Більше 13 років тому обласну організацію Товариства Червоного Хреста очолив Валерій Юрченко. Недавній викладач Кіровоградської льотної академії, керівник польотів з 20-річним стажем, колишній випускник Ленінградської академії цивільної авіації мав вийти на пенсію і займатися улюбленими справами.
Його плани аж ніяк не були пов‘язані з Червоним Хрестом, доля скорегувала на свій розсуд.
– Сам не очікував, – посміхаючись, почав розмову Валерій Андрійович. – У 2004 році вийшов на пенсію. Думав, чим би зайнятися на заслуженому відпочинку, аж тут запросили мене в облдержадміністрацію. Заступник голови Сергій Неділько запропонував мені цю посаду. Звичайно, я знав, що є така організація, але що буду колись нею керувати… Не можна сказати, що це мене захопило, але я – людина військова. Треба, то й треба. Та я навіть не уявляв, що мене очікує. Спадок мені дістався – хай Бог милує! Порожні комори, борги із зарплати, невиправдано роздутий штат працівників, ворота на підпорках, десятки людей щодня з проханням допомогти хоч чимсь… Пам‘ятаю, прийшла жіночка, їй вже років під 90, а в неї хвора на рак 60-річна донька. Допоможіть, каже. Дали їй двісті гривень… Та відступати було нікуди, тож узявся до роботи.
Валерій Андрійович розумів, що без допомоги місцевої влади і зв’язків з благодійними організаціями в Україні та за кордоном справа з місця не зрушиться. Тож незабаром він «навів мости» з німецько-українським фондом «Тавіфа» і його головою Миколою Томилом, з яким досі підтримуються ділові та дружні зв‘язки. Комори поступово наповнювалися гуманітаркою, яку вже розподіляли на районні організації, і навіть надавали допомогу центральним районним лікарням області за рахунок того ж фонду. Поїздка Юрченка до Нідерландів увінчалася тим, що до Кіровограда від тамтешньої української діаспори надійшли комплекти меблів, побутової техніки. Активізувалася робота зі збору внесків. За їхній рахунок вже змогли сто тисяч гривень виділити для малозабезпечених громадян. Давали допомогу по 300 гривень, що на той час було вагомою підтримкою. Від тодішньої обласної влади надійшло 20 тисяч гривень на ремонт будівлі обласної організації – неабиякі гроші.
– Велику допомогу мали, спілкуючись з колегами із сусідніх областей, – продовжує розмову Валерій Андрійович. – Їхній досвід дуже згодився мені в роботі. І сьогодні ці зв‘язки не послабилися. Ми часто зустрічаємося в Києві на певних заходах, ділимося своїми досягненнями та проблемами. Будучи за кордоном, приємно вражало те, що там Червоний Хрест – дуже шанована організація, на яку виділяються неабиякі кошти як від держави, так і від благодійників. Там знають про наші проблеми і всіляко допомагають нам. Приміром, Королівство Данії виділило для малозабезпечених осіб з числа переміщених з Донбасу та Криму 480 продуктових ваучерів. Кожен з них дає право придбати продуктів харчування в магазинах на одну тисячу гривень. Ваучери отримали самотні пенсіонери, інваліди І та ІІ груп, самотні матері, які не працюють, а також багатодітні малозабезпечені родини.
Війна на сході України змінила звичний ритм роботи обласної організації Товариства Червоного Хреста. В приміщенні організації з’явилися люди, які покинули рідні домівки і втекли від бойовиків, і вони потребували набагато серйознішої підтримки – житла, харчів, одягу, речей домашнього вжитку. Приходили батьки, жінки, у яких діти, чоловіки потрапили в полон, пропали безвісти в зоні воєнних дій. Люди йшли як до останньої інстанції.
– Особливо напруженими виявилися перші дні і місяці війни, – веде далі розмову Юрченко. – На початку березня 2014 року, коли почалася окупація Криму, стався особливий випадок: російські найманці заблокували наш корабель «Кіровоград», і створилася явна загроза, що команда його голодуватиме, постало питання, як допомогти нашим морякам. Проблему вирішили разом з народним депутатом Олександром Горбуновим. Власне, пішли на хитрість. Машину з харчами обліпили символікою Червоного Хреста і таким чином підібралися до корабля, передали команді все необхідне. Взагалі, аби допомогти нашим воїнам, ми проводили різного роду акції зі збору продуктів та харчів і передавали на схід. Радує те, що, допомагаючи іншим, до організації приєднується все більше молодих людей, які стають волонтерами, є нашими представниками на Донбасі і опікуються українськими воїнами.
Дедалі глибше придивляючись до роботи Червоного Хреста, Валерій Андрійович зрозумів, що міцним його фундаментом є патронажні сестри. На них, власне, лежить основне завдання організації – допомога тим, хто найбільше її потребує. Та, доки голова сам не побачив, у яких умовах доводиться працювати цим жінкам, навіть не уявляв, які ці умови тяжкі. У спілкуванні з тими, хто доживає віку на самоті з недугами, що прикували їх до ліжка, треба бути сильним, перш за все морально. Тож коли наверху вирішили ліквідувати інститут патронажних сестер, для Юрченка це стало шоком.
– Мені не часто доводиться заходити у квартири, де знаходяться лежачі хворі. Але, буває, треба занести інвалідну коляску, ходунки чи ще щось тяжке, чесно скажу, довго витримати там важко.
А дівчата, бува, сидять там годинами. Розумники від медицини вирішили, що з цими немічними можна працювати і соціальним працівникам, не розуміючи, що тим не можна робити будь-які медичні маніпуляції. Із грудня позаминулого року і увесь 2017 рік я ходив по інстанціях і намагався пояснити чиновникам, що без патронажних сестер піде нанівець уся діяльність Червоного Хреста. Ці жінки – його основа, про що не раз говорилося й писалося, а зарплата – мінімальна. На те, аби у Кропивницькому патронажні сестри виконували свою роботу, необхідно всього трохи більше півмільйона гривень на рік! Чесно скажу, коли я називав цю цифру, дехто посміхався і дивувався: «Всього лише?» От всього лише, але ж і цього немає! Слава богу, до мене дослухалися! Я хочу висловити глибоку вдячність за розуміння проблеми голові облдержадміністрації Сергію Кузьменку, його заступнику Сергію Коваленку голові обласної ради Олександру Чорноіваненку, міському голові Андрію Райковичу, секретарю міської ради Андрію Табалову, депутатам міської ради Віталію Пінчуку та Олегу Краснокутському, головам районних державних адміністрацій та рад Вільшанського, Компаніївського, Маловисківського, Кіровоградського, Новоукраїнського, Устинівського районів, головам міських рад міст Бобринця, Знам’янки та Олександрії. Завдяки їм гроші на допомогу обласній організації Товариства Червоного Хреста закладені у цьогорічний бюджет.
У Валерія Андрійовича є багаторічне захоплення – бджоли. Роботі на пасіці він віддає свій вільний час, хоча такого залишається не так вже й багато. І все-таки, освоївши «бджолину» науку, він передає її своїм учням, а таких у нього – майже 30 осіб!
Є в Юрченка ще одна радість у житті – його онучки. Старша Маринка живе у Німеччині, бачиться з дідом, на жаль, не так часто, як би цього хотілося, тож молодша Марійка «працює» за двох. Коли Валерій Андрійович починає про неї говорити, а це може тривати досить довгий час, у нього світяться очі. Він із захопленням і ніжністю розповідає про всі її витівки, про навчання, спортивні досягнення в художній гімнастиці і те, що швидко пролетить час і Марійка займе його місце за кермом автомобіля. Принаймні правила дорожнього руху вона вже знає. Ну, майже знає.
Будь-яка спроба перевести розмову в «особисте» русло Валерія Андрійовича неодмінно переключала знову на проблеми Червоного Хреста. А це значить, що людина живе своєю роботою, про яку ніколи в житті не мріяла. Його турбують клопоти підлеглих як в самій організації, так і в районах, де, на жаль, Червоному Хресту приділяється незаслужено мало уваги. Він особисто буває у районах, проводить бесіди з тамтешніми керівниками, переконує подивитися на проблеми організації по-новому, по-сучасному, а значить проявити милосердя до тих, хто потребує його найбільше.
Світлана КОСТЕНКО
