Вітчизняна медицина має велику історію, яка своїм корінням сягає у 1788 рік, коли була створена Єлисаветградська медико-хірургічна школа. Відкриття цього першого вищого медичного закладу на українських землях стало знаменною подією того часу не лише для наших земляків, але й для всієї Російської імперії загалом.
Слід зазначити, що на теренах тогочасної імперії існував лише один медичний факультет при Московському університеті. Протягом усього XVIII століття з нього вийшло лише 20 лікарів. Окрім цього факультету, в Російській імперії існували ще медико-хірургічні школи в Москві, Петербурзі, Кронштадті та Коливано-Воскресенську (Алтай). Відмітно, що учнями згаданих шкіл були переважно українці. Усі зазначені школи створювалися на базі великих шпиталів, що мали у своєму розпорядженні висококваліфіковані кадри та сучасне обладнання.
На Єлисаветградщині перший шпиталь засновано 1777 року видатним українським лікарем Д.Волчанецьким. Він був розрахований на 200 ліжок. Згодом його реорганізували у великий, так званий генеральний, шпиталь. Інспектором шпиталю та школи за наказом Г.Потьомкіна став П.Шарой, який керував школою аж до її закриття. Інспектор користувався повагою у жителів Єлисаветграда, оскільки дозволив відпускати їм ліки зі шпитальної аптеки та сам консультував хворих.
Відомо, що і Г.Потьомкін, і О.Суворов були дуже зацікавлені у створенні та розвитку медико-хірургічної школи, оскільки вона готувала лікарів для діючих армій на російсько-турецькому фронті. Українська спільнота також виявляла неабиякий інтерес, оскільки, по-перше, справдилася давня мрія української еліти – мати в Україні власний вищий медичний заклад, а по-друге, молодь із більшим ентузіазмом їхала на навчання до Єлисаветграда, ніж до далеких і чужих Петербурга і Москви.
Усі подібні школи поповнювались в основному учнями з України, зокрема, вихованцями Києво-Могилянської академії, Харківського, Чернігівського та Переяславського колегіумів та Катеринославської, Бєлгородської, Уманської семінарій. За соціальним складом студенти були дітьми лікарів, духовних осіб, козаків та дрібної шляхти. За національним переважали українці, далі йшли росіяни, поляки та молдавани. Мешкали учні на приватних квартирах у фортеці або у слободах – Ковалівці, Биковій та Замлинківській. Найбільший прийом на навчання до Єлисаветградської медико-хірургічної школи відбувся 1791 року (47 учнів) та 1794 року (84 учні).
Головною вимогою для вступу було знання латини, на той час міжнародної наукової мови. Згідно з генеральним регламентом про шпиталі 1735 року термін навчання складав від 5 до 10 років. За розпорядженням Медичної канцелярії від 4 липня 1754 року встановлено єдиний для усіх шкіл семирічний термін навчання. Але зазвичай його не дотримувалися: вже після двох-трьох років навчання та складання іспиту одержували звання підлікаря, а через один-два роки – лікаря. На перших трьох курсах викладалися такі дисципліни, як математика, фізика, хімія, ботаніка, анатомія, фізіологія, медична матерія, рецептура, патологія, терапія, хірургія та секційний курс. На четвертому курсі поглиблено вивчали лише хірургію та акушерство. П’ятий рік був присвячений кураторству над хворими, чергуванням у клінічних палатах та практичним вправам. При цьому учні мали зробити не менше ніж чотири великі операції на неживому тілі та приготувати два анатомічні препарати.
Водночас з анатомією вивчались засади судової медицини. Детальну увагу приділяли вивченню так званої матерії медика – курсу, до якого входили ботаніка, фармакологія, фармація, та фармакогнозія. Важливо те, що цей предмет викладали не лише теоретично, але й проводили практичні вправи у шпитальній аптеці та ботанічному городі.
Цікавий і розпорядок дня учнів Єлисаветградської медико-хірургічної школи. Щодня вони сім годин слухали лекції викладачів і протягом чотирьох годин працювали біля ліжка хворого. Теоретичні навчання (за архівними документами) провадились за таким розкладом: «По утру от 10 до 12 часов о родах болезней, по полудни от 2 до 4 часов о лечении и лекарствах, от 7 до 10 часов – об анатомии и хирургии».
Також під час навчання регулярно перевіряли знання учнів. Так, наприклад, існували іспити щотижневі, щомісячні, тримісячні, а наприкінці року проводився так званий генеральний іспит. На ньому часто були присутні члени Медичної колегії, дивізійні доктори, штадтфізики та інші почесні гості. На річному та генеральному іспитах усі присутні лікарі й доктори мали право поставити запитання учневі, що складав іспит.
Спочатку Єлисаветградська медико-хірургічна школа проводила випуск лікарів самостійно. Звання лікаря чи підлікаря призначалися спеціальними ордерами імені Г.Потьомкіна, а 1793 року встановлено загальновизнаний порядок про надання звання указом Медичної колегії. Учні Єлисаветградської школи, як і решти подібних шкіл, користувалися підручниками на латинській, німецькій та російській мовах. Знаменно, що більшість підручників були перекладені на російську чи латину українськими вченими-медиками. Так український вчений Н.Карпинський склав першу в Російській імперії фармакопею (1778), а Н.Максимович-Амбодик – медичний латинсько-російський словник, медико-паталого-хірургічний словник, шеститомний підручник з акушерства й чотиритомне «Врачебное веществословие».
Випускники школи одержували спочатку призначення в армійські частини, що дислокувалися на півдні України, та на Чорноморський флот. Згодом географія призначень розширилася, випускники працювали в Білорусії, Прибалтиці, на Камчатці.
Викладачами Єлисаветградської медико-хірургічної школи в різні часи були старший доктор шпиталю П.Колб, лікарі В.Домініціюс, О.Звіряка, П.Чернівецький, Р.Чернявський, Д.Кісільов, А.Лавреніюс та інші. Для істориків найбільшу цікавість становлять біографії таких випускників школи, як професори як Є.Мухін, О.Звіряка, Д.Волчанецький, С.Немиров, А.Чорба та А.Бистроглазов. Вони належали до найвидатніших українських лікарів свого часу, зробили вагомий внесок не лише в розвиток Єлисаветградської медико-хірургічної школи, але й в українську медицину в цілому.
Протягом усього XVIII століття медичну освіту в Російській імперії здобули 2000 лікарів. Тож можна сміливо стверджувати, що кожен восьмий лікар тогочасної держави здобув освіту в Єлисаветградській медико-хірургічній школі. На момент закриття закладу в ньому навчалося 95 учнів та дев’ять волонтерів, які були готові скласти підлікарські іспити. Отже, про нестачу бажаючих вчитися не було й мови. Але війна на той час уже закінчилась, і Російська імперія не була зацікавлена у збереженні вищої медичної школи в Україні. У своїй доповідній записці інспектор школи П.Шарой переконливо доводив потребу подальшого існування школи. Та, попри успішне існування закладу протягом 10 років, Павло І затвердив доповідь Медичної колегії про ліквідацію закладу. Учні школи були відкомандировані до Московського та Петербурзького медико-хірургічних училищ.
Ми маємо пишатись тим, що саме у цьому закладі сформувався майбутній доктор медицини Гетінгенського університету та професор анатомії та фізіології Московського медико-хірургічної академії Єфрем Осипович Мухін. Нині медична громадськість Кропивницького пропонує встановити його бюст на території першої лікарні або біля медичного коледжу, який носить його ім’я.
Сергій НЕМАЗЕНКО,
Роман ЛЮБАРСЬКИЙ
