“МИ БУЛИ ТАМ, ЯК ТІНІ…”

0
575
views

Сьогодні гість нашої редакції голова міської організації УСВА (м. Кропивницький) Петро Наточій. Нещодавно йому виповнилося 55 років. Пропонуємо вашій увазі бесіду з цією неординарною людиною, в якій розкриваються окремі фрагменти його біографії та життєвий досвід.

– Скажіть, будь ласка, з якого віку ви себе усвідомлюєте? В якій атмосфері росли і виховувалися?

– Народився я 17 січня 1963 року. У цей день було вбито Патріса Лумумбу. Це був, як тоді казали, «великий друг Радянського Союзу», тому справа була, як кажуть нині, резонансна. Оскільки на кожен мій день народження збиралися дорослі, випивали, спілкувалися, обговорювали усілякі новини, я, лежачи у колисці, дуже часто чув слова «Чомба убив Лумумбу». Очевидно, це записалося в моїй підсвідомості. І коли я навчився розмовляти, перше, що я сказав, було не «мама», а «Чомба убив Лумумбу».

Виріс я на «п’ять-п’ять», на вулиці Береславській-Єгорова, поблизу стадіону. Друзі моїх батьків полюбляли грати у «дев’ятку». А щоб я не плакав, вони давали мені частину карт. Оскільки серед них були в основному цифри, то я все одно рюмсав і вимагав, аби мені дали «картинки». Отже, я почав усвідомлювати цей світ у віці приблизно півтора-два роки.

– То як же карти були пов’язані з подальшою долею?

– Відверто, я полюбив карти і навчився грати у таку колись популярну серед дітей гру: будувалася з карт хатинка, яка символізувала радянську вбиральню, а з-під неї треба було по черзі витягати по одній карті, щоб вона не завалилася. Тому, хто завалив хатинку, давали картою по носі. Як це пов’язано з подальшим життям, не знаю…

– А чим ви захоплювалися у шкільні роки?

– Я дуже захопився малюванням. Але пролетарське походження моїх батьків не дало їм змоги зрозуміти, що мене варто віддати у художню школу. Хоча вони купували для мене фарби та олівці, я багато малював, це мені подобалося, але треба було розвиватися. Тому згодом почав передплачувати журнал «Юный художник» і займатися самотужки. Пізніше, як це часто буває у перехідному віці, я захопився чеканкою та різьбленням по дереву. Ще згодом мені сподобалося малювати грошові знаки. І я настільки цим процесом захопився, що малював їх спочатку в альбомі, потім на такому вощеному папері, що підходив за щільністю, і вони були доволі схожі на справжні. Якось навіть купив за карбованець скляночку насіння і отримав решту. Такий ось епізод. Проте за роки навчання у школі №32 я зробив понад сто чеканок, які навіть потрапляли на вернісажі.

– Які ще цікавинки з дитинства можете пригадати?

– Гадаю, було мені тоді рочки три. Ми часто ходили гуляти на центральну площу. А на той час у Кіровограді у ШВЛП (у народі казали «шпаківня») навчалося дуже багато корейців саме з КНДР. Певно, було якесь свято, бо їх на площі виявилося дуже багато. Вони фотографувалися на фоні пам’ятника Кірову. Я відстав від батьків і начебто загубився. А насправді прибився до натовпу корейців, і вони мене взяли у кадр як цікаву світлову пляму. У цей момент і відшукали мене батьки. За місяць знову ж на площі якийсь кореєць наздогнав мою маму і з словами «я её узналь» дав їй фото, де я стою серед сорока усміхнених «шпаків» з «дружньої країни».

– І цей перший контакт з іноземцями імовірно привів вас до вивчення іноземних мов.

– Вивчати мови мені подобалося ще у школі. І в яке б іншомовне середовище я не потрапив пізніше, завжди намагався знайти слова для спілкування. Наприклад, коли служив в Афганістані, одразу почав вивчати фарсі, найбільш поширену з чотирьох тамтешніх мов. А школа у нас була з поглибленим вивченням певних іноземних мов. У нас було більше уроків англійської мови, окрім цього вивчалася англійська література. А у 9-10 класах початкова військова підготовка раз на тиждень викладалася також англійською. Вважаю, зі школою мені поталанило, вона дала мені потужний імпульс. У випускному класі я вже чітко визначив, що хочу поступати у виш, аби зробити знання мов своєю професією.

– І де це відбувалося?

– Спочатку я поїхав у Горлівку, наївно вважаючи, що на Донбасі вступити в інститут легше. Але не дібрав одного бала. І слава Богу. Тому що після армії, після Афгану, я поступав уже у Київський університет імені Тараса Шевченка. І це дві різні планети.

– Отже, ви повернулися до рідного міста…

– І пішов працювати лаборантом кабінету англійської мови у свою рідну школу. Таким чином я знову повторив увесь курс мови за десятий клас. Це допомогло мені не забути англійську в армії. А коли поступав до універу, побачив, що там дуже великий конкурс, а серед абітурієнтів переможці міжнародних конкурсів та різного рівня олімпіад. Тому я прийняв альтернативне рішення: здавати англійську, але поступати на французьке відділення. Це, а також позитивні характеристики зі служби зіграли вирішальну роль.

– Розкажіть про найбільш суттєве з періоду служби в Афганістані.

– Служив я на «точці», в горах, приблизно за 20 кілометрів від Кабула. Неподалік, на озері Пагман, розташовувалася електростанція, за яку постійно велися кровопролитні бої, у яких так чи інакше ми брали участь. Взимку там часто випадав сніг. А дували, де ми жили, були збудовані з сирої цегли, що у негоду пропускала вологу. Простіше кажучи, у нас постійно протікав дах і нам по черзі доводилося скидати з нього сніг. Коли я підійнявся на дах, почався обстріл, і я отримав поранення.

Цей епізод яскраво висвітлив деякі нюанси афганської війни. Справа в тому, що ми були там без документів, під чужими іменами, у нас не було своєї печатки, командири носили або цивільний одяг, або афганську форму. Все було настільки засекречено, що мене навіть не хотіли брати у шпиталь. Возили, возили, нарешті лише в одному змогли якось домовитися, лише на особистих зв’язках. Так я остаточно переконався, що наша частина там поза законом. На відміну від тих, хто служив у обмеженому контингенті.

– Кому ж вона належала?

– Ми підпорядковувались десятому управлінню Міністерства оборони СРСР. А насправді були охоронцями військових радників і чомусь перебували на нелегальному становищі. І коли я повернувся з Афгану, у мене не було жодних документів. Вони зберігалися у Москві. Та коли мені їх повернули, у місцевому військкоматі сказали, що там немає відповідних записів про мою службу. Тому півтора року все це ретельно перевірялося, уточнювалося, а по суті тут не хотіли визнавати, що я понад рік служив в Афганістані, думали, що я дезертир. Лише майже через два роки мені видали відповідні документи.

– Радянська система у всій своїй «красі»…

– Яку успадкував наш північний сусіда. Ті ж методи, та ж «гібридна війна».

– Як склалася ваша доля після закінчення університету?

– 1988 року я захистив диплом за спеціальністю «Переклад з французької мови і арабська філологія». Хотіли було направити мене працювати перекладачем по лінії державного комітету з культурних зв’язків в Алжир, але у цей час відбувався розпад Радянського Союзу. Моє досьє втратило чинність. Отже, довелося самому шукати роботу. Кидало мене по різних сумнівних фірмах. Деякий час працював перекладачем в акціонерному товаристві при облагробуді, яке постачало обладнання на гранітні кар’єри Гвінеї. Певний час все це працювало нормально, але закінчилося «наїздами» і «розборками». Потім став фрілансером, створював свої фірми, якось навіть відкрив крамничку. Різних бізнес-проектів було доволі, але на цьому ґрунті я не просунувся.

Найцікавіше було працювати перекладачем у нашій обласній філармонії. Танцювальний колектив «Зоряни» досить часто виїздив на гастролі в Європу. Це була дуже хороша школа, щоби практикуватися у французькій мові. Потім було тривале відрядження до Тунісу. Мій товариш хотів відкрити там бізнес. Але коли ми нарешті вивчили законодавство Тунісу, з’ясувалося, що між тим, що писали вони в Інтернеті, запрошуючи інвесторів, та  реальним життям – велика відстань. По-перше, влада Бен Алі була авторитарною, що сумно для Тунісу закінчилося, по-друге, там панувала корупційна система.

– Ви зазначили, що багато разів бували за кордоном. Поділіться, наприклад, враженнями від поїздок у Європу.

– У Франції, приміром, національним патріотичним жупелом є певною мірою коньяк. Якщо південь Франції виробляє арманьяк, то там його і споживають. Якщо захід виробляє коньяк, то мешканці цього регіону переважно його і вживають. І якщо ти на півдні замовляєш коньяк, то господарі будуть невдоволені і зроблять зауваження, що арманьяк краще. Або ж навпаки.

Франція – розвинута аграрна країна. Там в регіонах доволі багато виробників вина. Воно виготовляється в екологічно чистих умовах. Воно дуже якісне, добре засвоюється і виводиться. Знаючи це, французи закуповують його у великих кількостях напряму у виробника. Можливо, тому Франція на першому місці по споживанню алкоголю. Я ніколи не бував у країнах Скандинавії, за них не скажу, а ось у Бельгії, Франції, Італії, Іспанії вважають за краще вживати натуральні сухі вина. Міцніші напої виходять на сцену, коли вже прибрані закуски і починається вечірня тривала бесіда, але важкий алкоголь п’ють помірковано, маленькими порціями.

– А що ви можете сказати про східні, мусульманські чи ісламські, країни?

– Ще й донині дуже відчутно, що деякі з них загальмувалися на етапі середньовіччя. В них фундаменталізм та релігійна екзальтація настільки міцні, що перешкоджають сучасним тенденціям розвитку суспільства, економіки та бізнесу. Тому тероризм – неминуче супутнє цих відсталих авторитарних режимів. Там, де немає високих технологій, де немає прогресивних соціальних змін, де не діють або погано діють бізнесові проекти, де суспільство заховане у коконі релігії, там не можливі позитивні зрушення. І більшість проблем переводиться на рейки тероризму.

– Наближається чергова річниця виводу радянських військ з території Афганістану. Нагадайте, будь ласка, історію створення у нас громадських організацій, які й донині називають «афганськими».

– Приблизно з 1986 року, коли у містах і селах було уже багато наших побратимів, що повернулися з тієї війни, у Кіровограді почали створюватися неформальні об’єднання. Наприклад, при Творчому об’єднанні молоді, яке очолював Олег Третьяков. Потім на його базі розвинувся рух афганського МЖК. Я потрапив у цю команду, працював три роки будівельником, отримав житло. Згодом виникло об’єднання під назвою «Саланг», яке перетворилося на іншу організацію. В результаті з’явилася УСВА – Українська спілка воїнів-«афганців». Відповідно у кожному місті чи обласному центрі – свої регіональні організації.

– Мені відомо, що ви завжди брали активну участь у цьому русі, а тепер очолюєте міську організацію. Розкажіть про її роботу. Які завдання нині стоять на порядку денному?

– Узагальнено можна сказати, що ми ведемо боротьбу за свої права, виключаючи будь-яку політичну діяльність. Хоча нас неодноразово намагалися використати, ми ніколи не приставали до жодної політичної сили.

П’ятнадцять років поспіль нашу організацію очолювала Любов Борисівна Дозор. Минулоріч вона здала повноваження і більшістю голосів головою було обрано мене. Хоча дехто хоче закинути, що не за всіма правилами. Але усі юридичні та інші установи перевірили і зареєстрували відповідні документи.

Я працюю за планом, який є обов’язковим для мене. Наприклад, 15 лютого ми зберемося на центральній площі, сформуємо колону і підемо до пам’ятника загиблим воїнам-інтернаціоналістам. Відвідаємо також усі кладовища, де поховані наші побратими. Періодично підтримуємо їхні сім’ї чи рідних, намагаємося огорнути їх турботою і увагою, допомогти вирішити окремі проблеми. Головним чином ми виступаємо комунікатором між ними та міською владою. З міського бюджету виділяються для них певні кошти, а ми контролюємо, щоб ця допомога була адресною, аби вона не розпилялася.

Одна з форм нашої діяльності – це музей доблесті й слави воїнів-«афганців». Туди приходять учні шкіл, а ми періодично приходимо до них з лекціями та спогадами з метою патріотичного виховання молоді.

Вирішуємо також організаційні завдання по об’єднанню, по залученню до активної роботи усіх членів спілки. На жаль, люди старіють, здоров’я не додається, а навпаки, тому вони потребують ліків, госпіталізації, санаторних путівок. Останнім часом наші можливості дуже скоротилися: через війну на Донбасі державне фінансування обмежено, втрачено Крим, де у Сімеїзі розташовано наш санаторій, а медична база інших застаріла, з кожним роком дряхліє, тому вони не дають необхідного оздоровчого ефекту. Але ми добре розуміємо, що наша країна подолає цей важкий період і все поступово відродиться, вийде на сучасний європейський рівень.

Бесіду вів Роман ЛЮБАРСЬКИЙ

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here