Сину Роману – військовослужбовцю-контрактнику десантно-штурмових військ України.
Закінчення. Початок у № 1 ОДНОКРОВНИКИ http://wp.me/p8Jzal-1iK
– Ти диви: Назар полоненого припер на собі!
Побратими обережно вклали бранця на дощаті нари, Сашко-Пігулка почав оглядати того, обтираючи змоченою у спирт ватою засохлу кров з обличчя.
– Назаре, та ти сьогодні нарешті умиєшся?!
А й справді: з часу обстрілу минуло вже чимало часу, а йому просто ніколи було привести себе до ладу! Умився, ледь-ледь упорався з брудом, що засів у його борідці, переодягнувся у сухе і чисте – було у запасі.
– То, може, все ж пригостите кавою, га?
– А й справді…
З кухлем, у якому парувала кава, Назар відчув нарешті спокій, підійшов до Банзая, який після добрячої дози снодійного спав на своєму місці – біля буржуйки. Сашко-Пігулка і досі чаклував над чужинцем, побратими допомагали Сашкові зняти верхній одяг з ворога, шукали інші ушкодження, взяли до рук документи бранця.
– Е-е! Що за чортівня! – розгублено-здивований вигук Сашка-Пігулки, який від здивування безсило гепнувся на підлогу. Хлопці підійшли до Сашка, почали здивовано розглядати обличчя полоненого, який ще й досі був без свідомості. Обличчя у всіх видовжились від здивування і вони безтямно переводили погляди з обличчя «гостя» на обличчя Назара і навпаки. Їхні голови рухались настільки кумедно і злагоджено, що Назар засміявся.
-Тю-у-у..
– Ну ні хріна собі…
Назар був заінтригований поведінкою побратимів.
– Що там, дядьки? Роги у росіянина чи третє око на лобі?
– Еге, якби ж то… Назаре, тут… тут ти… ти лежиш…
– Що?! Я ж вам казав не пити без потреби! Що ви мелете?
– А ти… ти підійди… – чомусь перейшов на шепіт Пігулка, – підійди, подивись…
– Подуріли зовсім хлопці від цієї війни! – буркнув Назар, знехотя підвівся з ліжка, підійшов до полоненого, окинув поглядом зморене болем, знекровлене обличчя чужинця і…почав шукати додаткову точку опори: перед ним лежав він – Назар Борисович Холодко… Щоправда, без борідки і років двадцяти від роду. Саме таким він фотографувався на студентський квиток, навчаючись у театральному училищі.
Хотів присвиснути від здивування, та неслухняні губи лише безвольно ляпали одна об одну. Іншого разу це було б дуже смішно! Іншого разу, та не цього…
Хтозна скільки б тривало загальне оціпеніння, якби хтось з хлопців не простягнув Назарові військовий квиток бранця.
Двоголовий орел-птиця… «Министерство обороны Российской Федерации»… «Холодко»… Що?! «Холодко Евгений Сергеевич»… «Дата рождения…», «Место рождения – Алтайский край, посёлок…».
«Так ось ти яке – дежавю! Я цей Алтайський край вже десь бачив… І не лише бачив – був там! У далекому дитинстві, при СРСР. Бачив…Ага! Мій тато – Холодко Борис Прохорович, народився… де? Правильно: в Алтайському краї, у цьому ж селищі, у дитинстві переїхав з мамою (а моєю бабусею) сюди, в Україну… Стоп! А татовий тато і мій дідусь?! Холодко Прохор – як по батькові? Ет, неважливо… Головне, що дідусь Прохор чкурнув від моєї бабусі, тільки-но дізнався про те, що та вагітна… Бабуся народила мого тата, а дідусь Прохор що? Правильно, одружився на іншій і народили вони з іншою п’ятірко діток – таткових братів і сестер єдинокровних по батькові… А тато мій донедавна успішно і тепло спілкувався з єдинокровними братами і сестрами у соціальних мережах. Так ось чому він так ретельно стежив за тим, щоб мої військові фотографії не з’явились на його сторінках!!»
Назар оволодів собою, холодний розум повернувся до нього у всій красі. Підійшов до полоненого і кілька разів грубо штовхнув того у плече.
– Агов! Ти… як тебе там… Очуняв?
– Назаре, зовсім з котушок з’їхав! Ти ж бачиш, що він без свідомості! Чого ти його штурхаєш! – став на захист полоненого їхній окопний «ескулап».
– Саню, ти можеш щось йому дати, аби він очуняв скоріше? Запитати щось хочу у нього.
– У нього – осколок у голові… Не знаю, як глибоко. Я дзвонив нашим, щоб «швидку» надіслали, а от коли буде…
«Гуп-п-п! Гуп-п-п – гуп!»
– О, знову почали! Напевне, перекурили, повечеряли та й за діло! Не приїде скоро «скора» – видав хтось з хлопців каламбура. Іншого разу засміялися б, та обстановку обтяжувала присутність тяжкопораненого чужинця у бліндажі.
Бліндаж кілька разів здригнувся від близьких вибухів, полонений раптом відкрив очі.
– Назаре! Йди! Очуняв він…
Побачивши Назара, бранець знову опинився на межі втрати свідомості.
– Е-е-е, не жартуй! Поговорити з тобою треба! Як ти себе почуваєш?
– Что?!
– Тьху! Забув… Как ты себя чувствуешь?
– Плохо… Голова не моя… Не моя, а болит всё равно… А у вас «цитрамона» нет случайно? Я всегда пью «цитрамон», когда у меня голова болит…
– Якраз зараз він тобі і допоможе…
– Что?
– Нет, говорю, «цитрамона» у нас.
Росіянин уважно подивився у обличчя Назара і спробував посміхнутись.
– Я наверно умираю, да? Вот уже сам над собой наклонился… и бородка у меня… А утром ещё не было… Не росла ещё она у меня…
– Послушай, как тебя там? Холодко Евгений! Какое отчество у твоего отца?
– А вы сообщите ему, что я у вас в плену, и будете требовать выкуп за меня, да?
– Тьху! Дурний піп – дурна його й молитва! Таке верзеш!
– Что?
– Деда твоего как было звать? У отца твоего как отца звали?
Той, не розуміючи, закліпав очима, з яких покотились дитячі ще сльози.
– Больно… Моргать больно… Дед мой Прохором был…
Назар ледве не впав поруч з пораненим.
«Прохор… Прохор… Виходить, цей «вояка» – мій двоюрідний брат?! Мій єдинокровний брат?!».
– Какого лешего ты попёрся сюда?! – з відчаєм у голосі майже простогнав Назар.
– Я… собаку вашу… спасти хотел… она… возле неё… наша мина… а она… упала… я и пополз к ней… Красивый… у меня дома… такой же…
– Я спрашиваю: в Украину за каким хреном ты пришлёпал? – заволав Назар.
– Назаре, та годі, не нервуй! Бачиш же – пацану зле, хтозна чи й виживе. Чого ти волаєш на нього, мов на брата рідного?
– Двоюрідного, хлопці, двоюрідного…
У бліндажі зависла така густа тиша, що здавалось, ніби чути навіть як на ТОМУ боці гармати заряджають…
– Так, друзі, брат це мій двоюрідний…
Назар з відчаєм у голосі повідав побратимам увесь свій родовід. Увесь. До цього «вояки» включно.
– Теперь ты понял, кто перед тобой?!
По обличчю бранця текли сльози, десь за вухом вони змішувались з кров’ю і зникали у товщі солом’яної фронтової подушки. Він намагався витерти цей «коктейль», та сили було занадто замало.
– Почему ты здесь? Против кого воюешь?
– Я позавчора приехал… привезли нас… сказали, что у моего деда Прохора сын на Украине… спасать надо его… и семью его… русских братьев от… от…
– От кого?!
– От вас… Вы – бандеровцы? Вы же русских убиваете?
– Ага! И деток ихних жрём! По выходным, на ужин…
– Но ведь вы же… ты же… русский?
Назар не знав, як сприймати ахінею свого двоюрідного брата-ворога. Не переймаючись тим, чи зрозуміє його українську той, він майже кричав:
– Так! Я – росіянин! Чуєш? В мені тече російська й українська кров, бо мама моя – українка! Це – моя земля! Моя! І я бороню її від вас, «спасителів»… Артист!
Змучена посмішка з’явилась на біліючому обличчі бранця:
– Я не артист… мне же только девятнадцать завтра будет… я только учусь в театральном… после армии буду… доучи..вать…
З посмішкою на білих губах затих…
Сашко-Пігулка вмить опинився біля пораненого, мацав на руці пульс – дарма.
– Брат! – видихнув Назар, схилився над обличчям полоненого, сльози з очей українця капали на обличчя росіянина, змішувались із кров’ю…
Обличчя росіянина враз загострилось, лише залишки суміші крові і сліз усе повільніше і повільніше скапували з-за вуха на солдатську подушку…
Віктор Шевченко
Грудень 2017