно потягли за собою пса, який, мов м’яка іграшка, покірно сунув за ними.

Вже у бліндажі щонайперше усі почали оглядати пса – жодної подряпини, лише згустки крові біля вух.

– Гепнуло вибуховою хвилею, за кілька днів буде наш Банзай мов новенький! – авторитетно заявив Сашко-Пігулка, який до армії працював у ветеринарній поліклініці, а тут в разі потреби виконував функції медика. А ти, Назаре, вмийся, бо як прийде до тями Банзай, то з переляку знову тебе покусає.

– Устигну.

Знову вийшов з бліндажа, став на те місце, звідки уперше почув виття свого чотирилапого (точніше трилапого) друга. Прислýхався – тиша. Вітер з мокрим снігом подались десь на нічний відпочинок, тому над окопами  стояла тиша. Чи надовго ця тиша – знали лише там, на тому боці.

«М-м-м-м…».

Знову вчулось? Та ні, лише стогін, до того ж схожий на людський. Собачого виття вже не чути, лише важкий людський стогін. Назар шугнув з окопу і вже знайомим слідом поповз у бік стогону… Періодичний стогін вказував на місцеперебування його джерела.

А ось і джерело… Людина у військовому… У темряві Назар  все ж розгледів на шевроні триколор…

«Шахтьор» – будь воно неладне!.. Чого я сюди поперся?! Зараз його «колеги» сюди заявляться!.. Повзти назад? А гляди свої  його не підберуть і ґиґне він тут?.. Ну й що – одним ворогом менше стане! …А якби мене – отак?!. Чи підібрали б мене ТІ?.. Ех війна, війна…

Назар звичним рухом потягнувся було за шприцем у нарукавну кишеню: ет! «Я ж його на Банзая витратив!»

Впритул підповз до військового, огледів з усіх боків: беззбройний.

– Чого тебе сюди понесло?! – що мав на увазі Назар: чи дану ситуацію, а чи взагалі присутність чужого з триколором  на українській землі? І те, і друге.

Вхопив чужинця за бушлат і потягнув у бік своїх окопів…

Віктор Шевченко

(Далі буде).

 

Напишіть відгук