“МИ ВЖЕ В РАЮ”

Олександр Гавриленко  не лише чудовий гончар, творчість якого підтримують і пропагують обласний художній музей та благодійний фонд «Срібна палітра», не тільки гарний керівник гуртка «Гончарики» при ЗОШ №35, він насправді унікальна людина. Ви, певно, у цьому переконаєтесь, прочитавши це інтерв’ю.

– Почнемо з витоків. Де ви народилися, в якій атмосфері виховувалися?

– Як казав Езоп, я теж народився у ліжку. Насправді я не знаю, де народився. А виховувався у прийомних батьків, у сім’ї Гавриленків, яка забрала мене з Кіровоградського дитбудинку «Барвінок» у віці три роки. Можливо, хтось вважає це дуже важливим – знати свою біологічну матір, але для мене це не дуже суттєво.

– А що для вас суттєво?

– Є вічний потік, і ми ним рухаємося. Коли ти проявився як особистість, є можливість учитися, отримувати досвід, будь ласка, користуйся. Такі можливості нам дає природа. Цим треба керуватися. Якщо кажуть «коли?», «скільки?», мене це не цікавить. Інших нехай хвилює, це їхні турботи. Для мене важливіше, щоб був порядок, гармонія, щоб була можливість створювати це.

– Який найяскравіший спогад з років дитинства?

– Все, що пов’язане з природою. Адже ми – невід’ємна частка природи. Навіть ті, хто постійно знаходяться у соціумі і виконують свої завдання, вони теж у природі. Просто не всі це усвідомлюють. Якщо брати вище, за великим рахунком, усі ми – частки Всесвіту, Великого Космосу. Він закладений у кожному з нас. Це наша природа. Вона розмовляє з нами, підказує, хто ми, для чого ми.

– Перепрошую, але я все ж запитаю коли. Коли ви це вперше усвідомили?

– Очевидно, після служби в армії. Хоча, можливо, все почалося саме там. Служив я у танковій частині, у Трьохізбенках, під Луганськом. Прибув туди, як усі хлопці, наївний, відкритий, чесно вважаючи, що маю виконати почесний обов’язок перед Батьківщиною. Але невдовзі побачив, що там, де він має бути, порядку немає. Я не був «хлюпіком» і не міг бачити, як ображають слабкого. Я побачив, що лише один з десятків офіцерів сумлінно ставиться до служби.

– А чим займалися до армії?

– Працював у господарстві. А ще допоміг однокласнику відремонтувати і оформити приміщення під дискотеку. У мене не було мети комусь таким чином сподобатися чи форсанути. Але саме цим я зацікавив одну дівчинку. Це було моє перше кохання.

– Коли ви відчули, що гончарство, робота з глиною – це саме те, ваше?

– Ще навчаючись у нашому педуніверситеті, я познайомився з сім’єю відомих гончарів Фірсових і відчув, що глина проситься до рук, що це мій матеріал. Пізніше десь побачив рекламне оголошення. Познайомився з одним підприємцем, який дав мені можливість працювати з глиною. Але у нього була не зовсім вдала модель гончарного круга і не зовсім якісна глина. Однак все одно набув якийсь досвід, почав бачити, що і як можна зробити краще, удосконалити. Я відчув, що практично усе можна зробити з глини. (У цей час Олександр наливав мені окріп з глиняного електрочайника. – Авт.) І ось уже сім років, як я займаюся цією справою.

– Чи вважаєте себе затребуваною людиною?

– Якщо уважно подивитися на світ, його створюють і утримують шість майстрів: хлібороб, ткач, каменяр, коваль, тесляр і гончар. Лише одне погано: все це помирає. У тому сенсі, що майже вмерла традиція наслідування цих професій, мало кого цікавлять секрети майстерності, які можна отримати від старших. Я за те, щоб коли, наприклад, залишився у селі один тесля чи один пічник, його треба носити на руках і віддавати до нього дітей на навчання. Це з одного боку. З іншого – майстерність, що має жити в руках, псують сучасними матеріалами. Глину підмінили пластиліном, мармур – гіпсом, дерев’яні іграшки – пластиковими. Для мене глина – жива матерія.

– Ви прийшли працювати у школу свідомо?

– Гадаю, ні. Але я розумію, що є ті, хто за мною стоїть, котрі мене ведуть, і розумію, що це добре. Попри усілякі правила, які не завжди доречні у школі, я роблю… ні, не свою справу, я роблю нашу справу. І не намагаюся з кимось воювати.

– Тобто ви вважаєте, що є певні вищі сили, котрі керують нашим світом?

– Природно. Про це вже говорить більшість учених. Просто ми зі своїм рівнем сприйняття і знань про Всесвіт все ще на рівні підлітків. А коли піднімемося до сьомого рівня, будемо випромінювати таке ж світло, яке має Ісус. Поки що ми існуємо в одній формі життя. Але ж є й інші, більш розвинуті. І про це теж треба розповідати дітям.

– Які способи чи методи духовного розвитку ви пропонуєте, через що він має йти?

– Через матерію. Ми поки що не можемо нею нехтувати. А ще простіше – через працю. Однак таку, що буде в гармонії з природою. Природа дає нам все. Нам треба лише поновити механізм контролю її споживання. Якщо згадати про сингулярність, тобто коли відбувся Великий космічний спалах, розсіяне світло проникло в усі куточки Всесвіту. І ми теж є частками цього розсіяного світла. Ми носимо в собі цей досвід від того спільного світла. І щоб його розархівувати, нам дається ціле життя на це.

– Ви мислите, як філософ…

– Філософія – це вищий рівень роздуму. Це коли всередині нас говорить надсвідомість, яка бажає розповісти, хто ми є і що маємо робити, аби пізнати цей світ. У школі нас прив’язували до подій нової ери. Проте більш-менш добре ми могли орієнтуватися у межах якихось 200-300 років. Але я почав сам себе запитувати, що ж там за межами двох тисяч років. Почав замислюватися над тим, що ж там – до і після Історії. Я почав розуміти, що більшість проблем має початок не в сучасній історії, не в радянський період.

– Чи багато у вас учнів? Я не про класи, де ви викладаєте, про послідовників…

– Наразі один.

– Щоб ви порадили молодим, тим, хто зараз входить в життя?

– Я постійно кажу своїм учням: «Звертайте увагу на дрібниці. Але якщо в них переважають недоліки і боротьба проти них не дає якісного результату, позбавляйтеся їх. Але не відсторонюючись, не уходячи від них, а змінюючи, трансформуючи ситуацію так, щоб ці «дрібниці» набули нової позитивної форми чи нової якості.

Я кажу дітям, що найперший інструмент «темних» – це спокуса. Наприклад, уявімо, перед вами відчинили двері у супермаркет і кажуть: «Беріть, що забажаєте». І багато хто через невизначені потреби чи реальні пороки почав хапати що попало. І чим більше, тим краще! Це поведінка рабів. Хоча, певно, вони й не усвідомлюють, що їх перетворили на рабів. Їх розум і душа у темряві.

– А де можна зараз побачити чисте світло?

– Зайдіть у дитбудинок чи краще у пологовий будинок і побачите. Воно справжнє, чисте. А не те, що деякі роздуті батюшки пропагують, покайтеся, мовляв, і пожертвуйте на храм, тоді потрапите в рай. Ми вже в раю. Нам залишилося лише навчитися його утримувати у чистоті й порядку. А не нарощувати потенціал споживацтва. Не бачу взагалі сенсу, щоби щось накопичувати на фізичному плані. Єдина можливість використовувати матеріальний світ – отримувати знання і досвід.

– Олександре, що для вас Бог?

– Це стан безумовної любові. Він в нас закладений від народження. Ті, хто це розуміє, швидше виходять на свій шлях. А решті все одно доведеться навчитись такої любові. Тому що ми усі через неї пов’язані.

Роман ЛЮБАРСЬКИЙ

Фото Ігоря Демчука

Напишіть відгук