1918 РІК: МІСЬКА ДУМА ЄЛИСАВЕТА ТА СИНЬО–ЖОВТИЙ ПРАПОР

0
1102
views

18 квітня 1918 року над міською думою Єлисавета, де тепер знаходиться Кіровоградська обласна держадміністрація, вперше замайорів синьо-жовтий прапор.

Український стяг  вперше з’явився в місті ще у 1917 році, ймовірно, завдяки Миколі Левитському, який тоді разом з повітовим інструктором Української Центральної Ради Єлисаветського повіту намагався залучити місцеве самоврядування до підтримки УНР. Це той самий Левитський – «артільний батько» або «батько кооперації», на честь якого нещодавно була перейменована вулиця Колгоспна у Кропивницькому. Той самий Левитський, який брав участь у складі делегації УНР у підписанні Берестейського мирного договору 3 березня 1918 року.

Після вигнання з міста анархістки Маруськи Никифорової та втечі загонів армії Муравйова у перші дні березня 1918 року в місті знову з’явився синьо-жовтий прапор. Прапор з написом «Хай живе вільна Україна» майорів на будинку юнкерського училища (кінно-козачої школи, як тоді училище називали українці), у якому на той час розміщувались органи влади УНР.

На початку квітня 1918 року у місті з’явився уповноважений Міністерства внутрішніх справ УНР Базилевич, який займався організацією представництва центральної влади УНР у Єлисаветі. Одним з перших його кроків була нарада, на яку були запрошені представники земства та міської думи. У ході наради Базилевич заявив, що на його думку, міське керівництво не працює в контакті з українською владою. Керівництво хоч і не чинить спротиву українській владі, але ставиться до неї з іронією. Базилевич застеріг, що особи з такими поглядами та ті, кому не подобається політика УНР, будуть усунуті з міських органів самоврядування. Міський голова Крамаренко емоційно сприйняв ці звинувачення, які вважав необґрунтованими, тому попросив надати докази тверджень, на що Базилевич відповів, що головним доказом є те, що над будівлею міської управи «до сих пір тіліпається червоний прапор». Саме така фраза Базилевича міститься у стенограмі засідання міської думи. «Червоний прапор – емблема соціалізму», – заявив у відповідь міський голова та демонстративно покинув нараду.

Тут необхідно прояснити відносини, які на момент проведення наради склались між червоним та синьо-жовтим прапорами. Олександр Семененко, член Керовничої Ради Єлисавета (місцевого органу УНР), у своїх спогадах «Харків…  Харків…»  згадує цікавий епізод, що трапився під час українського губерніального з’їзду у Херсоні влітку 1917 року. У з’їзді брав участь як сам Олександр Семененко так і Микола Левитський, якого було обрано до президії. «Серед інших заходів рішили провести національну демонстрацію — внести до залі український національний прапор. Вносимо, ставимо на сцені поруч червоного, що вже стояв там. Співаємо “Ще не вмерла Україна”. Селяни плещуть в долоні. Левитський вітає прапор…

Але раптом просить слова товариш Феофілактов…— російський есер, говорить по-російському чисто.

— Це добра річ, — казав він про український прапор. — Але є більша святиня, є червоний прапор, на ньому кров трудящих. Це прапор рідний трудящим усього світу. Під червоним прапором йшли і страждали найкращі борці за щастя народу…

А наші селяни так само захоплено плещуть Феофілактову, як плескали перед тим українському прапорові».

Незадовго до наради, яку проводив Базилевич,  в Одесі також трапився інцидент з двома прапорами, про що згадується в газеті «Известия елисаветградских комитетов социалистических партий» за 6 квітня 1918 року. Над Воронцовським палацом, над яким майорів український прапор, поруч був піднятий червоний прапор, який встиг провисіти всього півгодини та був знятий австрійськими військовими.

Через декілька днів після наради Базилевич ще двічі – письмово 10 квітня та усно 11 квітня – доніс до Крамаренка прохання зняти червоний прапор та вивісити державний український прапор. Міський голова це зробити відмовився, за що отримав погрози бути притягненим до кримінальної відповідальності. Подальшому розвитку подій можуть позаздрити сучасні політтехнологи.

10 квітня 1918 р. у газеті «Известия елисаветградских комитетов социалистических партий» вийшла стаття «Опять сначала», у якій автор обурюється діями «самостійників», які зазіхнули на святиню – червоний прапор.  У статті також цитується вислів Базилевича «болтается красное знамя», а згодом згадується вираз російського політика Мілюкова «красная тряпка». У наступному номері «Известий…» вийшла стаття «Красные тряпки», у якій Базилевичу приписується замість  «болтается красное знамя» інший вислів: «болтается красная тряпка».  У номері «Известий» від 13 квітня висвітлюється засідання міської думи, зміст якого відрізняється від офіційної стенограми. Знову ж таки фраза «красное знамя» замінена фразою «красная тряпка». Зазначені події були сприйняті громадськістю Єлисавета як образа символа свободи та соціалізма та викликали бурхливу реакцію. Першим засудив заяву про «красную тряпку» своєю постановою комітет соціалістичних партій, за ними робітники цехів заводу Ельворті, «обсудив по цехам известие напечатанное в местных газетах», висловили свій протест, а ще пізніше 13 квітня 1918 р. свою резолюцію виніс Совєт робітничих депутатів. До обурених висловом «красная тряпка» приєдналась навіть Керовнича рада Єлисавета разом з українськими партіями соціал-демократів та соціал-революціонерів. Керовнича рада 12 квітня засудила «непорозуміння, яке шкодить українській справі» та заявила, що вчинок Базилевича, позбавлений елементарної ввічливості знижує авторитет Української республіки. За обуреннями, які були викликані словами Базилевича, яких він не говорив, втратилась суть його заяви, а саме вимога вивісити синьо-жовтий прапор.

Очікувано, що опонент Базилевича – міський голова Крамаренко – виніс питання прапора на розгляд міської думи 11 квітня 1918 р. На засіданні Крамаренко повідомив про формальні приводи для того, щоб не вивішувати синьо-жовтий прапор. Відповідно до  Закону УНР прапор обов’язково мав вивішуватись в дні національних свят. Під час розгляду питання звучали різні заяви: засудження австро-німецької окупації, глузування над українською владою, підтримка федерації у складі Росії та звернення до ЦР з проханням усунути Базилевича. Натомість фракція «Народної свободи» закликала гласних не ставати на захист червоного прапора, адже саме під ним більшовики скоювали свої злочини. Інші вказували, що дума не приймала рішення стосовно вивішування червоного прапора і водночас жоден закон УНР не забороняє його вивішувати. Непередбачуваним виявився підсумок обговорення. Міська дума замість того, щоб поставити на голосування питання про підняття українського прапора, вирішила вивісити червоний прапор більших розмірів. Заяву гласного Гайсинського про те, що «… над зданием Думы должно водрузить большое знамя, а не тот клочек, который там имеется», підтримали 36 гласних, проти – 2, утримався – 1.

Незважаючи на одностайність у засудженні некоректного вислову «красная тряпка», оцінка значимості червоного прапора відрізнялась як серед гласних міської думи, так і серед тодішніх засобів масової інформації. У відповідь на чисельні статті стосовно прапора у газеті «Известия елисаветградских комитетов социалистических партий», яка була підконтрольна міському голові Крамаренку, у іншій газеті, «Новий шлях», яку видавала Керовнича рада Єлисавета, вийшла стаття «Кривавою стежкою» про злочини, які були зроблені під червоним прапором, з висновком, що синьо-жовтий прапор червоніший за червоний.

Однак вже 17 квітня 1918 року міська дума знову розглянула питання підняття державного прапора. Цього разу питання було розглянуте на прохання головного комісара уряду УНР Коморного, який відвідав місто після виникнення скандалу з прапором та який мав необмежені повноваження в питаннях діяльності органів місцевого самоврядування. Цього разу питання було вирішено швидко, оскільки за словами головуючого Метта «прохання Коморного було зроблене у коректній формі». У розмові з міським головою Коморний заявив, що хоче аби міська влада працювала у контакті з центральною українською владою, та просив на знак співпраці вивісити синьо-жовтий прапор, а вислів Базилевича просив вважати непорозумінням. Заяву Гайсинського, який цього разу наполягав на тому, щоб прапор вивішували лише в дні національних свят, не підтримали. За те, щоб вивісити синьо-жовтий прапор проголосувало 47 гласних, утрималось 5.

Може здатися, що міська дума була налаштована «проукраїнськи», а відмовились виконати прохання Базилевича через бажання продемонструвати власну значимість перед представником української влади та через несприйняття Базилевича як особистості. Але насправді міська дума жила у своїй паралельній реальності, яка значно відставала від подій, що стрімко змінювались. Підтвердженням цього є те, що синьо-жовтий прапор був піднятий поряд з червоним, адже за висловом члена управи Волотковського саме червоний прапор символізував єдність «всіх народів Росії». Для більшості гласних міської думи червоний прапор продовжував лишатись ознакою інтернаціональної боротьби, хоча з 8 квітня 1918 року він став офіційним прапором іншої держави – Росії –  замість триколора. Паралельна реальність була причиною того, чому міська дума та управа продовжували використовувати печатки, на яких двоголовий орел (герб Російської імперії) був поєднаний з імперською назвою Єлисаветград, ігноруючи офіційно затверджені законами УНР тризуб та назву Єлисавет, які беззастережно використовували всі без винятку українські органи влади. Через паралельну реальність у своєму діловодстві міська дума та управа використовували російську мову, а документи, надіслані українською мовою, обов’язково перекладали російською. Українську мову міська управа та дума використовували у виняткових випадках для перекладу своїх російськомовних листів особливого значення, які адресувались українським владним органам.

Але протистояння червоного та синьо-жовтого прапора на цьому не скінчились. 1 травня 1918 року, який був затверджений УНР вихідним днем, у Єлисаветі пройшла святкова демонстрація за маршрутом Кавалерійський плац (Ковалівський парк) – Фортечні вали. Коли хода підійшла до міської управи, на якій майоріли червоний та синьо-жовтий прапори, хтось із учасників демонстрації вигукнув: «Да здравствует красное знамя!», і відразу ж пролунала відповідь від іншого учасника: «Нехай живе Україна!»  [16, с. 4].

Червоний прапор протримався поряд з синьо-жовтим недовго. З переворотом в Києві та утворенням Української держави Скоропадського у Єлисаветі також змінились представники центральної української влади. Методи нової влади були дієвіші. Один з кроків – міські службовці присягнули на вірність Українській державі та гетьману Скоропадському. Іншим кроком, до якого вдався помічник повітового коменданта Єлисавета осавул Гриценко, був припис до міського голови Крамаренка зняти червоний прапор до 17:00 30 червня 1918 року. У відведений час прапор не був знятий, тому Гриценко наступного дня зняв прапор власноруч.

Паралельно з цими подіями 2 липня 1918 року австрійським командуванням за участі повітового старости Єлисавета Верещагіна були відсторонені від своїх посад міський голова Крамаренко, члени міської управи Волотковський, Апокін, а також голова думи Метт.

У Державному архіві Кіровоградської області в описі документів Єлисаветградської міської управи під номером 751 значиться справа про встановлення українського прапора. Ця справа могла б бути важливим джерелом інформації, якби вона не мала статусу «зникла». Однак подібні «дрібниці» не можуть стати на заваді встановленню істини за наявності бажання збирати її по частинках, в різних документах, газетах та книжках. Заплутана історія з прапором, що відтворена за матеріалами, які знаходяться у відкритому доступі, є наочним тому підтвердженням.

Максим СІНЧЕНКО, краєзнавець,  м.Кропивницький

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here