ОДНОКРОВНИКИ

Сину Роману – військовослужбовцю-контрактнику десантно-штурмових військ України.

Закінчення. Початок у № 1 ОДНОКРОВНИКИ http://wp.me/p8Jzal-1iK

 – Ти диви: Назар полоненого припер на собі!

Побратими  обережно вклали  бранця на дощаті нари, Сашко-Пігулка почав оглядати того, обтираючи змоченою у спирт ватою засохлу кров з обличчя.

– Назаре, та ти сьогодні нарешті умиєшся?!

А й справді: з часу обстрілу минуло вже чимало часу, а йому просто ніколи було привести себе до ладу! Умився, ледь-ледь упорався з брудом, що засів у його борідці, переодягнувся у сухе і чисте – було у запасі.

– То, може, все ж пригостите кавою, га?

– А й справді…

З кухлем, у якому парувала кава, Назар відчув нарешті спокій, підійшов до Банзая, який після добрячої дози снодійного спав на своєму місці – біля буржуйки. Сашко-Пігулка і досі чаклував над чужинцем, побратими допомагали Сашкові зняти верхній одяг з ворога, шукали інші ушкодження, взяли до рук документи бранця.

– Е-е! Що за чортівня! – розгублено-здивований вигук Сашка-Пігулки, який від здивування безсило гепнувся на підлогу. Хлопці підійшли до Сашка, почали здивовано розглядати обличчя полоненого, який ще й досі був без свідомості. Обличчя у всіх видовжились від здивування і вони безтямно переводили погляди з обличчя «гостя» на обличчя Назара і навпаки. Їхні голови рухались настільки кумедно і злагоджено, що Назар засміявся.

-Тю-у-у..

– Ну ні хріна собі…

Назар був заінтригований поведінкою побратимів.

– Що там, дядьки? Роги у росіянина  чи третє око на лобі?

– Еге, якби ж то… Назаре, тут… тут ти… ти лежиш…

– Що?! Я ж вам казав не пити без потреби! Що ви мелете?

– А ти… ти підійди… – чомусь перейшов на шепіт Пігулка, – підійди, подивись…

– Подуріли зовсім хлопці від цієї війни! – буркнув Назар, знехотя підвівся з ліжка, підійшов до полоненого,  окинув поглядом зморене болем, знекровлене обличчя чужинця і…почав шукати додаткову точку опори: перед ним лежав він – Назар Борисович Холодко… Щоправда, без борідки  і років двадцяти від роду. Саме таким він фотографувався на студентський квиток, навчаючись у театральному училищі.

Хотів присвиснути від здивування, та неслухняні губи лише безвольно ляпали одна об одну. Іншого разу це було б дуже смішно! Іншого разу, та не цього…

Хтозна скільки б тривало загальне оціпеніння, якби хтось з хлопців не простягнув  Назарові військовий квиток бранця.

Двоголовий орел-птиця… «Министерство  обороны Российской Федерации»… «Холодко»… Що?! «Холодко Евгений Сергеевич»… «Дата рождения…», «Место рождения – Алтайский край, посёлок…».

«Так ось ти яке – дежавю! Я цей Алтайський край  вже десь бачив… І не лише бачив – був там! У далекому дитинстві, при СРСР. Бачив…Ага! Мій тато – Холодко Борис Прохорович, народився… де? Правильно: в Алтайському краї, у цьому ж селищі, у дитинстві переїхав з мамою (а моєю бабусею) сюди, в Україну… Стоп! А татовий тато і мій дідусь?!  Холодко Прохор – як по батькові? Ет, неважливо… Головне, що дідусь Прохор чкурнув від моєї бабусі, тільки-но дізнався про те, що та  вагітна… Бабуся народила мого тата, а дідусь Прохор що? Правильно, одружився на іншій і народили вони з іншою п’ятірко діток – таткових братів і сестер єдинокровних по батькові… А тато мій донедавна успішно і тепло спілкувався з єдинокровними братами і сестрами   у соціальних мережах. Так ось чому він так ретельно  стежив за тим, щоб мої військові фотографії не з’явились  на його сторінках!!»

Назар оволодів собою, холодний розум повернувся до нього у всій красі. Підійшов до полоненого і кілька разів грубо штовхнув того у плече.

– Агов! Ти… як тебе там… Очуняв?

– Назаре, зовсім з котушок з’їхав! Ти ж бачиш, що він без свідомості! Чого ти його штурхаєш! – став на захист полоненого їхній окопний «ескулап».

– Саню, ти можеш щось йому дати, аби він очуняв скоріше? Запитати щось хочу у нього.

– У нього – осколок  у голові… Не знаю, як глибоко.  Я дзвонив нашим, щоб «швидку» надіслали,  а от коли буде…

«Гуп-п-п! Гуп-п-п – гуп!»

– О, знову почали! Напевне, перекурили, повечеряли та й за діло! Не приїде скоро «скора» – видав хтось з хлопців каламбура. Іншого  разу  засміялися б, та обстановку обтяжувала присутність тяжкопораненого чужинця у бліндажі.

Бліндаж кілька разів здригнувся від близьких вибухів, полонений раптом відкрив очі.

– Назаре! Йди! Очуняв він…

Побачивши Назара, бранець знову опинився на межі втрати свідомості.

– Е-е-е, не жартуй! Поговорити з тобою треба! Як ти себе почуваєш?

– Что?!

– Тьху! Забув… Как ты себя чувствуешь?

–  Плохо… Голова не моя… Не моя, а болит всё равно… А у вас «цитрамона»  нет случайно?  Я всегда пью «цитрамон», когда у меня голова болит…

–  Якраз зараз він тобі і допоможе…

–  Что?

–  Нет, говорю, «цитрамона» у нас.

Росіянин уважно подивився у обличчя Назара і спробував посміхнутись.

– Я наверно умираю, да? Вот уже сам над собой наклонился… и бородка у меня… А утром ещё не было… Не росла ещё она у меня…

– Послушай, как тебя там? Холодко Евгений! Какое отчество у твоего отца?

– А вы сообщите ему, что я у вас в плену, и будете требовать выкуп за меня, да?

– Тьху! Дурний піп – дурна його й молитва! Таке верзеш!

– Что?

–  Деда твоего как было звать? У отца твоего как отца звали?

Той, не розуміючи, закліпав очима, з яких покотились дитячі ще сльози.

– Больно… Моргать больно… Дед мой  Прохором был…

Назар ледве не впав поруч з пораненим.

«Прохор… Прохор… Виходить, цей «вояка» – мій двоюрідний брат?! Мій єдинокровний брат?!».

– Какого лешего ты попёрся сюда?! –  з відчаєм у голосі майже простогнав Назар.

– Я… собаку вашу… спасти хотел… она… возле неё… наша мина… а она… упала… я и пополз к ней… Красивый… у меня дома… такой же…

– Я спрашиваю: в Украину за каким хреном ты пришлёпал? – заволав Назар.

– Назаре, та годі, не нервуй! Бачиш же – пацану зле, хтозна чи й виживе. Чого ти волаєш на нього, мов на брата рідного?

– Двоюрідного, хлопці, двоюрідного…

У бліндажі зависла така густа тиша, що здавалось, ніби чути навіть як на ТОМУ боці гармати заряджають…

– Так, друзі, брат це мій двоюрідний…

Назар з відчаєм у голосі повідав побратимам увесь свій родовід. Увесь. До цього «вояки» включно.

– Теперь ты понял, кто перед тобой?!

По обличчю бранця текли сльози, десь за вухом вони змішувались з кров’ю і зникали у товщі солом’яної  фронтової подушки. Він намагався витерти цей «коктейль», та сили було занадто замало.

– Почему ты здесь? Против кого воюешь?

– Я позавчора приехал… привезли нас… сказали, что у моего деда  Прохора сын на Украине… спасать надо его… и семью его… русских братьев  от… от…

– От кого?!

– От вас… Вы – бандеровцы? Вы же русских убиваете?

– Ага! И деток ихних жрём! По выходным, на ужин…

– Но ведь вы же… ты же… русский?

Назар не знав, як сприймати ахінею свого двоюрідного брата-ворога. Не  переймаючись тим, чи зрозуміє його українську той, він майже кричав:

– Так! Я – росіянин! Чуєш? В мені тече російська й українська кров, бо мама моя – українка! Це – моя земля! Моя!  І я бороню її від вас, «спасителів»… Артист!

Змучена посмішка з’явилась на біліючому обличчі бранця:

– Я не артист… мне же только девятнадцать  завтра будет… я только учусь в театральном… после армии буду… доучи..вать…

З посмішкою на білих губах затих…

Сашко-Пігулка вмить опинився біля пораненого, мацав на руці пульс – дарма.

– Брат! – видихнув Назар,  схилився над обличчям полоненого, сльози з очей українця капали на обличчя росіянина, змішувались із кров’ю…

Обличчя росіянина враз загострилось, лише залишки суміші крові і сліз усе повільніше і повільніше  скапували  з-за вуха на солдатську подушку…

Віктор Шевченко

Грудень 2017

 

Напишіть відгук