ПРО ТОГО, ХТО ТВОРИТЬ ГЛИБИННУ УКРАЇНУ

0
1069
views

Ви помічали, наскільки нетривка людська пам’ять? Не сфокусував свою увагу на чомусь – і через кілька років не лишається й сліду про те, що писав, думав, робив. Кажуть, воно зостається у підсвідомості. А чи є підсвідомість у народу? Мабуть, остаточну відповідь на це питання  поки не дали.

Зате точно відомо, що без тисяч і тисяч  тих, хто збирає і зберігає свідчення про минуле, не те що про підсвідомість, а про елементарне розуміння народу – хто він і що він у цьому світі – не може бути й мови.

Ці речі формуються не одномоментно, і якщо врахувати, що сотні років Україна знаходилась у культурній окупації і політика метрополії була спрямована насамперед на руйнування і викривлення її історичної пам’яті, то роль збирачів і зберігачів свідчень, фактів, предметів минулого незмірно зростає. Як правило, вони працювали на ентузіазмі і всупереч обставинам.  Як той же Дмитро Яворницький, без вкладу якого ми навряд чи мали б цілісне уявлення про своє минуле.

Мабуть, кожен може згадати таких світлих людей, які безкорисливо і з любов’ю працюють для збереження історичної пам’яті.  Не варто забувати, що за часів СРСР  це треба було робити ще й дуже обережно, бо грань, за якою  маячив статус українського буржуазного націоналіста, була повсюдною і тонкою.

Такою людиною, яка фактично започаткувала місцеве краєзнавство у моєму рідному краї – на Новомиргородщині, став Іван Кіндратович Бойко, якому  торік виповнилося б 95.  Усі, хто пам’ятає Івана Кіндратовича, відзначають його глибоку внутрішню інтелігентність. Це незримо відчувалось у будь-якому товаристві, де йому доводилось бувати. Він ніколи не підвищував голос, не виявляв надмірних емоцій, але повсякчас випромінював щирість, доброту, мудрість.

Він належав до того покоління, яке, тільки ввійшовши у повноліття, було накрите Другою світовою. Сотні тисяч його ровесників, необстріляні і непідготовлені як слід, були кинуті у її пащу. Провидіння врятувало його, але  багато років доводилось відчувати недовіру влади і партії за те, що перебував у полоні. Скромний учитель  Лип’янської сільської школи, інспектор райвно, пізніше, після здобуття відповідної освіти – завідуючий районною бібліотекою.

Іван Бойко більшу частину свого життя прожив у глибинці, щиро спілкувався з простими  людьми (любив проводити зустрічі з читачами у селах) і  далеко не всі знали, що цей спокійний і доброзичливий чоловік листується з академіками, дружить із науковцями та укладачами енциклопедії. Іван Кіндратович співпрацював з членами редколегії Української  радянської енциклопедії, зокрема з Миколою Бажаном,  земляком  Федором Сараною,  який був одним із укладачів Шевченківського словника, брав участь у написанні багатотомної «Історії місті і сіл УРСР».

Ось як згадує про ті роки син Івана Кіндратовича Юрій:  «Скільки себе пам’ятаю, батько крім основної роботи постійно займався краєзнавством. У сімейному колі  він не раз розповідав цікаві історії з минулого Новомиргородського району та міста Златопіль  (пізніше воно стало частиною районного центру. – с.о.), невідомі широкому загалу, бо йшлося про його нові знахідки,  відкриття з першоджерел, історичні розвідки. Місяцями батько працював у архівах різних рівнів, часто буваючи у відрядженнях. Практично кожного дня додому приходили листи: спогади від  різних людей (переважно відомих земляків), відповіді на запити від закладів, установ та організацій. Особливо інтенсивно він вів цю роботу у період створення «Історії міст і сіл України» та перевидання «Української радянської енциклопедії». Допомагав йому і я,  бо з 10-12 років захопився фотосправою і на прохання батька  роздруковував сотні плівок мікрофільмів архівних матеріалів, копій різноманітних фотографій.  На мою думку, ця батькова діяльність була  спрямована на відтворення справжньої правдивої історії рідного краю, за основу якої слугували достовірні факти про події, явища, процеси і тенденції різних періодів, адже  офіційна історія багато в чому була деформована, ретушована, підфарбована, переважно з політичних міркувань. Батько був дуже цілеспрямованою і працьовитою людиною. Заснував у ряді шкіл міста краєзнавчі гуртки. Володіючи кількома мовами, періодично викладав іноземні мови у школах та зооветеринарному Златопільському технікумі. Керував районною бібліотечною мережею. Брав безпосередню  участь у створенні музею Новомиргородського  району. Перші експонати та артефакти цього музею я пам’ятаю й досі. Батько був членом літературного об’єднання «Вись». Як краєзнавець постійно друкувався у районних та обласних ЗМІ. Започаткував та був першим ведучим  передачі «Клуб краєзнавців» Кіровоградського обласного телебачення.  Його творча спадщина – сотні  рукописів, публікацій, безліч фотографій, фотокопій були передані співробітникам Кіровоградського обласного архіву».

Але частина великого архіву Бойка була мало не втрачена. Завідуючий музейною кімнатою при Новомиргородській міській раді Петро Озеров розповідає:

– Уже після смерті Івана Кіндратовича, коли їхня хата була виставлена на продаж, його сусід  Яків Немировський (пізніше був головою міста Новомиргород) заглянув у сарай і  побачив там багато паперів, що просто купою лежали у кутку.  Ми їх зібрали, описали. Це – більше півтора десятка папок  листування, записів, рукописів статей краєзнавця.

Петро Іванович наводить вражаючу цифру: майже 500 публікацій на краєзнавчу тематику, зроблених Іваном Бойком тільки у районній газеті. А ще ж він публікував свої розвідки і у обласних, і  у галузевих виданнях.

Гортаючи опис знайдених у сараї паперів, не перестаєш дивуватися: ще у ті часи, а мова йде про 60-70-ті роки, тут згадуються прізвища Миколи Левитського, Миколи Зерова, Олександра Русова, Сергія Подолинського.  Тоді їхні імена з ідеологічних причин згадувати було непопулярно, а то й небезпечно. Іван Кіндратович, без сумніву, це знав. Але тихо і цілеспрямовано робив свою роботу, очевидно, маючи віру, що  наступним поколінням  українців це згодиться. Так само він зберіг і підшивку районної газети за 1947 рік. Тодішня влада давала вказівку знищити пресу за той рік, адже  там могли міститися свідчення про голод.

Звісно, Іван Кіндратович Бойко був сином свого часу. Але якась глибинна внутрішня сила давала йому розуміння того, де цінності прохідні, минущі, а що належить вічності, без чого не буде глибинної справжньої України. Він пішов від нас за кілька років до настання незалежності. Але його учні, діти, музей,  дослідження творять  і творитимуть Україну.

Світлана Орел

м. Кропивницький

 

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here