ДОТИК КРУТЯНСЬКОГО БОЛЮ

100 років тому, 29 січня 1918 року, відбувся бій між київською молоддю і більшовиками під залізничною станцією Крути, де полягли в нерівній боротьбі  юнаки – цвіт української нації.

Примарні блискавки свободи

Січень 1918 року безжалісно шмагав морозними батогами зблідло-вибілену засніжену землю України. Ще діяла в Києві Центральна Рада, перенасичена соціалістами, які виступали категоричними супротивниками створення власної військової сили, і, навіть, уявно не вбачали Україну вільною од «братньої російської демократії». А це був час великих сподівань і звершень – Російська царська імперія розтанула в диму Першої світової війни, її вчорашні провінції – Прибалтика, Фінляндія та Польща, вирушали в самостійне політичне плавання, і тільки Україна – сивий півострів бунтівної вдачі та вічних міжусобиць – вкрився червоною ковдрою знавіснілого більшовицького терору.

«Ми були проти рідного війська й разом з большевиками розкладали соціялістичною пропагандою полки, дивізії та корпуси, стихійно воскресавше козацтво, а тому – лишившись без збройної сили – посилали школярів під Крути…» – скрикує спокутними рядками книга Остапа Войнаренка «До нової Полтави», котра побачила світ 1955 року в Нью-Йорку.

Це буде пізніше. А поки що Центральна Рада зважується, зрештою, на довгоочікуваний в народі крок – проголошує 22 січня 1918 року IV Універсал, текст котрого зачитує Михайло Грушевський на засіданні Малої Ради в ніч з 24 на 25 січня, де … «Однині Українська Народня Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, Вільною, Суверенною Державою Українського Народу…»

Далі вище означений Універсал закликав боронити Край від «так званих большевиків та інших напасників», але хто мав займатись цією святою справою, коли нижче в поважному документі вказувалось «розпустити армію зовсім»?.. Натомість пропонувалось «завести народну міліцію», а представник уряду Української Народної Республіки міністр пошти й телеграфу УНР Микита Шаповал взагалі перейшов рубікон невігластва, коли заявив наступне: «Українська людність складається  переважно з селян. Селянство бореться за землю й ліси та лише за це готове наражати своє життя. Отже треба реорганізувати Українську Армію в армію охорони землі й лісів, а на чолі її поставити міністра земельних справ.»

І коли з холодної півночі на Київ посунула напівп’яна, здичавіла од присмаку людської крові більшовицька багатотисячна зграя під орудою  авантюриста і колишнього царського жандармського підполковника Міхаїла Муравйова, захищати сивочолу Україну виявилося нікому, окрім кількасот юнаків Першої Української Юнацької імені Богдана Хмельницького школи на чолі з сотником Аверкієм Гончаренком та сотні Студентського Січового Куреня із старшиною Омельченком – студентом Українського Народного Університету в Києві…

Їх перший бій. Останній бій…

«Ще в ніч з 26 на 27 січня я мав розмову по прямому дроті з Муравйовим, – згадував згодом полковник УНР Аверкій Гончаренко. Його вимога в формі наказу звучала так: «Прігатовіться к встрєчє пабєданоснай краснай армії, прігатовіть абєд. Заблуждєнія юнкєроф пращаю, а афіцероф всьоравно расстрєляю.»

«Я відповів, що до зустрічі все готове,» – продовжував Гончаренко.

…29 січня 1918 року. За кілька хвилин по дев’ятій ранку червоногвардійці рушили на позиції українського воїнства. Йшли не криючись, широкими кроками окупантів. Гримнув рушничний залп – задублими від морозу пальцями юнаки перезаряджали гвинтівки. Шаленим роєм задзижчали кулі українських кулеметів. Але войовнича більшовицька орда вперто просувалася вперед, не звертаючи уваги на зрізані кулями передні ряди власної одіозної ватаги…

… «Коло год. 10 рано приїхала на панцері одна гармата, коло неї сам один сотник Лощенко, – спогадує командант фронту під Крутами сотник А. Гончаренко. Хто його прислав – не знаю, але думаю, що це була його особиста ініціатива. Цей старшина, з подиву гідною самопосвятою, вносив велике замішання своїми влучними стрілами в запілля червоних, і це зупиняло переможний марш Муравйова. Незабутню прислугу цього старшини вважаю за свій обов’язок тут підкреслити», – наголошував А. Гончаренко.

Бій тривав увесь день. Стримати багатотисячне більшовицьке військо силами кількох сотень юних доль – це більше, ніж подвиг. Падали, обіймаючи промерзлу чернігівську землю, нерозквітлі пуп’янки української державності. Скрикнув од болю скошений старшина Омельченко. Здавалось, сама свобода зійшла над гіркотним полем розпуки і печалі та вознеслась до неба в простріленій відчаєм сорочці… І тоді сотник Гончаренко наказав залишати поле бою, аби зберегти решту ще живих побратимів… Відходили до потягу, що вцілів, по той бік станції Крути. Спершу – студентська сотня, затим – друга, третя та четверта сотні юнкерів… Перша юнацька сотня стримувала ворога щільним вогнем…

…Вітрисько – палкий і розхристаний до нестями, іще шелестів над тілами забитих юнкерів, студентів, гімназистів та учнів технічних шкіл, коли решту січовиків – 32 студентів раптово оточили й захопили в полон. Лише четвірці юних дивом вдалось врятуватись. А двадцять вісім студентів прийняли мученицьку смерть. Страшно читати спомин учасника бою гімназиста Левка Лукасевича, який в книзі «Роздуми на схилку життя» свідчить: «Майже всі, кого взяли до полону, були більшовиками по-звірячому покалічені під час розстрілу. Трупи були з розбитими головами, повибиваними зубами, часом і повиколюваними очима. Кілька трупів цілком не вдалося розпізнати, настільки вони були понівечені. Одного з нерозпізнаних щойно в Києві розпізнала мати за монограмою на сорочці…»

А Україна їх оплаче…

…Крути і сьогодні торкаються променями гіркотної печалі кожного українця. Історію створюють люди. І нове покоління обирає чи то власний тягар непевності чи смолоскип палаючої свободи. Крутянці обрали волю – вони виявилися свідомішими від більшості своїх ровесників, навіть мудрішими за деяких великодержавних мужів того часу.  І заплатили дорогою ціною – власними життями. Їх давно оплакали батьки і неціловані наречені. Їх і досі оплакує Україна…

За 18 кілометрів од Ніжина майоріла кольорами неба і стиглого жита залізнична станція Крути… За 18 кілометрів од Ніжина замерзав юний 18 рік – першоцвіт української державницької ниви.

Ігор Яворський, письменник, військовий журналіст

На фото: ВОЛОДИМИР ШУЛЬГІН, наш земляк, герой битви під Крутами

Напишіть відгук