ЮНА СТАРІСТЬ КОРИФЕЯ «ЗОРЯНКИ»

0
901
views

Людина-легенда. Він виріс у злиднях, але завдяки своєму нестримному бажанню та таланту зміг стати директором однієї з найкращих швейних фабрик Радянського Союзу, згодом найкращої швейної фабрики незалежної України. Незабаром Володимир Ілліч Курбатов святкуватиме 80-річчя. З цієї нагоди ми запросили його до редакції.

– Володимире Іллічу, розкажіть про своє дитинство. Ви були зовсім маленьким, коли почалась війна… Як жилося в ті роки?

– Я пам’ятаю війну, її початок. Як німці увійшли в село, де я народився, як їх вибивали звідти. Пам’ятаю День Перемоги. В перший клас я пішов дуже пізно, тому що не було що вдягти, взути. Потім був голод. Не було чого їсти, і я ходив на ринок, збирав залишки фруктів, якими тут торгували. Харчувався квітами акації, пасльоном. Важке було дитинство… Потім жив у районі, де було багато босоти, але там жили вправні шевці. У цьому районі мої батьки навчились кустарному промислу: шили кімнатні капці і валянки. І це вони прищепили згодом мені. Я часто хворів, і мав багато травм, бо любив грати у футбол. Я хворів на туберкульоз кісток, як в народі кажуть. Лікувався довго, місяцями лежав у гіпсі, тому в денній школі було багато пропусків. І після восьмого класу був змушений залишити школу, тому що мої однолітки вже закінчували десятий клас. Мені тато сказав: “Володю, ти кидай школу, приєднуйся до нас, будеш шити капці, допомагати сім’ї.” Я так і зробив. Тому у дев’ятий клас я пішов у вечірню школу і шив до 1957 року. А потім тато домовився з директором швейної фабрики, і мене взяли на роботу. Довелося поєднувати школу і роботу. У 1957 році мені було 19. Ось так пройшли мої дитячі і юнацькі роки.

– 1960 року ви стали найкращим працівником фабрики і вас направили на навчання. Як це було?

– Найкращим я став не відразу. Був вплив трудового колективу, а у мене – нестримне бажання працювати, старанно працювати. Ми працювали у важких умовах. Для того щоб почати першу зміну, ми повинні були спочатку виловити у цехах жаб. У минулому фабрика була на місці “Дитячого світу”, він потім так називався. А жаби з’являлися через підземні води, сирість.

Операція у мене була дуже важка: волого-теплова обробка виробів. Як в народі кажуть, “портной — портит, а утюг гладит”. Я подавав надії, напевно, тому став кращим. 1960 рік був значимим в моєму житті. Тому що у 1960-му я став кандидатом у члени КПРС, 26 червня того ж року я одружився, першого липня поїхав на навчання, склав п’ять іспитів успішно і був зарахований студентом першого курсу Київського технологічного інституту легкої промисловості. Все це відбулося за півтора місяці. Усвідомивши себе студентом, зрозумів, що мені треба поводитись інакше. В нашій групі були і молоді, і старші за мене. Неможливо було прожити на стипендію, і я багато працював. Вчився на денному відділенні і розвантажував вагони, потім працював на овочевих базах, на кондитерській фабриці. Був охоронцем, піонервожатим, інструктором фізкультури. Я забезпечував себе і допомагав сім’ї. А після навчання повернувся на рідне підприємство.

– Ваші співробітники розказували про вас, як про “керівника від Бога”. Важко було підібрати колектив?

– Дякую їм, за добрі слова. Це – мої вихованці. Роль керівника була не тільки як адміністратора, але й як вихователя, і цьому я приділяв велику увагу. Ми запровадили операцію «Резерв». Я вишукував молодих і перспективних. Потім домовлявся з директором Дніпропетровського технікуму і проректором Київського технологічного інстутиту (я з ними вчився). Ми десятки людей направляли у вищі навчальні заклади. «Ліпили» з них майбутніх керівників. Щороку два тижні виділяли на практику для них, щоб вони могли відчути роль майстра, технолога, керівника. Ось Віра Олексіївна Пустовіт – теперішній директор фабрики – могла б сказати: «Я працювала начальником цеху, ще коли вчилась в інституті». Ми їх всіх просували. Я багато приділяв уваги тому, щоб навчити людей. Це було моє кредо — підбір, виховання і розстановка кадрів. Зараз працівників не вистачає, а тоді була серйозна конкуренція.

– Які види продукції випускала фабрика, коли ви стали директором?

– Це було унікальне підприємство. На фабриці працювали майже дві тисячі робітників. Коли розпався Радянський Союз, стало важко, тому що 75 відсотків нашого підприємства було орієнтовано на випуск виробів хімзахисту. До речі, наслідки Чорнобильскої аварії ліквідували у наших костюмах хімзахисту. І коли ми стали незалежними, всі зв’язки з республіками зникли. Інші 25 відсотків були орієнтовані на товари народного вжитку. Гарні зимові жіночі пальта з натуральним хутром, чоловічі костюми. До цього наша фабрика займала друге місце. І коли все розвалилось, ми почали шукати новий ринок збуту. Було важко. Та ми знайшли такий варіант, як робота за давальницькою схемою. Але відомі європейські фірми ставили умову: спочатку покажіть нам своє технологічне обладнання. Тоді фабрика не відповідала тим стандартам, які хотіли бачити іноземні фірми. І нас закликали спочатку купити таке обладнання, а потім вже претендувати на замовлення. Ми не могли потягти кредити, і тому разом з Вірою Олексіївною просто сідали з директорами фірм, які випускали сучасне обладнання, і просили їх: «Дайте нам це обладнання, щоб ми могли почати виробництво. Ми все віддамо». І нам повірили. Ми купили цілий цех, поставили обладнання, і тоді вже нам не треба було шукати замовників, вони приходили самі. Ми дали фабриці лад. Та для того, щоб якісно працювати, треба було, щоб і колектив розумів, що принцип промисловості Радянського Союзу «тяп-ляп і готово» не має свого майбутнього. І люди розуміли, деяких ми перенавчали. Тоді й бренд фабрики змінився. Ми могли гордо говорити, що працюємо з такими фірмами як «Prada». Всі дивувались. Але доводилось пояснювати, що там тільки наш труд, наші мозолі, наші руки, а лейба стоїть їхня. Я завжди обурювався, коли на зібраннях різного рівня нам дорікали – мовляв, чому ми шиємо на європейський народ, а на свій – ні. І казав, що не я в цьому винен, а система, яка не дає нам можливості працювати. Я пропацював 36 років директором, 3,5 роки робітником і сім років – інженером. Про «Зорянку» я можу говорити довго.

– Звідки у фабрики така назва?

– Коли я прийшов на фабрику, вона називалась «30-річчя ВЛКСМ», і мені завжди було цікаво: чому «30-річчя»? Чому не 25, чому не 40, чому саме 30? І вже коли я пішов на пенсію, поставив перед собою мету дізнатись історію назви. І знайшов документи, в яких було написано, що рішення так назвати фабрику було прийнято на прохання колективів Кіровоградської швейної фабрики і Кам’янського заводу. Потім фабрика називалась просто «Швейна фабрика», згодом мала назву «УКРПРОМ «Швейна фабрика спецодягу».

Але нам не подобалось. І ми провели конкурс. Мали багато пропозицій, та нам сподобалась «Зорянка». І ми прийняли рішення в 1996 році. І це непросто, бо треба було переробити усі документи, емблему торгової марки. Але ми на це пішли. На нашій емблемі зоряне небо.

– Зараз у фабрики є музей,  у ньому – вся історія підприємства. Хто впорядковував музей?

– Я і впорядковував. Коли приїхав після закінчення інституту на фабрику, побачив, що є людина, якій доручено писати історію фабрики. Написане  мені не сподобалося. Рівень початкової школи. І в 1979 році я дав розпорядження, щоб почали писати повноцінну історію фабрики. Я сказав тоді: все, шо було написано про фабрику (і хороше, і погане) все має бути в історії.

– Під час роботи директором ваша дружина допомагала вам, підтримувала?

– А куди вона, бідненька, могла подітись? Вона знала, що мені потрібно допомагати. Така посада була. Тисячі людей, і треба всім керувати. Було не просто. І коли нерви витрачалися на роботі, то вдома мав бути забезпечений спокій. І Віра Іванівна його забезпечувала. У цьому році 58 років, як ми разом.

– У місті вас знають як любителя спорту. Ви й нині захоплюєтесь бігом?

– Коли захопився бігом, поєднуючи роботу і спорт, я брав участь у 17 марафонах. У кожного своє хобі, у мене було таке. А зараз оздоровчий біг, ходьба і динамічна хороша зарядка. Все направлено на укріплення опорно-рухового апарату. У мене в мої 80 років не болять ні суглоби, ні коліна. У вільний час читаю періодичні видання, музику люблю. Народні, радянські пісні, такі, які радують душу. На сучасній музиці не знаюсь. Люблю слухати Олега Винника, хоча дружина мене не підтримує в цьому. Мені подобається дивитись “95 квартал”, але не поділяю того, як актори знущаються над політиками. Не заслужив наш Президент такого. Можна висміювати недоліки, але не треба переходити на особистість.

– Ваша дружина підтримувала ваше захоплення бігом?

– Ні, вона зі мною не бігала. Вона прекрасна хазяйка, дружина, бабуся і прабабуся. У нас троє онуків та троє правнуків.

– Ви зараз провідуєте фабрику?

– Певна річ. Я такий чуттєвий, сентиментальний навіть. Коли було 95 років з дня відкриття фабрики, то я був там. Гарно було, сльози навернулись. Спілкуюсь майже кожен день з ветеранами нашими. У мене є список працівників, хто коли народився, в кого які ювілеї.

– Скоро ювілей у вас, як будете його святкувати?

– В такому віці вже не святкують, скоріше відзначають. Раніше святкували. Я пам’ятаю і 40 років і 50. Напевно, зберемось з друзями, посидимо, поговоримо. Приїдуть, звісно, із «Зорянки» привітати: 80 років – це, як кажуть геронтологи, юна старість.

Вікторія КОМАН

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here