ВІРИВ В ОБУДЖЕННЯ КРОВІ. Євген Маланюк у роки Другої світової

0
969
views

За три дні до 1 вересня 1939 року Євген Маланюк зафіксував поетичне передбачення не просто майбутньої війни, а «планетарної катастрофи» (Л.Куценко).

Пломінь злиже життя, і вітри
розвіватимуть попіл,

Що сідатиме сіро на вилицях
мертвих облич,

Тільки сурми Останнього Суду
по димній Європі

Просурмлять свій – від краю
до краю – розлючений клич.

(«Напередодні»).

А ще на два місяці раніше занотував: «В небі зимна синь Страшного Суду. Апокаліптична тишина».

Передчуття його не зрадили.

Сьогодні Вікіпедія пише: «Маланюк брав участь в обороні столиці Польщі від німецьких військ у 1939 році». Це може стати окремою розвідкою підтвердження чи спростування. Я цього факту ні в «Нотатниках», ні в інших працях про поета не зустрічав.

Звісно, в окупованій німцями Варшаві Маланюкові не було затишно. До цього, у 1938 році, німці, як відомо, анексували за мюнхенською змовою й Чехію, де пройшла поетова молодість і почала писатись справжня творча біографія. Хоча… Багатьма українцями європейського зарубіжжя (першої й другої еміграції) хода фашизму по Європі сприймалась навіть позитивно – як шанс для України відновити свою державність (зокрема на це покладали особливі надії дві на той час гілки ОУН: мельниківці й бандерівці). Власне, й Польщу поет не дуже жалів, бо вважав її такою ж захланною до України, як і Росію, з єдиною різницею: «…там [у Росії] є часом потреба сильного варвара, тут [у Польщі] заздрісна злість імпотента» («Нотатники», 14.07.39).

Але як людина совісна й відповідальна за своє призначення на землі, він переживає свою маскулінну аморфність, до якої привела його доля на чужині. Ось що він записує в зошиті рівно через тиждень від початку Другої світової: «Безчинність мужчини під час війни є неможлива до довшого витримання. Сьогодні вночі мені здалося, що в мене атрофується penis і виростає vagina…» (Сьогодні, до слова, і нам, сучасним, можуть такі сни привидітись).

Сни сняться, а життя триває. Поет в записниках мало залишив нам видив того трагічного часу. Ось один із них: «Від полудня – спокій. Але який: мертве місто. Вночі розбиті гранатами доми дивились дірками вибитих вікон. При повнім місяці то була несамовита картина, варта якогось місячного Гойї. Черепи домів. Кістяки домів…» Це про Варшаву, звісно. Більше роздумує над характерами своїх непутьових сучасників, медитує над долями російських геніїв (Тютчев, Пушкін, Некрасов), і раптом (у Шляхтинцях, де він не раз у житті зупинявся, в тому числі й тепер, на початку лютого 1940-го, по дорозі в Заліщики), і раптом: після іменин йому запраглось побачити рідний край – а тоді вже можна й умерти! «Де зустрінуть Мама, Дід, Бабуся, Батько, стара фіртка і старі стіни. Липневий день, квітник пашить. Вони всі вбрані по-святочному. “Приїхав, нарешті, ми так чекали”. Навколо голів у них – світляні перстені (а може, лише сонце) – оце єдине надприроднє. Хто й мав бути – смерть. Поворот до дитинства, родини. Дому й роду. [нрзб.] замикається. Знаю – то буде тільки в хвилину кінця».

У роки війни Євген Маланюк мав можливіть відвідувати західні терени України, часто бував у Львові, на Тернопіллі. Чому не спробував одвідати Синюху, коли фронт посунувся ще далі на схід? Питання не з легких. Існує тільки легенда. Яка поки що нічим і ніким не підтверджується. Але що Синюха йому пекла і зоріла все життя – це однозначно.

І 20 червня 1941 року, перед вторгненням диктатора Гітлера на терени, зафрактовані за диктатором Сталіним, поет знову фіксує дар передбачення – у продовженні поезії, написаної в серпні 1939 року, «Повернення»: «Отже знов, Поручнику, на нашу батьківщину війне вогонь вже близької війни…» Як почувався в ці дні-місяці поет? Коли з західних теренів Європи (Німеччина, Польща, Галичина переважно) «на зов Києва» рушали похідні групи Організації українських націоналістів, аби відновлювати й розбудовувати своє незалежну державу. Про неї мріяв, їй присвятив свої найкращі рядки, заради неї жив Поет. Про це далеко згодом, наприкінці життя, відповість сам поет у спогаді «Андрій Мельник»: «Року 1941-го, в розпалі літа, мене розбудив телефон у моєму варшавському помешканні. Знайомий голос сказав: “Почалось. Пане сотнику, ваше місце в Києві”. Відповісти було трудно й незручно. За двадцять літ еміграції я зовсім інакше собі уявляв поворот до Києва. Прийти туди ніби півлегально, але разом з чужим військом і з чужою силою, якої цілі були надто одверті, – це не вкладалося в мою, хоч би тільки вояцьку, свідомість. І тому я не був у стані відповісти».

Як чітко закарбувались в поетовій пам’яті фрази українського вождя (так і не інакше означали тоді статус Андрія Мельника)! Коментувати через чверть століття легше, ніж було реагувати тоді, влітку 1941-го. Десятки, сотні, тисячі зреагували на зов інакше, ніж Маланюк. Улас Самчук, Олег Ольжич, Юрій Липа, Олена Теліга, Микола Чирський – з того грона. Але чи маєм право нині дорікати Поету, який «зовсім інакше уявляв поворот»? Навіть за постановку цього питання відчуваю, як летять в мене стріли… Однак не сумніваюсь, що й сам поет до кінця життя не раз про це думав і начеб як виправдовувався. Підтверджень є кілька в «Нотатках», наприклад, запис за 29.11.1941: «То що з нами, як з народом, зараз роблять: кастрація нації, з нас вирізають мужеськість, ми не воїни, не господарі, не батьки родин – нас “висвобождають” (румуни etc.) від всього М[осковського?]. Це одна із причин “Чому не їду”»; а посеред тієї війни йому приснився сон, який він зафіксував 11.03.1943 із прикінцевою фразою: «З жахом устежив, що в револьвері моїм вже немає набоїв (типово емігрантський мотив, що часто бував)». Часто бував: тобто був нав’язливим у снах поета. Скінчились набої – метафора дуже проста, але й дуже точна для унаочнення позиції.

Суттєва різниця у світоглядно-практичному трактуванні відновлення державності між позицією, скажемо узагальнено, авторів і організаторів похідних груп і позицією філософа Маланюка. Перші бачили цей процес у практичній площині: розтлумачити несвідомим їхню історію, їхні пріоритети національні – і, просвітивши істиною, підняти на боротьбу за своє, утвердження українського в державних строях. Маланюк же відкидав апріорі просвітянство як засіб: він вірив лиш в обудження крові. Наприкінці 1941 року записав: «В дійсності ж національна свідомість – це своєрідна пульсація крові, це серце, а не голова. Нац[іональну] свідомість можна обудити, але ніколи не можна “прищепити” чи “вмовити”».

Цю філософію можна було б, знову ж таки, списати на виправдання поета своєї неучасті в повороті, тим більше, що наступна фраза цього запису наче як підтверджує його («Причини моєї нехіті до “сусп[ільних] справ”»), але наша сучасна, післямайданна, чотирирічна історія таки підтверджує правоту Поета: путінське разове «обудження» дало українській справі більше, ніж 25 років національного просвітництва.

Ось у цьому, як на мене, також дуже явно проявився геній Маланюка.

Творчість цього періоду. Час війни – не найкращий для творчості. Маланюк писав мало – по три-п’ять віршів у рік. Але цей час був плідний для Маланюка-есеїста, літературного критика, історика. У ці шість років (1939-1945) поет немало подорожував Україною: Львівщина, Тернопілля (зокрема Заліщики, де відпочивав на Дністрі 1943 року, – нині, від травня 2016-го, про це сповіщає меморіальна таблиця, встановлення якої ініціювали кіровоградські письменники 2012-го), Волинь.

Цікава сторінка тієї доби – спілкування українських еміграційних і материкових, якщо можна так сказати, письменників. Ми знаємо тепер, що не всі радянські письменники виїхали на воєнний період у Башкирію та Казахстан (от як радянська влада піклувалась про підручних партії!) – чимало їх згодом опинились на еміграції, рухаючись зі сходу на захід іще до відступу німецьких військ. Отож Маланюкові дуже хотілось бачитись і говорити з тими, хто вийшов із радянського пекла. Це Аркадій Любченко, Григорій Костюк, Тодось Осьмачка, Петро Одарченко, Олекса Веретенченко… Розповідь про ці зустрічі могли б стати темою окремої розмови. Мене особливо зацікавили стосунки із Аркадієм Любченком: і через те, що останній мій земляк (учасник і організатор уенерівського повстання в Тетієві 1920 року), і тому, що Маланюк з якоюсь особливою увагою ставився до Любченка – рафінованого новеліста, найближчого друга Миколи Хвильового, автора спомину про Хвильового «Його таємниця», – відомі шість листів Маланюка до Любченка 1943, 1945 років. Ось як починається один з них: «Шановний Пане і Земляче! Спасибі за листа, що впав у мою самоту, як подув Батьківщини» (1.06.1943). І ще в одному: «Ви для мене – все одно, що Хвильовий, що справжня наша література, що дійсна наша Батьківщина, що мій замучений брат» (14.01.1945).

І останні записи в «Нотатнику» періоду війни: про тяжку скарлатину посеред липня 1945-го, про «атомну бомбу на Гірошиму», про перемогу Драгоманова («реалізм в штуці і атеїзм в релігії»), сумнів стосовно «могутніх рухів широких народних мас» у Галичині й на Волині… Але це вже в Реґенсбурзі, знову в таборах («гарячкове шукання приватного кутка») – уже поза межами тієї страшної війни, на яку поет не покладав визвольних сподівань.

Василь БОНДАР

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here